– Мої жерці, – відказав король.
– Я хочу поговорити з ними.
Король велів жерцям наблизитись, а хлопець сказав:
– Пане мій, твої жреці – звичайні собі люди і перед їхніми очима зачинено тайни землі. Вони думають, що вони зрячі, а насправді – сліпі.
– Ти можеш це довести? – спитав король.
– Можу. Нехай вони скажуть, що знаходиться тут під землею?
– Ми не знаєм, – розвели руками жерці.
– Під землею б'є джерело, – сказав хлопчик. – Розкопайте і побачите. Тут же розкопано було землю і на глибині людського зросту відшукали джерело.
– Скажіть тепер, що знаходиться у тім джерелі? – знову спитав хлопчик, але жерці й на це нічого не відповіли. – Тоді я вам скажу. Там, на дні джерела – два казана.
І справді, щойно розпорпали намул, то виявили два казана.
– А що в тих казанах? – спитав хлопчик. Жерці мовчазно похитали головами.
– В казанах сувої полотна.
Казани витягли з намулу і побачили в них сувої полотна.
– Тепер скажіть мені, що загорнуто в цім полотні, – спитав хлопчик у жерців.
– Не знаємо.
– В сувоях лежать два змія. Один білий, а другий червоний. Розгорніть їх. Сувої розгорнули й побачили там двох зміїв, котрі міцно спали. Хлопчик хлюпнув на них водою, змії прокинулись і почали битися. Спочатку перемагав білий, а червоний силою поступався, але ось врешті вони обоє злетіли в небо і там червоний з такою силою вдарив білого, що той скрутився і почав падати на землю. Коли він упав, то розтікся намулом. Червоний змій злетів високо високо і щез у хмарах.
Коли ж усі присутні опустили голови, то не побачили ані казанів, ані сувоїв полотна.
– Пане мій – звернувся хлопець до короля, – нехай твої жерці розтлумачать те, що вони бачили.
– Можете пояснити все це? – спитав король. Але жерці сумно захитали головами.
– Тоді я скажу, пане мій. Білий змій це ви, королю, а червоний змій – це народ, над яким ти хотів завладарювати.Але ти ніколи цього не зможеш зробити і ніколи замку не збудуєш на нашій землі. А якщо будеш вперто намагатися свій намір здійснити, то загинеш. Тому раджу тобі повернутися туди, звідки ти прийшов, а ми самі тут збудуємо для себе замок. Лише не на Городищі, а на сусідній горі.
Король замислився і побачив, що в словах хлопця є багато правди.
– Що скажете? – спитав у жерців.
– Ми не помилилися, коли сказали шукати безбатченка. Він нам виявив, чому нам ніколи тут не збудувати замку. Мусимо його послухати.
І король звелів своїм людям лаштуватися в дорогу. Перед тим, як від'їхати, спитав у хлопця:
– Скажи мені, як тебе звати і хто твій батько?
– Батько мій золоторогий тур і звати мене Туром на честь мого батька. А він є покровителем нашої землі.
Коли король поїхав ні з чим, місцеві мешканці вибрали хлопця своїм королем і збудували замок на горі, що стояла поруч Городища і котру згодом прозвали Туриця.
ПЕРНАТИЙ КІНЬ
1911 року сталася чудернацька пригода: по Львову ходив кінь у пір'ї. А трапилось ось що. До одної ресторації під'їхала фура, повна бочок з вином. Одна бочка випала й розбилась, а вино витекло на бруківку. Поки бочки розвантажували, кінь собі добряче того вина нахлебтався.
За якийсь час фірман завів коня до стайні і той відразу беркицьнув на солому. Ліг і копита відкинув.
– Ото халепа! – каже собі фірман. – Коняка здохла, то бодай шкіру продам.
Пішов він по шкуродера і той раздва шкуру з коня здер.
Тим часом другого дня вранці кінь нарешті очуняв і вийшов зі стайні. Люди з галасом збіглися поглянути на чудо.
Була осінь, і дули вітри. Сердешні жіночки забідкалися, що коневі зимно, і хутенько принесли цілу корзину пір'я та обсипали його з ніг до голови. Пір я відразу прилипло і кінь перетворився на казкову істоту.
Шкода, що нас із вами там не було.
ПАНІ АБРЕКОВА – ПОСТРАХ ЛЬВОВА
Наприкінці XVI і на початку XVII століть кожен львів'янин, прокинувшись вранці, запитував:
– А які новини від пані Абрекової?
То був улюблений жарт: втрутитись у розмову і спитати:
– Цікаво, а що на те скаже пані Абрекова?
З тих реплік у вашій уяві може витворитися образ пані Абрекової як всесвітньої пліткарки. Але насправді пані Абрекова могла й пари з вуст не пускати, бо все відбувалося поза її волею.
Просто пофортунило їй у тому, що мешкала вона на Рийку і віконниці її перетворилися на вуличну газету, звідки можна було вичитати останні львівські плітки та помилуватися дотепними карикатурами. Першою жертвою впала сама пані Абрекова – якийсь шибайголова написав про неї ущипливий жарт. Жарт сподобався і звідтоді кожен, хто бажав поділитися свіжою пліткою чи насмішкою, старанно виписував їх на віконницях бідолашної пані Абрекової.
Особливою популярністю віконниці користувалися в часи ярмарків, бо забава перетворювалася на міжнародний конкурс, дотепів і сатири. Дійшло до того, що вже кожен тремтів перед „пані Абрековою” і з полегкістю зітхав, коли чув, що черговий жарт не йому адресований. Врешті численні скарги поштивих міщан переповнили терпіння магістрату і той видав суворе попередження пашквілянтам. А ідо цього ніхто не злякався, то біля вікон пані Абрекової виставили ще й варту.
До боротьби з жартівниками прилучилася і церква. Священики щонеділі на проповіді скликали на їхні нещасні голови гнів Господній.
І так поволі та перша львівська стіннівка занепала, хоча про пані Абрекову ще довго пам’ятали і згадували її ім’я.
ГОДИННИК БЕРНАРДИНІВ
Костел отців Бернардинів збудував на початку XVII віку славний будівничий Павло Римлянин. Разом з монастирем він становив оточену ровом фортецю, що прилягала до мурів міста поблизу Галицької брами.
На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзиґар. Протягом кількох віків аж до останньої війни вибивав дзиґар години на п'ять хвилин раніше від усіх міських дзиґарів.
Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців! – годинник квапився на цілих п ять хвилин і ніхто на це не звернув увагу? Ніхто не припинив це неподобство?
Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю.
І вдячність належала тому безіменному монахові, який приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами.
Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти?
І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п'ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами.
З тих пір у пам'ять цієї події дзиґар „Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п'ять хвилин.
СТУДНЯ САМОГУБЦІВ
Піднявшись вулицею Кривоноса до того місця, де вона перетинається з вулицею Довбуша, ми опиняємося біля місцини, яка викликала колись моторошний острах у кожного львів'янина.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56