Пальці ковзають досередини, залазять мені в піхву, ніби пробуючи плід на дозрілість. Відтак ти просто переломлюєш мене навпіл, як стиглий плід, підіймаєш до себе й різко настромлюєш собі на прутень. Навіщо ж так різко?! Боляче! Ти хоча би зважав на розміри своєї грьобаної біти… Але ти не зважаєш, а просто суваєш мене туди-сюди, то притискаючи, то провертаючи. Очі мені застилає піт. я вже не можу триматися за цю кляту гілку, я от-от відпущу пальці…
Але ти. потвора, прорахував цей варіант. У тебе є мотузка і ремені. Дивно, для чого і те, і те — вистачило би чогось одного… хоча краще ремені. Мотузки роздиратимуть шкіру до крові. Хоча — як знати? Я ж раніше такого не пробувала…
Ну, знаєте, все. Я, звичайно, поцупила того її листа, щоби показати його Аскольдові (він же мій друг такий самий, як і Ката) — бо хрін її там знає, кого вона собі «безособове хоче». Але дочитувати до кінця — то вже, пардоньте, не етично.
(From Anonymous)
Inside a broken clock, splashing the wine with all the rain dogs
Taxi, we'd rather walk, huddle a doorway with the rain dogs
For I am a rain dog, too
Oh, how we danced and we swallowed the night
For it was all ripe for dreaming
Oh, how we danced away all of the lights
We've always been out of our minds
Після того, як ми зустрічалися з сімома друзями в пабі, і я відвозила їх до метро в одній машині без довіреності й техпаспорта, причому найкомпактніший із них їхав у багажнику, менти на дорозі перестали бути антропоморфними страшидлами.
Алкоголь у крові, труп у багажнику, дитяча радість у напівсонних очах. Я хотіла було кликати їх «12 друзів Оушена», а потім зметикувала, що 7 і 12 — це майже вполовину різні числа, а називати кльових чуваків отак-во нагло й без-індивідуально «Друзі Оушена» — ознака крайнього морального розладу. Тим паче, називати себе якимось Оушеном, а не Катаканою Клей — це вже щось близьке до сплутання себе з автономним комплексом. По-нашому, шиза. А я не хочу. І вони не хочуть, я так думаю. Тому мої друзі:
1) Ґена
2) Кіт— Рентген
3) Олікс
4) Ілько
5) Синя Борода
6) Коля (друг синьої-бороди)
7) Параноїд (той самий, що їхав у багажнику, лежачи на книжках «Депеш Мод» Сергія Жадана) -
просто собі кльові чуваки. Зокрема, тим, що бачимося ми не так уже й часто. І кожен із тих разів може бути останнім. І кожен із тих друзів — обраний. Лідери у своїх сферах, інакші і найкращі, а це завжди разом.
Через це ми дуріємо і прихильно ставимося одне до одного. Через це я порушую правило самотності Номер Один і називаю цих мало знайомих мені людей «друзі», свідомо отак легковажачи. Не щодня ж-бо група з семи чуваків і одної дівчинки (трансвестита?) виявляється НЕ БИКАМИ. Навіть не справджується історійка з двадцятьма професорами і двадцятьма сантехніками…
Тепер же ми фіґачимо з Артимом найдурнішими місцями в час пік, і сніг летить нам у скло, і вода закінчилася, щоб те скло, як слід, протерти. Інтуїція — мій найкращий порадник. Час від часу Артим каже мені, що значив той чи інший знак. Як правило, запізно. Але ж я, на щастя, жінка, тому інтуїція мене поки рятує. А ще, напевно, рятує нас цілий рій ян-голів-хоронителів, і Боженька скрушно хитає головою, записуючи мій номер машини для чергового крилатого рятівника. Дякую тобі, Боженька, що помагаєш мені, ідіотці, бо розумні і хороші самі собі здатні зарадити.
— А вчора я, той-во, дяді пальці поламала… І два дзеркала своїм дзеркалом правим розхєрачила…
— Як?
— Ну, не влізла між двома рядами. Що вони там стоять?
— Ну да, і машина в тебе, як автобус.
— Як кораблик.
— Ага. А як пальці поламала?
— Та він дзеркальце витирав…
— А тіло через капот не летіло, коли ти ламала йому пальці?
— Нє. Хіба через багажник… Але я не давала в зад. О, тут можна паркуватися?
Заїжджаю просто під знак, але цього, ясен пень, не бачу. Наївно. Супер.
За десять хвилин, коли ми вже повертаємося з Будинку Залізничних Кас, довкола авто намотує круги червонопикий кругленький ДАЇшник. Ти ба, такий молодий, а так уже не хіло роздобрів. На маминих вареничках і на 20-тигривневих папірчиках таких, як я. Чи то пак, таких, як Аскольд — бо я не збираюся шати цьому засранцю ані копієчки з мого щойно отриманого гонорару.
— Такіє варіанти, як казали древні, їбав я в рот і в носа…
Артим цілком погоджується і ми злагоджено виконуємо з ним маневр «і я не я, і лошадь не моя»: проходимо собі далі, не подаючи вигляду, що нам знайома ця зелена кругло фара машинерія.
Ментасик знай собі мотає круги. Аж руки чешуться в нього і слинка тече — хе-хе, от, думає, здеру собі з кацапа по повній! (А в мене, вибачте, бурятські номери на машині. Так, чисто по приколу, щоби відповідати Сашку Положинському на його питання: «Що робила в Бурятії?» — «Була на бураках! Бу-га-га!!!» Тупо, але що ж поробиш).
Стоїмо, виглядаємо його з-за машин. От гад — причепився саме до нашої. А попри неї ще штук зо десять таких самих «порушників» — зелений колір йому любий, курва, чи ж-бо що?
— Як би добре, — мрійливо й замерзло каже Артим, — було, якщо б він зараз до когось приколупався. Ми би тоді рєзко в машину — і ходу!
— Ти думаєш? — недовірливо питаю я, повільно роздягаючи очима мєнта — а що, хай і він померзне в своїй портупеї. Сержант Петренко чи як ще їх там, доблесних, називають, і не думає собі ні до кого чіплятися. Наша машина для нього — цілий Всесвіт, сповнений див і пригод. Ну, добре, зара матимеш пригоду, голубе мій сизоносий.
— Сизокрилий, — виправляє Артим, — і червононосий.
— Ой, ну й холодно ж, правда? — довірливо звертаюся до служивого Бальшой Дарогі.
Він здивовано глипає, але погоджується.
— Я вже скоро тут коні двину! — продовжую я і потім швидко метикую, що дєвушка в отакумо-во пальтечку і з таким офіґєнним макіяжем (ну, що поробиш, потрафить мене раз в пятілєтку!) НЕ МОЖЕ говорити таким паскудним сленгом. Навіть із паскудним мєнтом, котрого хоч' зробити панібратом.
Я запитально й тривожно вдивляюся в потік машин.
— Чекаєте кого? — цікавиться дай.
— Ой, та вже ж скільки можна! — гнів мій непідробний.
— Ніяк не приїде, га?
— Угу. Ніяк… не поїде. — (Ех, знав би ти, хто мій об'єкт чекання…)
Поміж тим, у мене вже до нього симпатія, бо він говорить українською. Дивне таке упередження. Майже шкода вже, що зажимаю йому двадцятку.
— Курва. — зовсім тихо кажу я.
— Ну, і не кажіть — понаїхали тут! О. Це вже він про мою машину.
— От уроди, — підтримую я. — Думає, як воно на мерседесі приїхало з Росії, то тут гаїшники — лохи, і їх можна собі просто так… (упс, ледь не сказала «через хуй кидати». Згадала про пальто і неперевершений мейк-ап на пиці. Хай трохи побитий снігом і дощем, але від того ніц не гірший — навіть іще сексуальніший. Слава Аліні-візажисту, постаралася наді мною, зробила з гівна лялю…)
— Та нічо, він щас у мене пограється! Думає, я не знаю, скільки вони в Росії ментам платять? — мій дай починає розпалятися. Не думала, що в нього відсутня професійна солідарність.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46
Але ти. потвора, прорахував цей варіант. У тебе є мотузка і ремені. Дивно, для чого і те, і те — вистачило би чогось одного… хоча краще ремені. Мотузки роздиратимуть шкіру до крові. Хоча — як знати? Я ж раніше такого не пробувала…
Ну, знаєте, все. Я, звичайно, поцупила того її листа, щоби показати його Аскольдові (він же мій друг такий самий, як і Ката) — бо хрін її там знає, кого вона собі «безособове хоче». Але дочитувати до кінця — то вже, пардоньте, не етично.
(From Anonymous)
Inside a broken clock, splashing the wine with all the rain dogs
Taxi, we'd rather walk, huddle a doorway with the rain dogs
For I am a rain dog, too
Oh, how we danced and we swallowed the night
For it was all ripe for dreaming
Oh, how we danced away all of the lights
We've always been out of our minds
Після того, як ми зустрічалися з сімома друзями в пабі, і я відвозила їх до метро в одній машині без довіреності й техпаспорта, причому найкомпактніший із них їхав у багажнику, менти на дорозі перестали бути антропоморфними страшидлами.
Алкоголь у крові, труп у багажнику, дитяча радість у напівсонних очах. Я хотіла було кликати їх «12 друзів Оушена», а потім зметикувала, що 7 і 12 — це майже вполовину різні числа, а називати кльових чуваків отак-во нагло й без-індивідуально «Друзі Оушена» — ознака крайнього морального розладу. Тим паче, називати себе якимось Оушеном, а не Катаканою Клей — це вже щось близьке до сплутання себе з автономним комплексом. По-нашому, шиза. А я не хочу. І вони не хочуть, я так думаю. Тому мої друзі:
1) Ґена
2) Кіт— Рентген
3) Олікс
4) Ілько
5) Синя Борода
6) Коля (друг синьої-бороди)
7) Параноїд (той самий, що їхав у багажнику, лежачи на книжках «Депеш Мод» Сергія Жадана) -
просто собі кльові чуваки. Зокрема, тим, що бачимося ми не так уже й часто. І кожен із тих разів може бути останнім. І кожен із тих друзів — обраний. Лідери у своїх сферах, інакші і найкращі, а це завжди разом.
Через це ми дуріємо і прихильно ставимося одне до одного. Через це я порушую правило самотності Номер Один і називаю цих мало знайомих мені людей «друзі», свідомо отак легковажачи. Не щодня ж-бо група з семи чуваків і одної дівчинки (трансвестита?) виявляється НЕ БИКАМИ. Навіть не справджується історійка з двадцятьма професорами і двадцятьма сантехніками…
Тепер же ми фіґачимо з Артимом найдурнішими місцями в час пік, і сніг летить нам у скло, і вода закінчилася, щоб те скло, як слід, протерти. Інтуїція — мій найкращий порадник. Час від часу Артим каже мені, що значив той чи інший знак. Як правило, запізно. Але ж я, на щастя, жінка, тому інтуїція мене поки рятує. А ще, напевно, рятує нас цілий рій ян-голів-хоронителів, і Боженька скрушно хитає головою, записуючи мій номер машини для чергового крилатого рятівника. Дякую тобі, Боженька, що помагаєш мені, ідіотці, бо розумні і хороші самі собі здатні зарадити.
— А вчора я, той-во, дяді пальці поламала… І два дзеркала своїм дзеркалом правим розхєрачила…
— Як?
— Ну, не влізла між двома рядами. Що вони там стоять?
— Ну да, і машина в тебе, як автобус.
— Як кораблик.
— Ага. А як пальці поламала?
— Та він дзеркальце витирав…
— А тіло через капот не летіло, коли ти ламала йому пальці?
— Нє. Хіба через багажник… Але я не давала в зад. О, тут можна паркуватися?
Заїжджаю просто під знак, але цього, ясен пень, не бачу. Наївно. Супер.
За десять хвилин, коли ми вже повертаємося з Будинку Залізничних Кас, довкола авто намотує круги червонопикий кругленький ДАЇшник. Ти ба, такий молодий, а так уже не хіло роздобрів. На маминих вареничках і на 20-тигривневих папірчиках таких, як я. Чи то пак, таких, як Аскольд — бо я не збираюся шати цьому засранцю ані копієчки з мого щойно отриманого гонорару.
— Такіє варіанти, як казали древні, їбав я в рот і в носа…
Артим цілком погоджується і ми злагоджено виконуємо з ним маневр «і я не я, і лошадь не моя»: проходимо собі далі, не подаючи вигляду, що нам знайома ця зелена кругло фара машинерія.
Ментасик знай собі мотає круги. Аж руки чешуться в нього і слинка тече — хе-хе, от, думає, здеру собі з кацапа по повній! (А в мене, вибачте, бурятські номери на машині. Так, чисто по приколу, щоби відповідати Сашку Положинському на його питання: «Що робила в Бурятії?» — «Була на бураках! Бу-га-га!!!» Тупо, але що ж поробиш).
Стоїмо, виглядаємо його з-за машин. От гад — причепився саме до нашої. А попри неї ще штук зо десять таких самих «порушників» — зелений колір йому любий, курва, чи ж-бо що?
— Як би добре, — мрійливо й замерзло каже Артим, — було, якщо б він зараз до когось приколупався. Ми би тоді рєзко в машину — і ходу!
— Ти думаєш? — недовірливо питаю я, повільно роздягаючи очима мєнта — а що, хай і він померзне в своїй портупеї. Сержант Петренко чи як ще їх там, доблесних, називають, і не думає собі ні до кого чіплятися. Наша машина для нього — цілий Всесвіт, сповнений див і пригод. Ну, добре, зара матимеш пригоду, голубе мій сизоносий.
— Сизокрилий, — виправляє Артим, — і червононосий.
— Ой, ну й холодно ж, правда? — довірливо звертаюся до служивого Бальшой Дарогі.
Він здивовано глипає, але погоджується.
— Я вже скоро тут коні двину! — продовжую я і потім швидко метикую, що дєвушка в отакумо-во пальтечку і з таким офіґєнним макіяжем (ну, що поробиш, потрафить мене раз в пятілєтку!) НЕ МОЖЕ говорити таким паскудним сленгом. Навіть із паскудним мєнтом, котрого хоч' зробити панібратом.
Я запитально й тривожно вдивляюся в потік машин.
— Чекаєте кого? — цікавиться дай.
— Ой, та вже ж скільки можна! — гнів мій непідробний.
— Ніяк не приїде, га?
— Угу. Ніяк… не поїде. — (Ех, знав би ти, хто мій об'єкт чекання…)
Поміж тим, у мене вже до нього симпатія, бо він говорить українською. Дивне таке упередження. Майже шкода вже, що зажимаю йому двадцятку.
— Курва. — зовсім тихо кажу я.
— Ну, і не кажіть — понаїхали тут! О. Це вже він про мою машину.
— От уроди, — підтримую я. — Думає, як воно на мерседесі приїхало з Росії, то тут гаїшники — лохи, і їх можна собі просто так… (упс, ледь не сказала «через хуй кидати». Згадала про пальто і неперевершений мейк-ап на пиці. Хай трохи побитий снігом і дощем, але від того ніц не гірший — навіть іще сексуальніший. Слава Аліні-візажисту, постаралася наді мною, зробила з гівна лялю…)
— Та нічо, він щас у мене пограється! Думає, я не знаю, скільки вони в Росії ментам платять? — мій дай починає розпалятися. Не думала, що в нього відсутня професійна солідарність.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46