– Яцьку! А та яку хулєру мені несеш? – здивувався війт.
– А во на полі знайшов. Але бігме не знаю, шо то за диво.
Скнилівцям їсти не дай, аби лиш було чого зібратися та язиками помолоти.
Не встиг пан війт замислитися, як уже ціле подвір'я цікавих напхалося. Кожен хитав головою, язиком прицмокував і пробував вгадати, що воно за звір перед ними лежить.
Дзюньо Мігус узяв обережно гарбуза на руки і приклав до вуха. Здавалося, навіть вітер втих, аби не зашкодити йому. Всі присутні затамували подих.
І коли війт обережно поклав гарбуза на землю, всі воднораз видихнули:
– Ну?!
– Я вже знаю, що то. Це велике яйце. Тілько не можу сказати чиє.
– Ну, курка б такого не знесла, – похитав головою Яцько і вся громада з ним погодилася.
– Може, то який дракон зніс? – несміливо бовкнув хтось.
– Слухайте! – ляснув себе по чолі Яцько. – Коли я те яйце знайшов, то бачив чиюсь кобилу край поля. Щоб я паски не їв, коли це не вона знесла.
– Ото-то я думаю собі, яка там бісова намога ірже! – сказав війт. – Аж то, бач, жеребчик!
– Що ж нам з цим яйцем далі робити? – задумалася громада.
– А що, – здвигнув плечима війт, – посадити кобилу, нехай висиджує.
– Та ж попробуй тепер вгадай, чия то кобила, – чіхав потилицю Яцько. – Як на мене, то була чужа кобила, не скнилівська.
– А-а, то нема на те ради, – встряла Рузя. – Гадаю, жи нам, кубітам, ніц не лишається, тілько-но самим те яйце висиджувати.
Всім така гадка припала до густу і з того дня заходилися скнилівські жінки сидіти по-черзі на гарбузі. Щодня війт припадав до нього вухом і уважно слухав.
Та минув, може, місяць, і гарбуз, вибачайте, почав гнити і трохи недобре пахнути.
– О, то є певний знак, що от-от має лоша вилупитися. Пора його винести на сонце.
– Винесім його на пагорб, – сказав Яцько, – тоді до сонця буде ближче. Так вони і зробили. Поклали гарбуза на пагорбі і відійшли вбік, щоби не сполохати лоша. Аж тут вітер як подув, гарбузом хитнуло і покотився він з пагорба в кущі. Скнилівці, репетуючи, мов несамовиті, кинулись навздогін. А гарбуз із розгону бебех у дерево та и розколовся. З-під дерева заєць як не стрибне та не помчить переляканий простовіч.
– Дивіться! Лоша! Лоша! Лови його! – заверещали скнилівці. Де там – тільки його і бачили.
– Ех, пропало лоша! – скрутно зітхав Дзюньо Мігус. – Другий раз кругом яйця станемо і не дамо втекти.
ФАЙНА РАДА
Один скнилівець наловив перепелиць, зв'язав до купи і, почепивши на кінець довжелезної тички, поніс до Львова продавати.
Коли він опинився перед Галицькою брамою, то ніяк не міг з того тичкою пройти: і в висоту тичка здорова, і впоперек.
На щастя, коло брами на варті стояв так само хлоп зі Скнилова. Він підійшов до пташника й каже:
– Може я і не є такий мудрий, як наш бургомістр, але мені ся здає, жи мусите тую тику навпіл переломити, бо інакше вона ся не змістит.
– А дай вам Боже здоров'я за таку файлу раду, – подякував той і, переламавши тичку, нарешті попав до міста.
ІСТОРІЯ З НОСОМ
Один скнилівець відкусив другому у бійці носа, але вперто доводив, що цього не робив.
– А хто ж тоді відкусив йому носа? – спитав пан війт.
– Він сам собі його відгриз. Пан війт хвильку подумав і сказав:
– То неможливе. Ніс знаходиться над писком. Він би не зміг його зубами дістати.
– А він підскочив!
НЕДОСОЛЕНИЙ БОРЩ
Стефа варила борщ, а її чоловік Мілько стругав з поліна шпичку. Стефа набрала борщу в хохлю, попробувала – недосолений.
– А ну ше ти спробуй, – каже до чоловіка. Той взяв хохлю. сьорбнув і похитав головою:
– Сипни ше трохи соли.
Але хохлі назад не віддав, чекаючи, поки Стефа досолить. Та сипнула солі в баняк і питає:
– Ну, а тепер?
Мілько знову сьорбнув з хохлі.
– Недосолений. Давай, Стефцю, сип потроху соли, а я буду сьорбав і казав, чи доста.
Одним словом жінка сипала сіль до баняка, а чоловік пробував з хохлі той самий недосолений борщ і хитав головою.
Врешті вони вирішили, що то якась погана сіль, і Стефа побігла позичити соли в сусідки.
Цього разу вона сипнувши маленьку пучку до баняка, сама зачерпнула хохлею, попробувала і скривилася:
– Йой! Та то чисто ропа!
– Ну видиш! – зітхнув Мілько, і собі спробувавши, – яка в тої Гаськи сіль! Ну, будемо нині без борщу. Але ти го не виливай. Заквасимо в ньому вогирки.
ЯК БУЗЬОК ЖИТО ТОЛОЧИВ
Влітку, коли збіжжя поспіло, з'явився на скнилівськім полі бузьок. Він поважно собі спацерував туди й сюди, високо піднімаючи ноги.
Скнилівці збіглись поглянути, що то за біда толочить їхнє жито. Треба би її прогнати. Але страшно.
– Я піду, – сказав пастух і, взявши палицю, рушив у збіжжя. Бо то був дуже хоробрий хлоп.
Але тоді всі побачили, які в пастуха великі ноги, і як він толочить жито. Куди більше, ніж бузьок.
Вони хвильку подумали і вирішили, щоби пастух жита не столочив, четверо хлопів візьмуть його на руки і занесуть до бузька.
Так вони й зробили І таким хитрим способом той пастух і бузька прогнав, і жодного стебла не столочив.
ХВІСТ ЗА ПАЗУХОЮ
Скнилівець повів на базар продавати бичка, але дорогою спостеріг, що хвіст у нього в болоті.
– Е, чого доброго, ніхто не купиїь такого 6рудаса – подумав собі.
Витяг він ножа, відрізав хвоста і сховав за пазуху. Бичок від болю погнав, як дурний. Скнилівець ледве встигав за ним.
На базарі бичка врешті вдалося припняти. Де й покупці взялися, оглянули зі всіх сторін, поцмокали.
– Добрий бичок, – кажуть, – шкода лише, що без хвоста.
– Е-е, не переживайте. Коли сторгуємось, то й хвоста дістанете. А во!
КОЗА
Інший скнилівець купив козу. Якийсь чоловік його спитав:
– За скільки купили?
– Торгував за шість, але вона вартує більше, як сім. Ну то я дав за неї вісім. А як ви її потребуєте за дев'ять, то платіть десять.
НЕ СПИТЬ ЛИШЕ ГОСПОДЬ
Сень зі Скнилова орав волами свою нивку. Пополудні сонце його розморило, і він задрімав у тіні, а воли тим часом паслися. Спить він собі і сниться йому, що ось уже все зорано, заскороджено і посіяно, ба навіть перші вруна проростають.
– Карр! – озвалася над його головою ворона, і Сень прокинувся.
А прокинувшись, волів своїх вже не побачив. Хтось їх украв. Що чинити? І не намислив собі Сень нічого мудрішого, як податися просто до короля Лева.
– Дай тобі Боже здоров'я, найясніший королю! – привітався Сень. – Від самого світання я порав ниву волами, пополудні трохи задрімав. А як вочі розплющив – йой шо сі стрєсло! Йой, яка біда, яка розпука, яка кара Господня! І за шо мене то всьо спостигло, за шо сі мучу?
– Ну-ну, і що там таке сталося? – втратив терпець король.
– Біда! Горе велике! Воли мої вкрали! От я до вас і прийшов, бо ви нам тато рідний, і Бог вас на тото дав нам, абисьте нас пильнували, як святу худібку. Знайдіть злодіїв і покарайте!
– То ти добряче заснув, коли в тебе волів з-під самого носа смикнули?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56