Вечір. Купа невидимих тварин і їхні голоси Служба в храмі дерева Бо. Солдати з дароносними подушечками в руках, на подушечках квіткові пелюстки. Війна на Шрі Ланці не припиняється от уже 25 років. Солдати співають молитви і ходять довкола храму. Вимовляють щось, що схоже нашому лохівському вухові на «Цар, цар, ца-а-ар…» Двоє музик екстатичне б'ють у барабани. Ми з Аскольдом за ними підглядаємо з-за рогу храму.
Можна доторкнутися, але не можна осягнути, — кажу я пошепки. Аскольд мене не чує.
— Ми надто тупі і надто молоді, — кажу я, — аби хоч на сантиметр по-справжньому заглибитися в їхні таїнства. А ті європейські «апологети» буддизму чи індуїзму, що довго й нудно ялозять поверхнею сакрального знання під виглядом його «осягнення», достойні хіба що щирого співчуття індуса найнижчої касти.
Дерево Бо огороджено трьома огорожами, за останньою з них стоїть служка (ні, то не напівбожевільний і не напівсвятий, він просто працює в цивільній поліції) і приймає дари від вірних. Жінки моляться над дзбаночками з водою, над пелюстками квітів. Співають, б'ють поклони, надовго залишаються перед зображеннями Будди та святих. Відтак передають ті дзбаночки служці, служка виливає ту воду (чи просто ставить їх — ми ж того не бачимо) під дерево Бо. — А до нього — ніяк? — з коров'ячими очками питаюся я в нашого водія Ніхала. Він поводиться геть якось по-батьківськи і по дружньому, і поки що я навіть не підозрюю, що все це лишень заради: «Ні… 30 доларів чайових -мало. Хоча би 50… Моя жінка… ресторан треба… діти подарунки… Га?!» А може й не «лишень», може «попри».
— Зараз я запитаю, мадам, одну хвилинку! — мені дуже смішно, що таке патлате одоробало, як я, хтось може кликати «мадам». Але я чинно тупцяю за Ніхалом. Він щось довго патякає до охоронця, що спускається до нас зі своєї три-небесної висоти. В їх діалозі часто звучить слово «Україна», прицмокування язиком і сміх. Вони завжди собі сміються. І хитають збоку в бік головою. Значень цей жест має безліч — щось типу гуцульського «йо» (далась мені Гуцульщина в Цейлоні?!) — і ніколи не знаєш напевне, якою є відповідь на твоє питання. А якщо чувачок ще й не зовсім в'їхав у твій інгліш, то й поготів.
— Він каже, треба йти за дозволом до Великого Монаха, — повідомляє Ніхал. Не знаю, кого він так сонцесяйно кличе, але ж напевно було би цікаво побачити людину, що дає право доступу до дерева Бо.
Ми з Аскольдом дружно намагаємося викликати в себе душевний трепет.
— Я тут вичитав, — пошепки каже Аскольд (ми взагалі тут шепочемося, бо хоч і на відкритому повітрі тут все, але ж храм, і жінки так гарно співають, а солдати моляться. Охоронці ж, видимо, не сильно забивають собі служиві голови всілякими сакральними нісенітницями і волають одне до одного з усієї сили) — що в присутності монаха треба сідати на підлогу. В жоднісінькому разі не можна сидіти вище нього.
— Угумсь, — кажу я.
Ми весело чимчикуємо за християнином Ніхалом (I am Jesus ! — каже про себе він. — Аrе уоu аlsо Jesus [52]? — Слово «сhristian » входить до його лексикону десь аж на п'ятий день нашого спілкування. Ми нарешті перестаємо гиготіти від його невинного самозванства). Головний монах сидить у хатці на диванчику. Ніхал падає перед ним на коліна і цілує полу помаранчевого одягу. Ми з Аскольдом, мабуть, вирішуємо, що виглядатимемо повними ідіотами, мавпуючи його дії, тому просто ніяково всідаємося на підлогу. Головний монах, щоправда, показує нам на лавиці, але ми щосили мантиляємо головами.
Ніхал починає свою прохальну промову. Тим часом Великий Монах виглядає швидше схожим на шефа брігадних пацанів якої-небудь Надвірної чи Звенигородки. Великий (ага, таки великий — опуклий такий, вгодований), лисий (ну, якийсь такий по-особливому, не зовсім по-монашому лисий), із ласою посмішкою і телефоном з витягнутою антенкою в руках. Сидів собі на канапі дуже зручно, з ногами, казав час від часу «Ага-ага», зиркаючи то на нас, то на Ніхала, з тією своєю вдоволеною посмішкою. Відтак запитав:
— First time Sri Lanka ?
— Єс! — хором гукнули ми.
— Dо уоu likе buddhism ?
Ми знову посилено закивали і заєсали. Я вже готова була відкрити пельку, щоби вибухнути тирадою про свій глибинний респект до буддизму, контакт культур, кут свого сприйняття та інший булшит, як Ніхал заходився підійматися і дякувати. Щасливим він не виглядав. Нам відмовили.
— Він каже, що там забагато місцевих людей. Якщо ми вас пустимо, а їх ні, вони зчинять скандал і побіжать до нього жалітися. Треба би прийти в інший час, коли не було людей.
— Угу, ясно, — зітхнула я, але одразу ж подумала, що пустити нас, якихось уродів-туристів з України (нє, ну воно, звичайно, екзотика), а вірним не дати доступу до їхньої святині було би страшенним святотатством і дискримінацією. Великий Монах шарить, що робить. Не даремно ж він чухається тією своєю антеною. Проте Ніхал каже:
— Він попаде в пекло. Я знаю. От побачите. Не знаю, чи побачимося ми в пеклі з Великим Монахом, але Ніхал виносить йому вирок із такою безапеляційністю, що йому ліпше вірити.
Тим часом назустріч нам іде босоніж бабця-монахиня, старенька і потемніла від сонця й багаторічної аскези.
— А от такі попадуть у рай! — знову пророчить Ніхал. — Я знаю, я бачу!
Ми погоджуємося з ним. Я тут же пригадую собі слова нашого місцевого греко-католицького священика, що любив повторювати: «Дорога до пекла буде встелена монахами й священиками». Мене чомусь в дитинстві ці слова наповнювали життєвою енергією й вірою у краще.
Я дуже вперта особа. Мені важко відступати від своїх бажань. Навіть від геть дурнуватих. А тим паче від тих, що здаються розумними:
— Мені потрібен листочок зі священного дерева Бо, — кажу Аскольдові. — Пішли туди і будемо чекати, поки не впаде. Бо рвати його з дерева заживо — вандалізм.
Ми виходимо сходами догори, якісь люди за нашими спинами шпурляються дрючками в мавп, а їх тут купа — навіть рідкісні є, з чорними пичками.
— І це все в храмі! — цокає язиком і колише головою Ніхал. Він любить всіх тварюк і м'яса не їсть. Хоч і християнин.
В невеличкій ніші стовпилися люди. Там читатимуть молитву над одержимим. Ніхал з усією безпосередністю мочить жало туди, де нещасний чоловік труситься у жахливих конвульсіях. Втім, молитву відспівано — чувака попущено. Іди собі з миром. Відтак люди по одному підходять до дядечка (виглядає він саме як цивільний дядечко — у штанях і сорочці, здається), що читав над одержимим, кидають на пожертву копієчку чи кладуть квіточки, і дядечко пов'язує їм на руку білу нитяну мотузочку благословення. Ми з Аскольдом довго штовхаємося, хто перший (бо страшно і незручно, та ще й на нас всі так балушаться) і шукаємо по кишенях копієчки. В нас, як завжди, виявляється або замало грошей — що аж соромно навіть жебраку давати, то забагато — що вистачило би справити весілля на все село.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46