Не, ми таки знаходимо копієчку, дядя бачить, що знаходимо ми її в Аскольдовій кишені, презирливо мене відпихає (чи то я мнітєльна просто?!), іде до Аскольда, в'яже йому ниточку на зап'ястя. Відтак я підставляю своє. Тоже в'яже — куди ж діватися. А люди стоять і дивляться на той перформанс. І багато хто з них посміхається до нас.
Ми поставали під деревом і чекаємо. Ніхал уже поперезнайомився з усіма охоронцями, і всім їм розказав нашу слізливу історію про двох прочан з України (де навіть колір революції збігався з кольором одягу буддійських монахів), що приїхали в таку дальню даль за омріяним листочком із Дерева Бо. Та й хто би з них подумав, що ця ідея стукнула мене по баняку лише сьогодні в обід?
— Я піду тут походжу, — каже Аскольд і йде полювати зі своїм цифровиком на бабусь-монашок і на жінок, що в молитвах простягають у себе над головою горщики з водою. Фоткає він усіх здалеку, тому все розмивається. Та ще й помалу темніє тим часом.
Я собі любесенько всідаюся на нагріту денним сонцем кам'яну долівку, скручую ноги в жалюгідну подобу пози лотоса і нахиляюся вперед, закривши очі. Цікаво, скільки я так просиджу. Довкола мене ходять люди, але, здається, не збираються мене виганяти чи реготати з мого положення. Я ж собі просто уважно слухаю спів двох жінок, що моляться, сидячи на підлозі за два метри від мене. Поміж інших, сінхальських, слів вчувається «Ом Мані Падме Хум». Мені стає спокійніше. Всі звуки стають одним. Відчуваю, як соплі відходять, виходять і — о, диво — таки зникають в Небутті. Більше вони до мене не повернулися. А молитися можна будь-якому Богові в будь-якому Храмі. Богу то тільки за приємність.
А от шнурівочка з благословенням у мене розв'язалася в ту ж ніч. В Аскольда також. Правда, я собі її сама перев'язала заново, так що вона вже четвертий місяць живе на моєму зап'ясті. І не жужить.
Того вечора ми не дочекали жодного впалого листа з дерева Бо. Нам сказали прийти на ранок, годинку на п'яту, коли довкола дерева прибирають старе листя. Ми ту годинку, ясен пень, проспали і приперлися аж під обід. Я знайшла собі якихось два діравих листочки (головне ж-бо не форма, а зміст! І навіть якщо воно не саме з цього дерева, головне — не фактаж, а символізм!!! Ну, це я так себе втішала по-аматорськи), Аскольд знімав красиві босі ноги жінок, що йшли до храму довгою процесією, і ми вже збиралися їхати далі на північ Шрі Ланки. Як тут раптом до мене вимахує руками Ніхал, підкликаючи підійти ближче до молільної місцинки. А там стоїть із білим конвертиком в руках той самий вчорашній цивільний поліцейський (не той, що зверху був, а той, що знизу розробляв для нас плани дій).
— От, — каже Ніхал, — у нього для тебе подарунок.
Вуйчик посміхається і простягає мені конверта. А там — ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ, РОЗКІШНИЙ, ІДЕАЛЬНО ЗАСУШЕНИЙ ЛИСТ ДЕРЕВА БО!!!
— Він, — каже Ніхал, — для себе його засушив. — І це точно з правильного дерева. На от, візьми, і подякуй йому. Він дійсно добрий чоловік.
Та й хто би сумнівався. Я тремтячими руками беру листочок, роблю пикою й долонями всі можливі жести вдячності водночас, відчуваючи при цьому дійсно щиру вдячність, і, як завжди, боячись, що вона видається нещирою. Така от у мене біда.
А листочок приїхав до Києва. Скоро житиме на картині у центрі мандали. Нехай не канонічної і придуманої мною, зате напевно справжньої. Наївно завжди супер.
Дивлячись на неповоротких кандійських танцівниць (чи то пак, псевдо-танцівниць, бо все те аматорське шоу на сцені т.зв. денс-голу не дотягувало навіть до рівня 2 класу школи мистецтв м. Яремча), я згадую Сінту. Та дівчина, котрій так не личило синє сарі до її темної шкіри, танцювала, безсумнівно, краще. — Як богиня, — сказав би Аскольд, але Аскольд її не бачив.
— Добре танцює, — сказав Майнес.
— Танцює … — сказала я.
Кому ж ти тепер танцюєш, Сінто? Зрештою, здогадуюся, кому. Певно, знову своєму Shugar Duddy. Якщо він іще не визволив тебе із твого нічного клубу й не зробив своєю секретаркою — ти сильна чувіха. Віддана своїй роботі. Ба навіть емансипована, хоча навряд чи ти знаєш таке слово. Пес із ним, зі словом. Майнес, як і будь-який недбалий з добувач докторського ступеня, скаже вам, що інтелект — не головне. А головне — душа і все таке. І що не важливо, де ти працюєш і де ти застряг на соціальній драбині. Ех, Майнес, мій великодушний міжнародний святий. Обов'язково тебе канонізую колись, якщо помреш першим. Ти, безсумнівно, в усьому і завше правий.
— Не давай їм чайових, — кажу Аскольдові при виході з т.зв. денс-голу на вигляд двох хутких дівиць із коробочками «ТІР» .
Аскольд знизує плечима і просовує в шпарину кілька банкнот. За хвилину місцеві народні умільці заходяться ковтати вогонь, підпалювати собі руки і ходити голими ногами по розпечених головешках. Мені хочеться спати. Товстодупим західним туристам, озброєним фотокамерами з шалено дорогими об'єктивами (нащо їм такі? Все одно ж гівно знімають…) хочеться наводити і клацати. Сінті, що зараз, либонь, вечеряє десь на острові Ява, хочеться для мене станцювати. Або й не хочеться. Ну то пішла на хуй.
Про мою блискучу зовнішність Аскольд казав: «Без сльоз нє взґянєш». Ну, я особливо й не ображалася — сяке-таке волосся різної довжини невизначеного кольору з домінантою рудо-червоного, вбогий зріст 160 см, ребра, цицьки, дупа, ручки-ніжки. Ну, в Цариці Савської теж був цей набір частин тіла, але я чомусь не схожа на Царицю Савську.
В мене не було жодної вечірньої сукні чи високих підборів. До дорогих ресторацій я завалювалася в кедах і порваних по низу на німецький хрест штанях. Аскольд у своєму сірому пальті і чорному шарфі поряд зі мною виглядав президентом благодійного фонду. Я, відповідно, його заповзятим користувачем.
— Хоча знаєш, — каже він, — мене в цьому пальті мєнти зупиняють на кожному кроці. Особливо, коли йду зі свіже настовбурченою зачіскою. Думають: опа, свіжий бомж.
Ну, не шарять вони у фешні, мєнти. Особливо в метро, куди Аскольд навідується дуже рідко. Особливо ж нікого не люблять і ні в чому не шарять московські мєнти. І особливо -в московському метро.
Але поки що геть Москву. Геть цю целюлітну істеричку з її вічними запорами і кризою середнього віку. (Кризою посередності?) Вона, горопашна, все чіпляє і чіпляє на себе дорогі прикраси і шикарне шмаття від провідних кутюр'є, та тільки й надалі залишається незугарною товстодупою курвою на кривих ногах. Так само ховає одного за одним чоловіків-бюрократів, так само брязкає пошлотними золотими підвісками в вухах і мармизить варґи криваво-червоною помадою.
М— да, люблю Москву. Как много в етом словє.
Так от, геть поки що це місто. Там, де ми зараз, навряд чи всі люди і знають про її існування. Вони тут багато про що наївно не здогадуються:
— А що, море відрізняється від океану?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46
Ми поставали під деревом і чекаємо. Ніхал уже поперезнайомився з усіма охоронцями, і всім їм розказав нашу слізливу історію про двох прочан з України (де навіть колір революції збігався з кольором одягу буддійських монахів), що приїхали в таку дальню даль за омріяним листочком із Дерева Бо. Та й хто би з них подумав, що ця ідея стукнула мене по баняку лише сьогодні в обід?
— Я піду тут походжу, — каже Аскольд і йде полювати зі своїм цифровиком на бабусь-монашок і на жінок, що в молитвах простягають у себе над головою горщики з водою. Фоткає він усіх здалеку, тому все розмивається. Та ще й помалу темніє тим часом.
Я собі любесенько всідаюся на нагріту денним сонцем кам'яну долівку, скручую ноги в жалюгідну подобу пози лотоса і нахиляюся вперед, закривши очі. Цікаво, скільки я так просиджу. Довкола мене ходять люди, але, здається, не збираються мене виганяти чи реготати з мого положення. Я ж собі просто уважно слухаю спів двох жінок, що моляться, сидячи на підлозі за два метри від мене. Поміж інших, сінхальських, слів вчувається «Ом Мані Падме Хум». Мені стає спокійніше. Всі звуки стають одним. Відчуваю, як соплі відходять, виходять і — о, диво — таки зникають в Небутті. Більше вони до мене не повернулися. А молитися можна будь-якому Богові в будь-якому Храмі. Богу то тільки за приємність.
А от шнурівочка з благословенням у мене розв'язалася в ту ж ніч. В Аскольда також. Правда, я собі її сама перев'язала заново, так що вона вже четвертий місяць живе на моєму зап'ясті. І не жужить.
Того вечора ми не дочекали жодного впалого листа з дерева Бо. Нам сказали прийти на ранок, годинку на п'яту, коли довкола дерева прибирають старе листя. Ми ту годинку, ясен пень, проспали і приперлися аж під обід. Я знайшла собі якихось два діравих листочки (головне ж-бо не форма, а зміст! І навіть якщо воно не саме з цього дерева, головне — не фактаж, а символізм!!! Ну, це я так себе втішала по-аматорськи), Аскольд знімав красиві босі ноги жінок, що йшли до храму довгою процесією, і ми вже збиралися їхати далі на північ Шрі Ланки. Як тут раптом до мене вимахує руками Ніхал, підкликаючи підійти ближче до молільної місцинки. А там стоїть із білим конвертиком в руках той самий вчорашній цивільний поліцейський (не той, що зверху був, а той, що знизу розробляв для нас плани дій).
— От, — каже Ніхал, — у нього для тебе подарунок.
Вуйчик посміхається і простягає мені конверта. А там — ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ, РОЗКІШНИЙ, ІДЕАЛЬНО ЗАСУШЕНИЙ ЛИСТ ДЕРЕВА БО!!!
— Він, — каже Ніхал, — для себе його засушив. — І це точно з правильного дерева. На от, візьми, і подякуй йому. Він дійсно добрий чоловік.
Та й хто би сумнівався. Я тремтячими руками беру листочок, роблю пикою й долонями всі можливі жести вдячності водночас, відчуваючи при цьому дійсно щиру вдячність, і, як завжди, боячись, що вона видається нещирою. Така от у мене біда.
А листочок приїхав до Києва. Скоро житиме на картині у центрі мандали. Нехай не канонічної і придуманої мною, зате напевно справжньої. Наївно завжди супер.
Дивлячись на неповоротких кандійських танцівниць (чи то пак, псевдо-танцівниць, бо все те аматорське шоу на сцені т.зв. денс-голу не дотягувало навіть до рівня 2 класу школи мистецтв м. Яремча), я згадую Сінту. Та дівчина, котрій так не личило синє сарі до її темної шкіри, танцювала, безсумнівно, краще. — Як богиня, — сказав би Аскольд, але Аскольд її не бачив.
— Добре танцює, — сказав Майнес.
— Танцює … — сказала я.
Кому ж ти тепер танцюєш, Сінто? Зрештою, здогадуюся, кому. Певно, знову своєму Shugar Duddy. Якщо він іще не визволив тебе із твого нічного клубу й не зробив своєю секретаркою — ти сильна чувіха. Віддана своїй роботі. Ба навіть емансипована, хоча навряд чи ти знаєш таке слово. Пес із ним, зі словом. Майнес, як і будь-який недбалий з добувач докторського ступеня, скаже вам, що інтелект — не головне. А головне — душа і все таке. І що не важливо, де ти працюєш і де ти застряг на соціальній драбині. Ех, Майнес, мій великодушний міжнародний святий. Обов'язково тебе канонізую колись, якщо помреш першим. Ти, безсумнівно, в усьому і завше правий.
— Не давай їм чайових, — кажу Аскольдові при виході з т.зв. денс-голу на вигляд двох хутких дівиць із коробочками «ТІР» .
Аскольд знизує плечима і просовує в шпарину кілька банкнот. За хвилину місцеві народні умільці заходяться ковтати вогонь, підпалювати собі руки і ходити голими ногами по розпечених головешках. Мені хочеться спати. Товстодупим західним туристам, озброєним фотокамерами з шалено дорогими об'єктивами (нащо їм такі? Все одно ж гівно знімають…) хочеться наводити і клацати. Сінті, що зараз, либонь, вечеряє десь на острові Ява, хочеться для мене станцювати. Або й не хочеться. Ну то пішла на хуй.
Про мою блискучу зовнішність Аскольд казав: «Без сльоз нє взґянєш». Ну, я особливо й не ображалася — сяке-таке волосся різної довжини невизначеного кольору з домінантою рудо-червоного, вбогий зріст 160 см, ребра, цицьки, дупа, ручки-ніжки. Ну, в Цариці Савської теж був цей набір частин тіла, але я чомусь не схожа на Царицю Савську.
В мене не було жодної вечірньої сукні чи високих підборів. До дорогих ресторацій я завалювалася в кедах і порваних по низу на німецький хрест штанях. Аскольд у своєму сірому пальті і чорному шарфі поряд зі мною виглядав президентом благодійного фонду. Я, відповідно, його заповзятим користувачем.
— Хоча знаєш, — каже він, — мене в цьому пальті мєнти зупиняють на кожному кроці. Особливо, коли йду зі свіже настовбурченою зачіскою. Думають: опа, свіжий бомж.
Ну, не шарять вони у фешні, мєнти. Особливо в метро, куди Аскольд навідується дуже рідко. Особливо ж нікого не люблять і ні в чому не шарять московські мєнти. І особливо -в московському метро.
Але поки що геть Москву. Геть цю целюлітну істеричку з її вічними запорами і кризою середнього віку. (Кризою посередності?) Вона, горопашна, все чіпляє і чіпляє на себе дорогі прикраси і шикарне шмаття від провідних кутюр'є, та тільки й надалі залишається незугарною товстодупою курвою на кривих ногах. Так само ховає одного за одним чоловіків-бюрократів, так само брязкає пошлотними золотими підвісками в вухах і мармизить варґи криваво-червоною помадою.
М— да, люблю Москву. Как много в етом словє.
Так от, геть поки що це місто. Там, де ми зараз, навряд чи всі люди і знають про її існування. Вони тут багато про що наївно не здогадуються:
— А що, море відрізняється від океану?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46