Звідтоді від замку й людей, що жили у ньому, зосталася тільки назва гори – Городище. Хоча, кажуть, і досі деколи чути стогін, що лунає з її глибин – мовби плаче хтось, але дуже тихо.
ЯК БРЮХОВИЦЬКИЙ СТОЛЯР ПРОБУВАВ ВИЗВОЛИТИ ЗЕЛЕНУ ПАННУ
Одного разу попри Городище, на якому ще виднілися руїни старого замку, йшов собі молодий столяр з Брюхович. Був пізній вечір. Раптом почувся шелест, і ніжний дівочий голос покликав його. Столяр озирнувся і побачив панну, що виходила з-за кущів рожі. Місячне сяйво освітило її пишне солом'яної барви волосся, яке спадало на зелену сукню.
– Хто ти? – тремтячим голосом спитав столяр.
– Я донька садівника, який служив колись у нашому замку.
– А-а, я чув про тебе, – згадував столяр стару легенду. – Ти й досі не маєш спокою?
– Ні. Я живу в цих руїнах і чекаю на того, хто мене визволить.
– То тебе можна визволити? Скажи як, і я спробую.
– Я вчасне й хочу тебе про це попросити. Спочатку мусиш піти до сповіді і дістати відпущення гріхів, а Великоднього ранку, щойно зійде сонце, чекай мене тут. Та не забудь принести рушника з церковного вівтаря. А далі я вже тобі, скажу, що робити.
На прощання панна насипала столярові повні кишені золота.
На Великдень вдосвіта хлопець уже чекав на горі Зелену панну.
– Все зробив, як я просила? – спитала вона, з'явившись перед ним, мовби з-під землі.
– Все.
– Ну тепер чекай, поки я не скажу, що настав час. Тоді закинь мені на шию рушника і міцно тримай обидва кінці. Що б зі мною не було, а ти мусиш вистояти, не злякатися. Інакше я знову піду під землю на цілих сто літ.
Поволі розвиднілося. Здалини прилинули церковні дзвони. На верхів'ї Городища стелилася сиза мряка. І ось дівчина, мов зі сну стрепенулася, іі крикнула:
– Тримай мене!
Хлопець миттю накинув рушника і міцно вхопився за обидва кінці. А панна почала перетворюватись в різних чудовиськ – то в чорта, то в зміюку, то у велетенського кажана. Чудовиська гарчали на столяра, сичали, цвиркали слиною. І врешті він, пробуючи відхилитися, випустив з руки один кінець рушника. Тієї ж миті потвора перетворилася на Зелену панну, котра, заливаючись слізьми, почала провалюватися в землю, наче в трясовину.
Столяр кинувся, було, її рятувати, але шалений вітер вдарив ним об каміння. Коли він отямився, серед руїн не було вже ані сліду по Зеленій панні. Лише раз на сто років має вона змогу порятуватися, коли стріне відважного лицаря. Та, либонь, і досі карається в підземеллях.
ЛЮБОВ ЛІСОВОЇ ПАНІ
Один мисливець, блукаючи лісом у пошуках здобичі, почув жіночий плач. Він пішов на голос і побачив гарну молоду жінку, її довге зеленаве волосся заплуталося в кущах терну. Як не силкувалася вона його розплутати – все намарне.
Мисливець узяв ножа і пообтинав галузки, а тоді поволі гілочка за гілочкою розплутав усе – волосся. Поки він займався цією марудною роботою, вони розговорилися і виявилося, що перед ним Лісова пані.
– Я хочу тебе обдарувати за те, що ти мене звільнив. Віднині будеш кожної неділі вбивати два оленя і два кабани
Мисливець дуже втішився і вже хотів, було, йти, як помітив на собі пильний погляд Лісової пані.
– У тебе є дружина? – спитала вона.
– Ні. Я такий бідний, що ніяка за мене не пішла.
– У мене в нетрях лісу розкішний палац. Хочеш жити зі мною?
Але мисливець знав, що говорять старі люди про любов Лісової пані. Її любов висотує силу з кожного, хто піддається на її чари. І мисливець відмовився. Тепер, коли він буде мати здобич, то зможе одружитися з дівчиною, яку любить. Вони попрощались, і з тих пір щонеділі мисливець впольовував два оленя і два кабани. Хутко розбагатів і одружився. Але Лісова пані затамувала образу і тільки чекала нагоди помститися.
Якось восени мисливець зустрів у лісі оленя з золотими рогами. Невже йому пані аж таку здобич послала? Він знав, що золоторогі олені – це слуги лісових господарів і полювати їх не можна. Але в ту хвилю подумав про інше: мов би це Лісова папі дає йому знак своєї любові. Мисливець хапнув лука і спустив стрілу. Стріла зі свистом протяла повітря і, дзвінко вдарившись у золотий ріг, відскочила і полетіла назад.
Не встиг він і оком змигнути, як стріла прошила його серце. Останнє, що почув – це сміх Лісової пані.
ОРТИМ
З королівського лісу по вулиці Кармелітській протікав колись потік Ортим. Кажуть, що ім'я своє він отримав від лицаря Ортима, який закохався в русалку, що жила у тому потоці.
Любилися вони якийсь час і навіть надумали побратися, та от зібрався король Лев у похід на ятвягів і лицар Ортим мусив з ним їхати.
А повернувся лицар з походу не сам, привіз зі собою литовську красуню й думати забув за русалку. Однієї ночі, коли молода пара в ліжку лежма, побачив лицар маленьку білу ручку у вікні. Ручка манила його за собою, і якась дивна сила підвела з постелі та повела за тією ручкою.
Біла рука плила перед ним у нічному повітрі, й лицар, мов заворожений, йшов доти, доки не опинився над потоком.
Хвилі вдарили в берег, і з води вийшла русалка. Вона обняла лицаря і стрибнула з ним у воду. За кілька днів хлопчаки, ловлячи рибу, надибали на тіло лицаря Ортима. Усе воно було пошматоване, мовби хтось періщив його канчуками. Так відімстила русалка за зраду.
ГЕЙКАЛО
Бувалі грибарі ніколи не перегукуються в лісі „гей-гей”, а лише „гоп-гоп!” І це тому, що в нетрях лісу мешкає підступний гейкало.
Гейкали виглядають як маленькі хлопчики з надмір великою головою, що вбрана в крислатий капелюх. Ноги у них тоненькі і схожі на пташині. Гейкаючи, вони збираються на обід, або на вечерю, а хто їм відізветься – може потрапити у біду. Тієї ж миті примчить гейкало і скоче на спину:
– Зараз я тобі покажу гей-гей!
Одного пастуха гейкало носив цілу ніч попід хмарами, а опустив так далеко, що той кілька днів додому добирався.
ДУХИ

ЦВИНТАРНІ ІСТОРІЇ
На Личакові любили вповідати різні страхи. Місько Бальон побив усі рекорди в спілкуванні з духами. Здавалося, вони заповзялися будь-що його настрахати і чатували на кожному кроці.
ІСТОРІЯ З ПАННОЮ
Чи вповідав я вам про ту кобіту? Як то яку? Ну, добре, всьо спочатку. Йду я си вулицею святого Петра і бачу, жи переді мнов шльопає така фіґурова цізя, аж ми в шкарпетках зимно стало. Сама! Ввечери! Який би я був кавалір, аби цізю до хати не провів? Ну, я си так до неї підбіг і кажу:
– Де то так панєнка загуляла, жи сама сі вертає? Може, би я вас провів? А вона каже:
– Дуже прошу.
І повертає лице до мене. Матко свята! Не повірите! Лиця в неї не було. Ні вочей, ні носа, ні вуст – ну ніц!
Я подумав, жи здурію. Закляк на місци. А та потвора помахала мені білою як папір ручкою і в браму цвинтарну звернула.
Стою я так якусь хвилю і чую, як зуби клацають. Коли дивлюсь, їде бричка. А на бричці фірман в капелюсі звісив голову і куняє.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56