Зубами я стискував край підковдри, геть мокрої від моєї слини.
Я почав розтирати занімілі від довгого лежання на них руки, розтирав щоки, вуха, шию. Все тіло затерпло.
Світло не горіло. Я побіг на кухню – двері на балкон зачинені, холодильник теж, стоїть, акуратно працює, помитий ще на минулому тижні. Але все одно, чіпкий жах зі сновидіння не відступав від мене: я тілом, фізично продовжував чути на собі погляд Лорни зі сну.
Я повмикав світло у цілій хаті й включив телевізор. Годинник показував пів на другу ночі. Та в мені клекотав такий гормональний ураган, що я не міг всидіти на місці. Щоб якось викинути з себе цей шал, упав на кулаки й почав віджиматися від підлоги. Взагалі-то, я віджимався від підлоги в кращому випадку раз на тиждень, а то й два, нехтував цим. А тут без перепочинку я відтиснувся шістдесят разів, поки руки не обламалися згинатися. Знайомий розказував, що схоже буває після стрибка з парашутом – зразу після приземлення в організмі бушує стільки гормонів, що можеш віджиматися, «як машина».
Їй-богу, тоді я віджимався, як автомат. Я вже був упевнений, що не засну. Здавалося, ніби в хаті стоїть той самий сирий туман, що й уві сні. У квартирі й справді було прохолодно. Я переконав себе, що варто бодай спробувати заснути, хай зараз це й виглядає абсурдним. Накрившись двома ковдрами, я моментально заснув.
Але, хоча таких кошмарів я більше не бачив, сон не приніс мені заспокоєння… Я прокинувся на ранок геть виснажений, розбитий, ба ледь не хворий. Очі сльозилися. Мужньо примусив себе піднятися з ліжка після другого дзвінка будильника і пішов у душ. Там я пригадав свій кошмарний сон і сам собі не повірив.
Приготував гірку ранкову каву й під звуки радіо кілька хвилин попивав її, обпікаючи губи, дивлячись на жовті дерева за балконом.
На вулиці знову сік дощ. Я відчув гостру потребу послухати щось бадьоре і життєствердне. Наприклад, Глюк'оги. Як я шкодував у ці хвилини, що не додумався купити собі її альбом. Просканував радіочастоти – зазвичай я старався слухати щось менш попсове, рефлекторно уникаючи російськомовних каналів – а тут відчув, що душу готовий продати за одну веселу пісню Глюк'ози.
І. дякувати Богу – чи кому я там збирався продавати душу? – втім, я матеріаліст, я її таки знайшов. Викрутив звук на максимум і спробував пропустити настрій співачки крізь себе:
Женіха хатєл-ла
Вот і залєтєл-ла
Ла-лала-ла-ла
Від цих дурнуватих слів мені стало набагато краще. Я відчув, що готовий дивитися в суворі очі дійсності з тим же оптимізмом, що й ця блондинка: «Женіха хатєлла, вот і залє-телла, ла, ла-ла, ла, ла».
Зі мною раптово почалося таке, про що в гороскопі жовтої газети могли б написати: «Вкрай небезпечний, кризовий період вашого життя. Усе просто валиться з ваших рук. Остерігайтесь і не втрачайте пильності 24 години на добу! Небезпеки й підстави, а також засади і западло чекатимуть на вас усюди. Не беріться ні за що нове. Ви увійшли у темну смугу своєї долі й навіть не сподівайтеся щось змінити. Ваші спроби тільки розширять горизонти метафізичної жопи, в якій ви опинились. Ваші колеги по роботі не розуміють вас, а кохана людина знайде собі іншого. Усвідомте, що ви мудак, і покайтеся, поки не пізно. Йдіть у бібліотеку і читайте класиків. Якщо це не допоможе, прийміть йаду».
Я без надії пробував видзвонити Жанну – складалося враження, ніби вона поміняла картку в телефоні. її домашнього номера, як це не смішно, я не знав. У мене залишався варіант: піти до Жанниної домівки й підстерегти її там. Але, з іншого боку, якби Жанна хотіла цього, вона б сама далася чути. Зрештою, не тримає ж її Лорна на ланцюгу?
Уявилася картина, яка змусила мене здригнутися: Лорна посадила Жанну на ланцюг і годує її з миски на підлозі. Час від часу виводить на прогулянку… Теж на ланцюгу. Бррр-Щось я вже надмір демонізую Лорну.
(Згадався недавній кошмар, і подальші обставини, достойні того, щоб демонізувати кого і що завгодно.)
У мене почалися серйозні неприємності в офісі. Раптом виявилося, що переді мною непочатий край роботи, яку я, на думку заввідділу, мав зробити ще минулого місяця. Один за одним почали давати збої алгоритми, які я склав для документообігу, і це придавлювало мене ще і ще одною плитою. Я не міг нормально виспатися. Мені здавалося, що я підчепив якийсь вірус, який уже ось два тижні, як не може розродитися нормальним викидом токсинів, а потихеньку труїть мене крихітними дозами, як Наполеона на острові Святої Гелени. Ночі були важкі, наповнені стражданнями і неясним хвилюванням. На ранок я прокидався виснажений, ніби й не спав. Днями я, як ніколи, гостро відчував, що не маю з ким поспілкуватися. Зазвичай я проводив перерви на обід з колегами по відділу. Але зараз наближався кінець місяця, у кожного був свій аврал, і нема дива, що нікому до моїх проблем не було діла.
Тому я сам ішов у найближчу «корчму швидкого харчування» і з'їдав там обід: перше, друге і тістечко. Старався харчуватися калорійніше: навіть попри загальну заклопотаність, колеги помітили і казали мені, що я змарнів за останні тижні. Я не міг позбутися ірраціонального почуття, ніби довкола мене витає деяка затхла, підвальна аура, сирий холодок, що глибоко проникає у кості й не дає зігрітися. Я насилу проганяв це відчуття горнятками гарячої кави, яку пив тепер літрами. Сонливість, чи то хронічна перевтома, ніби накривали світ товстою пеленою, крізь яку я мало що бачив. Катастрофічно падав зір, я пов'язував це з нелюдськими обсягами часу, що я його проводив біля комп'ютера, оптимізуючи систему обліку, документообігу, поставок товарів. За дози опромінення, які я ловив у ці дні, сидячи перед монітором, мені мали б дати посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС.
Вдома, у своїй улюбленій, випещеній і, курва, абсолютно голій і незатишній квартирі на чотири кімнати я старався проводити якомога менше часу. Тепер ця квартира давила мені на психіку. Мене брала тривога, а ночами, при вимкненому світлі, зі мною не раз траплялися напади паніки. Я прокидався в поту, не пам'ятаючи конкретно, що мені щойно снилося. І тільки кислуватий металічний присмак в роті навіював смутні образи чогось задушливого, глевкого, потойбічного.
Нерви мої були вже достатньо розхитані, коли я зустрів на вулиці Лорну… і Жанну. Ми торкнулися плечима на вулиці – інакше я би й не помітив, що це Жанна переді мною, якби за лікоть її настирливо не тягнуло щось худе й руде.
Передусім я побачив, що Жанна змінила свій стиль. Вона була у довгому чоловічому шкіряному плащі, з нашивкою гірських стрільців SS на рукаві, й у химерному старушачому береті мишачої барви. Бездумне синьо-зелене обличчя Жан-ни викликало в мені приступ безсилля перед світом.
Вони обидві були «на ізмєні» – скорше за все, якісь таблетки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
Я почав розтирати занімілі від довгого лежання на них руки, розтирав щоки, вуха, шию. Все тіло затерпло.
Світло не горіло. Я побіг на кухню – двері на балкон зачинені, холодильник теж, стоїть, акуратно працює, помитий ще на минулому тижні. Але все одно, чіпкий жах зі сновидіння не відступав від мене: я тілом, фізично продовжував чути на собі погляд Лорни зі сну.
Я повмикав світло у цілій хаті й включив телевізор. Годинник показував пів на другу ночі. Та в мені клекотав такий гормональний ураган, що я не міг всидіти на місці. Щоб якось викинути з себе цей шал, упав на кулаки й почав віджиматися від підлоги. Взагалі-то, я віджимався від підлоги в кращому випадку раз на тиждень, а то й два, нехтував цим. А тут без перепочинку я відтиснувся шістдесят разів, поки руки не обламалися згинатися. Знайомий розказував, що схоже буває після стрибка з парашутом – зразу після приземлення в організмі бушує стільки гормонів, що можеш віджиматися, «як машина».
Їй-богу, тоді я віджимався, як автомат. Я вже був упевнений, що не засну. Здавалося, ніби в хаті стоїть той самий сирий туман, що й уві сні. У квартирі й справді було прохолодно. Я переконав себе, що варто бодай спробувати заснути, хай зараз це й виглядає абсурдним. Накрившись двома ковдрами, я моментально заснув.
Але, хоча таких кошмарів я більше не бачив, сон не приніс мені заспокоєння… Я прокинувся на ранок геть виснажений, розбитий, ба ледь не хворий. Очі сльозилися. Мужньо примусив себе піднятися з ліжка після другого дзвінка будильника і пішов у душ. Там я пригадав свій кошмарний сон і сам собі не повірив.
Приготував гірку ранкову каву й під звуки радіо кілька хвилин попивав її, обпікаючи губи, дивлячись на жовті дерева за балконом.
На вулиці знову сік дощ. Я відчув гостру потребу послухати щось бадьоре і життєствердне. Наприклад, Глюк'оги. Як я шкодував у ці хвилини, що не додумався купити собі її альбом. Просканував радіочастоти – зазвичай я старався слухати щось менш попсове, рефлекторно уникаючи російськомовних каналів – а тут відчув, що душу готовий продати за одну веселу пісню Глюк'ози.
І. дякувати Богу – чи кому я там збирався продавати душу? – втім, я матеріаліст, я її таки знайшов. Викрутив звук на максимум і спробував пропустити настрій співачки крізь себе:
Женіха хатєл-ла
Вот і залєтєл-ла
Ла-лала-ла-ла
Від цих дурнуватих слів мені стало набагато краще. Я відчув, що готовий дивитися в суворі очі дійсності з тим же оптимізмом, що й ця блондинка: «Женіха хатєлла, вот і залє-телла, ла, ла-ла, ла, ла».
Зі мною раптово почалося таке, про що в гороскопі жовтої газети могли б написати: «Вкрай небезпечний, кризовий період вашого життя. Усе просто валиться з ваших рук. Остерігайтесь і не втрачайте пильності 24 години на добу! Небезпеки й підстави, а також засади і западло чекатимуть на вас усюди. Не беріться ні за що нове. Ви увійшли у темну смугу своєї долі й навіть не сподівайтеся щось змінити. Ваші спроби тільки розширять горизонти метафізичної жопи, в якій ви опинились. Ваші колеги по роботі не розуміють вас, а кохана людина знайде собі іншого. Усвідомте, що ви мудак, і покайтеся, поки не пізно. Йдіть у бібліотеку і читайте класиків. Якщо це не допоможе, прийміть йаду».
Я без надії пробував видзвонити Жанну – складалося враження, ніби вона поміняла картку в телефоні. її домашнього номера, як це не смішно, я не знав. У мене залишався варіант: піти до Жанниної домівки й підстерегти її там. Але, з іншого боку, якби Жанна хотіла цього, вона б сама далася чути. Зрештою, не тримає ж її Лорна на ланцюгу?
Уявилася картина, яка змусила мене здригнутися: Лорна посадила Жанну на ланцюг і годує її з миски на підлозі. Час від часу виводить на прогулянку… Теж на ланцюгу. Бррр-Щось я вже надмір демонізую Лорну.
(Згадався недавній кошмар, і подальші обставини, достойні того, щоб демонізувати кого і що завгодно.)
У мене почалися серйозні неприємності в офісі. Раптом виявилося, що переді мною непочатий край роботи, яку я, на думку заввідділу, мав зробити ще минулого місяця. Один за одним почали давати збої алгоритми, які я склав для документообігу, і це придавлювало мене ще і ще одною плитою. Я не міг нормально виспатися. Мені здавалося, що я підчепив якийсь вірус, який уже ось два тижні, як не може розродитися нормальним викидом токсинів, а потихеньку труїть мене крихітними дозами, як Наполеона на острові Святої Гелени. Ночі були важкі, наповнені стражданнями і неясним хвилюванням. На ранок я прокидався виснажений, ніби й не спав. Днями я, як ніколи, гостро відчував, що не маю з ким поспілкуватися. Зазвичай я проводив перерви на обід з колегами по відділу. Але зараз наближався кінець місяця, у кожного був свій аврал, і нема дива, що нікому до моїх проблем не було діла.
Тому я сам ішов у найближчу «корчму швидкого харчування» і з'їдав там обід: перше, друге і тістечко. Старався харчуватися калорійніше: навіть попри загальну заклопотаність, колеги помітили і казали мені, що я змарнів за останні тижні. Я не міг позбутися ірраціонального почуття, ніби довкола мене витає деяка затхла, підвальна аура, сирий холодок, що глибоко проникає у кості й не дає зігрітися. Я насилу проганяв це відчуття горнятками гарячої кави, яку пив тепер літрами. Сонливість, чи то хронічна перевтома, ніби накривали світ товстою пеленою, крізь яку я мало що бачив. Катастрофічно падав зір, я пов'язував це з нелюдськими обсягами часу, що я його проводив біля комп'ютера, оптимізуючи систему обліку, документообігу, поставок товарів. За дози опромінення, які я ловив у ці дні, сидячи перед монітором, мені мали б дати посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС.
Вдома, у своїй улюбленій, випещеній і, курва, абсолютно голій і незатишній квартирі на чотири кімнати я старався проводити якомога менше часу. Тепер ця квартира давила мені на психіку. Мене брала тривога, а ночами, при вимкненому світлі, зі мною не раз траплялися напади паніки. Я прокидався в поту, не пам'ятаючи конкретно, що мені щойно снилося. І тільки кислуватий металічний присмак в роті навіював смутні образи чогось задушливого, глевкого, потойбічного.
Нерви мої були вже достатньо розхитані, коли я зустрів на вулиці Лорну… і Жанну. Ми торкнулися плечима на вулиці – інакше я би й не помітив, що це Жанна переді мною, якби за лікоть її настирливо не тягнуло щось худе й руде.
Передусім я побачив, що Жанна змінила свій стиль. Вона була у довгому чоловічому шкіряному плащі, з нашивкою гірських стрільців SS на рукаві, й у химерному старушачому береті мишачої барви. Бездумне синьо-зелене обличчя Жан-ни викликало в мені приступ безсилля перед світом.
Вони обидві були «на ізмєні» – скорше за все, якісь таблетки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67