З першого погляду вона мені здалася вульгарною і похітливою. «Що це за руда блядь?» – хотіла спитати я у Йостека, коли він познайомив мене з нею. А вона так глянула на мене своїми масними очима, що мені здалося, я зараз кінчу. Я почервоніла й відвернулася. А їй хоч би що – продовжувала говорити з моїм Йостеком.
Це було так. Йостек подзвонив мені й спитав, чи я б не хотіла познайомитися з Лорною, про яку він мені стільки розповідав. Йостек хотів влаштувати нам вечір: ми спершу мали піти разом на піцу, а потім у кіноклуб на якийсь цікавий фільм.
Ми начеб справді весело проводили час, тільки я завжди ловила на собі дивний, страшенно притягуючий погляд Лор-ни. У кіноклубі ми сіли так, що я опинилася між ними. Десь посеред фільму Лорна тихцем взяла мене за руку У неї були гарячі й вогкі пальці. Я не витримала і вибігла з кінозалу.
Надворі вимкнула мобілку, щоб мене не діставав Йостек зі своїми дурними питаннями, і пішла у парк. Вся я пашіла, не розуміла, що зі мною робиться. Я була тоді повною дурепою. Хто я взагалі така? Що я роблю з цими людьми? Що ці люди, цей Йостек, ця Лорна, що вони собі дозволяють? Я їм що – дурочка для розваг?
Я й справді вважала себе повною дурочкою. Я дуже комплексувала з приводу своєї зовнішності. Глибоко в душі я знала, що не подобаюсь ані Йостеку, ані кому завгодно, хай би краще не брехали мені.
А ще дужче я комплексувала з приводу того, що справді є чужою для них. Я виховувалася на класиці, а не на книжках про наркоманів, слухала романтичний інструментал, а не їхній рок. У середовищі Йостекових друзів я – чужорідний елемент. Йостек намагався не показувати цього, але у мене дуже чутливе серце. Я з дитинства відчуваю, коли людина бреше, і мені це завжди болить.
Ми з Йостеком познайомилися як? Через інтернет. Я просто була у відчаї, що мене ніхто не хоче. Що я нікому не потрібна навіть майже задарма. Я би віддалася першому, хто би здався мені більш-менш порядним.
У мене просто сім'я така, що я через неї росла, ніби в палаті лікарні. Моя бабця, яка жила з нами… я ще не нагрузила тебе? Я просто мушу комусь це вилити…
– Ні, ні, – Віра гладить мене по щоці. – Розказуй далі.
– Моя бабця завжди шукала в мені симптоми якихось хвороб. То у мене синяки під очима, то у мене щитовидка збільшена, то я щось розчервонілася: може, у мене температура? Бабця дуже любила, коли я хворіла. Тоді сама вона відразу оживала і бралася мене лікувати. Вкладала мене в ліжко, закутувала в перину, підсувала телевізор так, щоб мені вигідно було дивитися лежачи. Особливо баба раділа, коли я хворіла посеред літа. Тоді вона з особливим задоволенням накривала мене поверх ковдри колючим гуцульським коцом, щоби я пропотіла, закривала вікна важкими шторами і балакала тільки пошепки – щоб не турбувати болящу. В такі дні баба просто молоділа. Вона з насолодою розповідала мені, як тепер «гри-па косить людей» навіть влітку, які дає важкі ускладнення на серце, суглоби, і що коли людина вже й у молодості так часто хворіє, як я, то на старість геть слабою буде. Для баби ідеальним варіантом було б, коли б я захворіла на щось невиліковне, незаразне і, бажано, неоперабельне. Або коли вже опера-бельне, то щоб ці операції ніколи не кінчались, а навпаки, тривали й тривали… Щоб біля мого ліжка можна було просидіти до кінця життя. Така в мене бабця.
Я її ненавиджу. Це через неї мене нікуди не пускали. Навіть на шкільні дискотеки мені не вільно було ходити, тому що я могла зіпріти і застудитися. Принаймні так бабця казала вголос, а як гадала, що я не чую, говорила мамі, що я таке мале, хворобливе, а вже мені в одному місці свербить, вже мені ся по хлопах волочити хоче. «То тепер така молодьож, – шепотіла баба сусідці над моїм ліжком, коли думала, що я сплю в гарячковому сні. – Ото чули, що Марини внучка вже ся женити буде? Таке мале, а таке, за перепрошенням, легке на передок». Сусідка побожно складала долоні на колінах, кивала головою і зітхала: «Ой, не кажіть…» А баба продовжувала: «А наша, думаєте, ліпша росте? Тоже – тільки хлопці в голові! їй он поступати через рік. Як то там в університеті проконтролювати, щоби ніц ся їй не стало?» Баба тут теж зітхала і теж складала побожно руки на колінах.
У нас не квартира, а павуче гніздо. Бабця в нас у квартирі була головною павучихою. Вона командувала павуком-татом і павучкою-мамою. Вони всі обвивали мене своєю липкою турботою, а потім, коли я вже не мала сил опиратися, вони ставали біля мене навколішки і потихеньку смоктали. Смоктали і хвалили мене за те, що я така слухняна. Смоктали – і хвалили. Смоктали – і хвалили.
Ще у мене була найтовстіша медична картка. Товстіша навіть, ніж у бабці, яка перенесла два інсульти і три операції. Я найчастіше ходила на прийом до різних лікарів і найчастіше їздила у різні санаторії. І я навіть вже мріяла, що в котромусь санаторії я нарешті знайду собі пару – такого ж здохлячка, як я, в якого теж буде добра павучиха-бабця, любляча павучка-мама і строгий, але справедливий тато-павук, чиє тверде жало добра бабця завжди зможе зм'якшити своєю слиною. Коротше, мізки мені покомпостували добряче. Ти не читала роман «Голова професора Доуеля?»
– Не-а. А про шо там?
– Там є такий образ дівчини, яку цинічий лікар навмисне кинув до дурдому, аби вона там чокнулась. Я себе почувала майже як та дівчина в дурдомі… Десь дуже глибоко я безтямно надіялася, що одного дня по мене приїде сильний і рішучий принц, розрубає всю павутину, візьме на руки і забере мене звідти назавжди. Ми переїдемо з ним в інше місто, і я більше ніколи не побачу ні бабці, ні мами з татом, завжди буду здорова і в доброму гуморі. Бо буду на свободі. Разом із принцом. Але принца не було. Аж до третього курсу.
Скільки я чула історій про хлопців, які покористувалися дівчатами десь на вечірці в сусідній кімнаті й кинули після цього. А мені навіть такий варіант здавався некритичним. Принаймні я б точно не плакала. Я би тішилась бодай такій увазі.
На четвертому курсі мого навчання на іноземних мовах, на факультеті, де на цілий потік аж семеро хлопців, я зустріла Йостека. І він мені здався цілком близьким до образу принца, якого я уявляла собі. Він був старшим на шість років. У нього була своя чотирикімнатна квартира. Я не розуміла, як можна в його віці заробити на чотирикімнатну квартиру. І це у нашому місті! Забезпечений, вихований, акуратний. Ну, ти ж бачила, який Йостек.
– Він мені здався трохи недосвідченим з дівчатами.
– До речі, так, ти якраз права. У нього справді були якісь проблеми з дівчатами.
– Може, він голубий?
– Скоріше, безбарвний. Я не можу зрозуміти, чому він такий байдужий до дівчат.
– Він, напевне, боїться їх.
– Хтозна… Але тоді він здався мені надзвичайною людиною. Знаєш, є таке відчуття, коли стається нове знайомство:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
Це було так. Йостек подзвонив мені й спитав, чи я б не хотіла познайомитися з Лорною, про яку він мені стільки розповідав. Йостек хотів влаштувати нам вечір: ми спершу мали піти разом на піцу, а потім у кіноклуб на якийсь цікавий фільм.
Ми начеб справді весело проводили час, тільки я завжди ловила на собі дивний, страшенно притягуючий погляд Лор-ни. У кіноклубі ми сіли так, що я опинилася між ними. Десь посеред фільму Лорна тихцем взяла мене за руку У неї були гарячі й вогкі пальці. Я не витримала і вибігла з кінозалу.
Надворі вимкнула мобілку, щоб мене не діставав Йостек зі своїми дурними питаннями, і пішла у парк. Вся я пашіла, не розуміла, що зі мною робиться. Я була тоді повною дурепою. Хто я взагалі така? Що я роблю з цими людьми? Що ці люди, цей Йостек, ця Лорна, що вони собі дозволяють? Я їм що – дурочка для розваг?
Я й справді вважала себе повною дурочкою. Я дуже комплексувала з приводу своєї зовнішності. Глибоко в душі я знала, що не подобаюсь ані Йостеку, ані кому завгодно, хай би краще не брехали мені.
А ще дужче я комплексувала з приводу того, що справді є чужою для них. Я виховувалася на класиці, а не на книжках про наркоманів, слухала романтичний інструментал, а не їхній рок. У середовищі Йостекових друзів я – чужорідний елемент. Йостек намагався не показувати цього, але у мене дуже чутливе серце. Я з дитинства відчуваю, коли людина бреше, і мені це завжди болить.
Ми з Йостеком познайомилися як? Через інтернет. Я просто була у відчаї, що мене ніхто не хоче. Що я нікому не потрібна навіть майже задарма. Я би віддалася першому, хто би здався мені більш-менш порядним.
У мене просто сім'я така, що я через неї росла, ніби в палаті лікарні. Моя бабця, яка жила з нами… я ще не нагрузила тебе? Я просто мушу комусь це вилити…
– Ні, ні, – Віра гладить мене по щоці. – Розказуй далі.
– Моя бабця завжди шукала в мені симптоми якихось хвороб. То у мене синяки під очима, то у мене щитовидка збільшена, то я щось розчервонілася: може, у мене температура? Бабця дуже любила, коли я хворіла. Тоді сама вона відразу оживала і бралася мене лікувати. Вкладала мене в ліжко, закутувала в перину, підсувала телевізор так, щоб мені вигідно було дивитися лежачи. Особливо баба раділа, коли я хворіла посеред літа. Тоді вона з особливим задоволенням накривала мене поверх ковдри колючим гуцульським коцом, щоби я пропотіла, закривала вікна важкими шторами і балакала тільки пошепки – щоб не турбувати болящу. В такі дні баба просто молоділа. Вона з насолодою розповідала мені, як тепер «гри-па косить людей» навіть влітку, які дає важкі ускладнення на серце, суглоби, і що коли людина вже й у молодості так часто хворіє, як я, то на старість геть слабою буде. Для баби ідеальним варіантом було б, коли б я захворіла на щось невиліковне, незаразне і, бажано, неоперабельне. Або коли вже опера-бельне, то щоб ці операції ніколи не кінчались, а навпаки, тривали й тривали… Щоб біля мого ліжка можна було просидіти до кінця життя. Така в мене бабця.
Я її ненавиджу. Це через неї мене нікуди не пускали. Навіть на шкільні дискотеки мені не вільно було ходити, тому що я могла зіпріти і застудитися. Принаймні так бабця казала вголос, а як гадала, що я не чую, говорила мамі, що я таке мале, хворобливе, а вже мені в одному місці свербить, вже мені ся по хлопах волочити хоче. «То тепер така молодьож, – шепотіла баба сусідці над моїм ліжком, коли думала, що я сплю в гарячковому сні. – Ото чули, що Марини внучка вже ся женити буде? Таке мале, а таке, за перепрошенням, легке на передок». Сусідка побожно складала долоні на колінах, кивала головою і зітхала: «Ой, не кажіть…» А баба продовжувала: «А наша, думаєте, ліпша росте? Тоже – тільки хлопці в голові! їй он поступати через рік. Як то там в університеті проконтролювати, щоби ніц ся їй не стало?» Баба тут теж зітхала і теж складала побожно руки на колінах.
У нас не квартира, а павуче гніздо. Бабця в нас у квартирі була головною павучихою. Вона командувала павуком-татом і павучкою-мамою. Вони всі обвивали мене своєю липкою турботою, а потім, коли я вже не мала сил опиратися, вони ставали біля мене навколішки і потихеньку смоктали. Смоктали і хвалили мене за те, що я така слухняна. Смоктали – і хвалили. Смоктали – і хвалили.
Ще у мене була найтовстіша медична картка. Товстіша навіть, ніж у бабці, яка перенесла два інсульти і три операції. Я найчастіше ходила на прийом до різних лікарів і найчастіше їздила у різні санаторії. І я навіть вже мріяла, що в котромусь санаторії я нарешті знайду собі пару – такого ж здохлячка, як я, в якого теж буде добра павучиха-бабця, любляча павучка-мама і строгий, але справедливий тато-павук, чиє тверде жало добра бабця завжди зможе зм'якшити своєю слиною. Коротше, мізки мені покомпостували добряче. Ти не читала роман «Голова професора Доуеля?»
– Не-а. А про шо там?
– Там є такий образ дівчини, яку цинічий лікар навмисне кинув до дурдому, аби вона там чокнулась. Я себе почувала майже як та дівчина в дурдомі… Десь дуже глибоко я безтямно надіялася, що одного дня по мене приїде сильний і рішучий принц, розрубає всю павутину, візьме на руки і забере мене звідти назавжди. Ми переїдемо з ним в інше місто, і я більше ніколи не побачу ні бабці, ні мами з татом, завжди буду здорова і в доброму гуморі. Бо буду на свободі. Разом із принцом. Але принца не було. Аж до третього курсу.
Скільки я чула історій про хлопців, які покористувалися дівчатами десь на вечірці в сусідній кімнаті й кинули після цього. А мені навіть такий варіант здавався некритичним. Принаймні я б точно не плакала. Я би тішилась бодай такій увазі.
На четвертому курсі мого навчання на іноземних мовах, на факультеті, де на цілий потік аж семеро хлопців, я зустріла Йостека. І він мені здався цілком близьким до образу принца, якого я уявляла собі. Він був старшим на шість років. У нього була своя чотирикімнатна квартира. Я не розуміла, як можна в його віці заробити на чотирикімнатну квартиру. І це у нашому місті! Забезпечений, вихований, акуратний. Ну, ти ж бачила, який Йостек.
– Він мені здався трохи недосвідченим з дівчатами.
– До речі, так, ти якраз права. У нього справді були якісь проблеми з дівчатами.
– Може, він голубий?
– Скоріше, безбарвний. Я не можу зрозуміти, чому він такий байдужий до дівчат.
– Він, напевне, боїться їх.
– Хтозна… Але тоді він здався мені надзвичайною людиною. Знаєш, є таке відчуття, коли стається нове знайомство:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67