Я мовчу.
— Тому що сьогодні я думав про самотність.
— Супермаркет самотності… — дивлюся кудись убік я. Він продовжує:
— І вирішив, що (називає моє ім'я ) не вірить у самотність. Тому що всі навколо, як заведені, вірять у самотність. А я не вірю і не хочу вірити, поки фізично не залишусь одиноким. Це ж взагалі — сенс життя кудись пропадає, якщо у самотність вірити.
— Ну добре, пішли… — беру його за рукав зеленої (сірої? Гірчичної? Я плутаю ці кольори… а ще синій теж) куртки і тягну до великої блокової будівлі. Потворної, на перший погляд, серед цих наших жовто-гарячих депутатських будиночків типу-престижного району столиці, де я винаймаю середньостатистичне жлобське помешкання.
— Що це? — питає він.
— Це? Гм… Те, про що ти вже, здається, питав. Це СУПЕРМАРКЕТ САМОТНОСТІ.
— Що? — недовірливо коситься він.
То. — переконливо заявляю я. — Наш місцевий Су-Са. Має відношення до всіх, хоч усі демонстративно й відкидають його існування через його видиму сіру потворність. А йому ади — стоїть собі і стоїть…
Такий от магазин. Супермаркет, курва.
Кожен час від часу ходить сюди і купляє собі тої самотності, скільки йому треба. Можна потроху, а можна наперед затаритися. Можна і на все життя… Тоді тобі дають 3— або 5 % дисконтну картку, яку ти зможеш позичити комусь іще, хто, познайомившись (чи то пак, якось перетнувшись із тобою) забажає сам піти до Супермаркету Самотності.
— Ну от. Про карточки тобі сказала. Радість капіталізму номер один. Один — якесь нав'язливе сьогодні число, тобі не здається?
— Коли ти один, тебе не дратують. Точніше, коли ти одна .
— Ти мене не дратуєш. Тебе просто НЕМА. І все… Тебе тут нема.
(Він дійсно ДУЖЕ мовчить, поки я це кажу).
— Ти як гарна картинка з минулого… Така охуєнна картинка, що в її реальності я сумніваюся.
— Дуже кльово. — пересохлими красивими губами шепоче він.
— Та нічого кльового. Скоро кінець.
— А він там буде оптимістичний?
— Невизначений буде. Як все і завжди.
— Знаєш… Нехай цей супермаркет на хуй розориться к усім бісам, тому що одного дня всі навколо почнуть позбуватися від самотності за демпінговими цінами, і ніякі карточки нікому вже не будуть потрібні. Настане Всесвітнє Щастя і Оргазм Єднання Всіх Самотніх Душ.
Він нарешті видихнув.
— Не все і не завжди невизначено. Це залежить від.
Але від чого все залежить, я так і не дізнаюся. Я надавала перевагу простій Не-залежності. Ніде подовгу не залежувалася і ні до чого не належала. Чи був це особливий бонус Супермаркета Самотності? Хто зна.

…Немає нічого страшнішого за Хеппі Енд. Так думала собі Катакана Клей. Нічого безнадійнішого за те, коли в тебе нібито всьо супер-пупер виходить і клеїться. І що суспільство тебе хаває «от і до», і що в тебе купа бабла, і що тебе люблять близькі і ненавидять псевдо-близькі («Немає в тебе, курво, подруги, а є самі друззя. А ще брати і сестри. Часто також віртуальні. Солодких снів!» — ось були останні слова Катиної т.зв. кращої подруги, що, за її словами, «самоусунулася з цієї посади». Каті було просто сумно. Ніякого зла чи отрути — та дівчинка колись робила для неї купу всього доброго. Поїла гарячим чаєм взимку у фаст-фудах, витирала їй шмарки в період суспільного фачення. А от мінімальних Катиних успіхів стерпіти не змогла. Здебільшого, люди люблять дивитися на нас тільки згори вниз. Так їм легше. Бідна, бідна дівчинка. Так боляче здушила себе власною нереалізованістю. І до чого тут Ката? Проекції, проекції…)
Так от. Немає. Нічого. Гіршого. Коли в тебе все показушно зашибісь, і ти навіть сам у це потроху віриш. І коли ти зранку до вечора тусуєшся з супервеселими друзями, але при сумній нагоді розумієш, що тобі навіть ні в кого переночувати. Коли тобі просто нікому заспівати пісню над кістками, щоби ти ожив, нарешті, щоби твоя кольорова оболонка знову наповнилася твоїм вмістом, а не лише вакуумом, який ти ковтав-ковтав і наковтався.
Мене ненавидять тисячі, люблять сотні, думала собі Катакана Клей. Мене нудить від себе самої. Я ніяк не можу зібрати сили і закричати своїй душі: «Альо!!! Ти де?!! Повернися, я тут!!! Мені насрати на всіх і все, крім тебе!!!» Душа вимагає самотності. Супермаркет відкриють тільки зранку. Ех, а обіцяли ж зробити його цілодобовим.
Катакана Клей, взувши червоні кеди, вийшла з дому. Аскольд і Нона якраз пропадали в лабетах Інтернету, і тому, на щастя, не помітили її ескейпу.
Новоспечений народний депутат М., на своє нещастя, залишив синій jаguаr відкритим. Та ще й і ключ тут як тут. Така вже в нього була барська звичка. Катка ще позавчора її помітила.
— Тут тобі не Беверлі Хілз, мудак, — ніжно сказала вона, повертаючи ключа. Двигун за-хуркотів так лагідно й чуттєво, ніби давно її чекав. Катка рушила з місця.
— Ну й куди ж це ти намилилася? — запитав її бездомний, що якраз вимацував нові надходження зі сміттєбаку. Катакана пригальмувала.
— А пес його знає, — вона опустила скло. -Напевно, шукати дух Рожевого Мерседесу. Раптом він підлиє у мене життя?
— Він його якраз забирає…
— Хто забирає, той і дає, — Ката вже збиралася рушити геть, як бездомний сказав:
— Себе прийдеться взяти із собою так чи інакше…
— Тебе? — недочула Катка.
— Себе, себе… Вибач за, хе-хе, банальність. Але та чувіха, що вклеєна у тебе в паспорті, поїде з тобою.
— Гм, — сказала Катакана. — А що, як на якій-небудь заправці я відпущу її в туалет, а сама щодуху дремену геть?
— Ну спробуй, спробуй, я не знаю! — і бездомний розреготався так сильно, що Ката чимдуж дременула геть — так ще диви, чого доброго, і депутат роздуплиться від своєї лос-анджельської ілюзії.
Ну і, ясна паприка, хвилин за десять-п'ятнадцять, одним словом, коли було вже пізно, Ката збагнула, що бездомний і був не ким іншим, як тим самим духом Рожевого Мерседесу. — Так тупо.
Ката їхала нічною дорогою, не вмикаючи фар. Яка вже різниця. Перед тим, як вийти з дому, вона якийсь час крутила в руках знимку Майнеса, що заплив за буйки. Така маленька і щаслива білява голівка посеред синіх товстих хвиль. Все на тій фотці задоволене і сповнене змістом — плямка голови, площа води, смужка дерев на березі, ба навіть подряпки на глянці знимки (якщо повертати їх на слабкому світлі, робиться щось дуже схоже на павутину чи річні кільця дерев).
— Мені дуже, дуже туди треба. Я просто собі пірну. Там тепло і купа риб. Наверх мені не обов'язково.
Смерть Катакани Клей, як вона вже казала, мусила настати від води. І ні від чого іншого. Хіба що невипадково зациклений трек у програвачі міг би цю подію драматизувати:
You’ll make uі wanna die
I’d cut your name in heart
We’ll destroy this world for ypu
I know you want me to feel your paint …
Катакана знала, що зліва від дороги — урвище. Зустрічні машини мругали їй, аби включила фари.
— Почекайте, зараз і так заберуся, — процідила вона, — однаково в цієї махіндри не стане сил і натхнення довести мене туди, куди
я хочу…
На повороті Ката вирішила не повертати і легенько піддала газку — щоби одразу в прірву.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46