– Файно є! – сказав Федько. – За два тижні в тій самій порі буду вас чекати.
Наступного тижня купець знову погнав худобу до Львова. Гнав не сам, а найняв ще парубка. Коли ж спродав усе, то боявся вертати з грошима і вдався до хитрощів. Купив на ринку гладущик сметани, кинув у нього таляри й дав парубкові, аби завіз йому до хати. Парубок підсів до когось на віз і щасливо заїхав у Винники, не підозрюючи, що везе. Купець повернувся трохи пізніше, й коли з парубком розраховувався, то сказав:
– Чи ти знаєш, яка та сметана дорога? Сто талярів коштує.
Із тими словами перелив сметану до іншого гладущика й показав гроші.
– Навіть Федько Чугай ніколи б не здогадався, де я гроші сховав, – задоволено сміявся купець.
Ще за тиждень він знову поїхав на ярмарок, продав дещо, а щоб грошей назад не везти, накупив різне причандалля для господарки.
І от на дорозі спинив його Федько.
Купець похолов зі страху і почав нервово роздумувати, як буде пояснювати, чому їде з базару без грошей.
– Слава Йсу! – привітався розбійник. – Прийшов-єм звернути вам гроші.
Купець натяг віжки і спинив коней, все ще не вірячи своїм вухам.
– Оце маєте свої сто талярів, – сказав Федько й кинув купцеві на коліна повний капшук грошей. – Дуже вам дякую. А на прийдешнє не ховайте гроші до сметани, бо й так не поможе. Як захочу то знайду. Щасливої дороги!
ЧУДОТВОРНА ІКОНА
На переломі XVII і XVIII сторіччя Винники перейшли у власність шляхетського роду Тарлів. Тоді збудовано було замок, в якому жили брати Тарли Змагаючись за спадщину, старший 6рат підстеріг молодшого на валах під Дібровою і вбив. Там він його й закопав. Згодом не раз уночі можна було побачити кремезного лицаря, що чекає на валу на свого брата. Убивця одружений був з Мар’яною Потоцькою, котра теж лишилася в народній пам'яті.
В одного господаря на прізвище Нікель висіла в коморі стара засмальцьована ікона Матері Божої, мальована на полотні. Якось помітили, що ікона виділяє краплі прозорої рідини і мовби самоочищується. Ікону негайно перенесли до церкви, бо сам Нікель, хоч і походив з німців, був греко-католиком.
Коли про ікону почула Мар'яна, то забрала її до каплиці в замку. З цієї нагоди запросила гостей зі Львова аби й вони побачили чудотворну ікону. І тоді Матір Божа промовила до них:
– Віддайте ми нашу ролю (ріллю), бо там маю добру волю.
Проте Мар'яна і не думала повертати ікону селянам. Тоді ікона щезла. А вві сні Мар'яна побачила Божу Матір, котра їй звеліла збудувати костел, в якому вона обіцяла знову об'явитися. І справді, щойно Мар'яна збудувала костел, як там з'явилася чудотворна ікона.
ДЗВІН
В Чишках, що біля Винників, колись давно збудували дуже гарну церкву і таку ж гарну дзвіницю. Але найбільше у Чишках пишалися дзвоном, бо людвисар, що його відливав, заприсяг, що цей дзвін має чудесну силу і жоден інший дзвін сили такої не має.
Щодня вранці, ополудні і увечері бив дзвін на цілу околицю. Вранці людей прокидав зі сну, в полудень кликав до обіду, а ввечері вкладав до сну.
Коли той дзвін грав, люди завмирали на полях, на шляхах, і опромінені радістю слухали. Так він гучно і гарно грав, як жоден інший на світі. І коли посварені сусіди чули його голос, то в ту ж хвилю годилися і забували про образи.
Трапилося, що збійці обступили купця на шляху з оголеними шаблями, і вже от-от збиралися його зарубати, як раптом голос дивовижного дзвону розливався в повітрі. І збійці опускали руки. Бо мав таку силу той дзвін, що зло обертав на добро, смуток на радість, а тверді серця пом'якшував і зворушував.
Важко сказати, скільки часу дзвонив той дзвін, заки не сталося лихо.
– Горить! Горить! Горить! – розляглося однієї ночі надовкола і геть усі мешканці вибігли з хат, рятуючи, що тільки можливо. Спочатку палала тільки одна хата, але незабаром спалахнуло ціле село. Полум'я перебігало з хати на хату, з клуні на клуню, з паркана на паркан. Ціле щастя, що чишківчани встигли випровадити худобу у безпечне місце.
Кажуть, що дзвін тоді дзвонив сам, дзвонив на сполох і то з таким роз'їдаючим смутком, що кров'ю серця обпікало. Тужливе калатання дзвону летіло у темну ніч, дзвін плакав над нещастям, котре навідало Чишки.
Допіру вранці дзвін замовк. Перепалені балки дзвіниці обвалилися, дзвін зойкнув востаннє і гупнув у полум'я.
Від старих Чишок лишилися самі тільки згарища і велика купа сірого попелу. І коли настав день, усі взялися до розгрібання попелу та до відбудови поруйнованого.
– Ціле щастя, що весна надворі, – шукали втіху селяни, – весь врожай лишився на полях. А якби пожежа мас застукала восени – оце було б лихо! А так не біда, до зими відбудуємося.
Відразу після пожежі усі кинулися шукати свого улюбленого дзвона, та скільки не розкидали лопатами попіл, скільки не порпалися, а дзвону не було й не було.
– Може, він розтопився від того жару? – сказав священик і всі тоді вирішили, що так воно й сталося.
Село відбудувати вирішили на новому місці, бо надто багато часу мусили б стратити на розгрібання згарищ.
Ще до перших холодів село відбудувалося, з'явилися нова церква і дзвіниця. Тільки чудесного дзвону бракувало і від цього було дуже сумно всім.
Згарища старого села поволі заросли буйною соковитою травою і перетворилися на пасовисько.
Одного разу через багато літ після пожежі сталося диво. Коли стадо свиней порпалося в землі, несподівано один кабан зачепив рилом щось тверде і блискуче. Він рив, рив і рив, але таємничий предмет міцно сидів в землі.
Пополудні надійшли пастухи, і враз розпізнали чудовий дзвін.
– Дзвін! Дзвін! – закричали вони радісно, скликаючи селян, і незабаром уже ціла юрба збіглася з лопатами та ломами й заходилася добувати дзвін.
До пізнього вечора тривала праця, а як місяць зійшов, дзвін заладували на воза и привезли до церкви.
А наступного дня він уже дзвонив, а ціле село плакало від радости, бо ж то був їхній рідний дзвін, якого не мав ніхто. І всім вчувалося одне:
– Свині мене відрили,
Люди м'я відмили.
Бім, бам, бум.
ЄВРЕЇ

ЗОЛОТА РОЗА
Ай, ви по знаєте про Золоту Розу? А що ви знаєте? То все одно, що не знати, звідки сонце сходить. Бо наша Роза була як сонце. Її всі любили і прислухались до її слова. І ніхто не мав права перебити.
– Ціхо будь, Роза говорить!
А яка вона була гарна! Ай! Всі жиди тішилися її вродою і казали: "Наша Роза". Всім вона була сестрою.
Коли то було? О-о, то вже добрих чотири сотні літ! Але не забудуть Розу і за тисячу.
А наша історія починається з того часу, як жиди почали збирати гроші на нову синагогу на місці тої, котра згоріла. Нова синагога мала бути мурована, щоб її вогонь не пошкодив та висока і розкішна, а дах мав бути такий, щоб здалеку його видно і всі довкола могли переконатися, яким великим є Бог Ізраїлю.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56