Нарешті я трясу її за плечі, та так, що аж зуби в неї клацають, Лорна боляче прикушує язика, скрикує, хапається за рота руками.
– Б'ЯДЬ! БОИТЬ!– скрикує вона і з ненавистю дивиться на мене. – Пиз'уй звідси на'уй, 'об я тебе тут біуше не бачиуа!
Я не рухаюся. Лорна спльовує на долоню і підносить сплюнуте до очей. Язика тримає висолопленим.
– Куов, – вирікає вона.
Ну от, міркую, ще одна жертва нинішнього дня. Лорна лягає на бочок, накрившись трьома спальниками нараз. За хвилину вона вже сопе.
Я теж лягаю поруч, підтягую ноги до грудей, кладу кулаки під голову. Без жодних спеціальних зусиль я поволі занурююсь у сон. Кілька разів мене відвідують короткі сновидіння – наче я лежу разом із Вікою в наметі й розповідаю щось про Жанну. Уві сні Віка дивилася на мене. Вона не спала, не виглядала сонною, вона дивилася на мене лагідними очима. Наяву я б нізащо не повірив, що Віка здатна дивитися так лагідно, уві сні ж вона цілком інша. Відсвіжіла, чи то, може, помолодшала.
«Ти вже не спиш?» – спитав я. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.
«Ні. Милуюся тобою. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його».
«Давай», – кажу я, але розумію, що ЦЕ І Є СНОМ, і прокидаюся.
Так повторюється двічі, хоч я й перевертаюся з боку на бік, вмощуючись, аби хоч трохи поспати перед світанком. Та щоразу, тільки-но я ловлю себе на тому, що бачу про себе сон у жіночому роді, здригаюся і прокидаюся. Поки пітьма врешті не затуляє мені все.
Прокидаюся від гострого болю в скронях, хочу розплющити повіки й відчуваю дошкульну різь в очах. Витягаю затерплі руки з-під спальника. Намацую нечутливими пальцями повіки, й ті видаються зараз великими, ніби галушки. В голові моментально проносяться страхіття вчорашнього вечора з Лорною, і я здригаюся. Господи, я так молила Тебе, щоб це виявилося сном, а Ти знову зробив його дійсністю. А потім згадую того цілителя, і мені стає спокійно. Очі бачать.
Віка дивиться на мене. Вона не спить, не виглядає сонною, вона дивиться на мене лагідними очима. Вчора я б нізащо не повірила, що Віка здатна дивитися ніжно, лагідно… Сьогодні вона зовсім інша, якась відсвіжіла, чи що? Може, навіть помолодшала.
– Ти не спиш? – питаю пусто. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.
– Ні. Дивлюсь на тебе. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його.
– Давай.
– Мені снилося, ніби я знову маленька. Я стою на чорному камені, а довкола мене туман і світло. Нічого немає, тільки білий туман і світло. Від чорного каменя, на якому я стою, тягнеться золота нитка. Я стаю на неї і починаю йти… Нитка натягнута, і мені легко тримати рівновагу і йти по ній. Я дивлюся під ноги і розумію, що піді мною немає нічого, тільки світло й туман. Я дивлюся вперед і далі йду по золотій нитці. І золота нитка виводить мене до ще одного чорного каменя. А від цього каменя золота нитка веде далі в туман. Я знову пішла і знову вийшла на чорний камінь серед світла й туману.
– Такий самий?
– Такий самий. Мені снилася таке цілу ніч. Те саме. Я переходила в тумані з каменя на камінь, і це було найцікавіше заняття з усіх, якими я коли-небудь в житті займалась. – Віка відкидається на спину й водить рукою по тканині намету. – Так цікаво… все так змінилося за один день…
– Ти знаєш, я теж себе почуваю дивно. Може, це він вчора мені допоміг, а може, це від тебе мені так спокійно.
– А він вчора робив щось тобі?
Я згадую, як Алік попросив мене заплющити очі, коли збирався «вернути мені поле».
– Він сказав, що у мене все поле знесено і земля мені вже підійшла під очі. Ще трохи, і я б задихнулася. Він щось робив руками.
– І помогло?
Я мовчу. Знизую плечима.
– Якось так дуже спокійно стало… І сон дивний наснився. Можна, я розкажу тобі?
– Звичайно, лапонька.
– Снилось, ніби я на березі замерзлого озера. Ніби це ще осінь, але вдарили страшні морози. Снігу немає зовсім, тільки озеро промерзло аж до дна. І сонце заходить прямо пере-ді мною, і холодно так, що несила терпіти. Я розглядаюсь і бачу довкола себе якісь дачі, якісь діти в літніх платтячках бавляться на піску. Сонце вже зайшло, і починає стрімко спадати пітьма. Раптом я відчуваю в собі якусь силу, щастя, я підіймаю руки над головою і кричу: «Хай буде світло!» Але нічого не стається. Щось вдалині привертає мою увагу, і я вже бачу, як до мене по береговій лінії швидко наближається чиясь дивна фігура. Вона вся в тонких чорних шатах, що майорять на вітрі. Чорний капюшон накинуто на голову. Коли вона вже зовсім близько, я бачу, що замість обличчя в неї біла маска з чорними вирізами для очей. У руках вона тримає дворучний меч. Вона заносить його над головою і рубає мене…
– І що?
– І я прокидаюсь… Жаль, у Лорни не можна спитати, що це все означає… Лорна вміє тлумачити сни. Ми з нею завжди, коли бачимося зранку, розповідаємо сни… Віка… ой… Віра… Ти знаєш, Вір, ми ж насправді всі троє давно знайомі – я, Лорна, Йостек. Йостек мій колишній хлопець, а Лорна – це моя найкраща в світі подруга.
Я замовкаю, не зважуючись спитати одну річ. Збираюся з духом.
– Вір…
– Що, котику?
– А ти спала з дівчатами?
– Ні.
– Я теж ні. А всі думають, що ми з Лорною коханки.
– Я не думаю так.
– Я знаю. Ти хороша… Лорна теж хороша. Але вона божевільна. Вона свята. Якщо ти подивишся на неї уважно, ти зрозумієш, що вона свята.
– Розкажи мені про неї.
Я посміхаюся.
– Це не твоя фраза, це Лорна сказала тобою.
– Що ти маєш на увазі?
– Лорна завжди каже: розкажи мені те-то і те-то. Мені деколи здається, Лорна може дивитися на мене через очі інших людей. Коли вона далеко, я раптом починаю чути її інтонації в голосах інших, починаю помічати схожі рухи. І я вже знаю, що це Лорна. Що від неї ніде не сховаєшся.
– А ти хочеш сховатися від неї?
Я мовчу. Не хочу відповідати. За цим запитанням стоїть вибір. Або розповісти Вірі все без останку, або змовчати і зберегти якісь рештки себе. Цей вибір дається мені важко. І тільки-но я вирішила змовчати і приховати себе, як у мені спрацьовує автомат і я починаю розповідати. Щойно почавши, я вже знаю, що розповім Вірі все-все, до найінтимнішої подробиці, до найменшого секрету. Тому що в мене більше немає особистого. Немає особистості. І це завдяки Лорні.
– Ми з Лорною грали в дуже просту гру. Ця гра називається «бути чесною». Лорна дуже чесна. Якщо ти їй не сподобалась із першого погляду, вона тобі так і скаже це. Причому слів добирати не буде. Вона легко може послати людину, як тільки виявить у собі найменше бажання це зробити. Тому що вона чесна з собою. її життєве кредо: «Завжди говори правду». В першу чергу – самій собі. Коли я перший раз побачила Лорну, Йостек сказав мені, що вона його найкращий друг. Я навіть образилась трохи. Я хотіла спитати: а я, як же я? Хіба ми не найкращі друзі?
Я хотіла зрозуміти, що він міг знайти в ній.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
– Б'ЯДЬ! БОИТЬ!– скрикує вона і з ненавистю дивиться на мене. – Пиз'уй звідси на'уй, 'об я тебе тут біуше не бачиуа!
Я не рухаюся. Лорна спльовує на долоню і підносить сплюнуте до очей. Язика тримає висолопленим.
– Куов, – вирікає вона.
Ну от, міркую, ще одна жертва нинішнього дня. Лорна лягає на бочок, накрившись трьома спальниками нараз. За хвилину вона вже сопе.
Я теж лягаю поруч, підтягую ноги до грудей, кладу кулаки під голову. Без жодних спеціальних зусиль я поволі занурююсь у сон. Кілька разів мене відвідують короткі сновидіння – наче я лежу разом із Вікою в наметі й розповідаю щось про Жанну. Уві сні Віка дивилася на мене. Вона не спала, не виглядала сонною, вона дивилася на мене лагідними очима. Наяву я б нізащо не повірив, що Віка здатна дивитися так лагідно, уві сні ж вона цілком інша. Відсвіжіла, чи то, може, помолодшала.
«Ти вже не спиш?» – спитав я. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.
«Ні. Милуюся тобою. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його».
«Давай», – кажу я, але розумію, що ЦЕ І Є СНОМ, і прокидаюся.
Так повторюється двічі, хоч я й перевертаюся з боку на бік, вмощуючись, аби хоч трохи поспати перед світанком. Та щоразу, тільки-но я ловлю себе на тому, що бачу про себе сон у жіночому роді, здригаюся і прокидаюся. Поки пітьма врешті не затуляє мені все.
Прокидаюся від гострого болю в скронях, хочу розплющити повіки й відчуваю дошкульну різь в очах. Витягаю затерплі руки з-під спальника. Намацую нечутливими пальцями повіки, й ті видаються зараз великими, ніби галушки. В голові моментально проносяться страхіття вчорашнього вечора з Лорною, і я здригаюся. Господи, я так молила Тебе, щоб це виявилося сном, а Ти знову зробив його дійсністю. А потім згадую того цілителя, і мені стає спокійно. Очі бачать.
Віка дивиться на мене. Вона не спить, не виглядає сонною, вона дивиться на мене лагідними очима. Вчора я б нізащо не повірила, що Віка здатна дивитися ніжно, лагідно… Сьогодні вона зовсім інша, якась відсвіжіла, чи що? Може, навіть помолодшала.
– Ти не спиш? – питаю пусто. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.
– Ні. Дивлюсь на тебе. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його.
– Давай.
– Мені снилося, ніби я знову маленька. Я стою на чорному камені, а довкола мене туман і світло. Нічого немає, тільки білий туман і світло. Від чорного каменя, на якому я стою, тягнеться золота нитка. Я стаю на неї і починаю йти… Нитка натягнута, і мені легко тримати рівновагу і йти по ній. Я дивлюся під ноги і розумію, що піді мною немає нічого, тільки світло й туман. Я дивлюся вперед і далі йду по золотій нитці. І золота нитка виводить мене до ще одного чорного каменя. А від цього каменя золота нитка веде далі в туман. Я знову пішла і знову вийшла на чорний камінь серед світла й туману.
– Такий самий?
– Такий самий. Мені снилася таке цілу ніч. Те саме. Я переходила в тумані з каменя на камінь, і це було найцікавіше заняття з усіх, якими я коли-небудь в житті займалась. – Віка відкидається на спину й водить рукою по тканині намету. – Так цікаво… все так змінилося за один день…
– Ти знаєш, я теж себе почуваю дивно. Може, це він вчора мені допоміг, а може, це від тебе мені так спокійно.
– А він вчора робив щось тобі?
Я згадую, як Алік попросив мене заплющити очі, коли збирався «вернути мені поле».
– Він сказав, що у мене все поле знесено і земля мені вже підійшла під очі. Ще трохи, і я б задихнулася. Він щось робив руками.
– І помогло?
Я мовчу. Знизую плечима.
– Якось так дуже спокійно стало… І сон дивний наснився. Можна, я розкажу тобі?
– Звичайно, лапонька.
– Снилось, ніби я на березі замерзлого озера. Ніби це ще осінь, але вдарили страшні морози. Снігу немає зовсім, тільки озеро промерзло аж до дна. І сонце заходить прямо пере-ді мною, і холодно так, що несила терпіти. Я розглядаюсь і бачу довкола себе якісь дачі, якісь діти в літніх платтячках бавляться на піску. Сонце вже зайшло, і починає стрімко спадати пітьма. Раптом я відчуваю в собі якусь силу, щастя, я підіймаю руки над головою і кричу: «Хай буде світло!» Але нічого не стається. Щось вдалині привертає мою увагу, і я вже бачу, як до мене по береговій лінії швидко наближається чиясь дивна фігура. Вона вся в тонких чорних шатах, що майорять на вітрі. Чорний капюшон накинуто на голову. Коли вона вже зовсім близько, я бачу, що замість обличчя в неї біла маска з чорними вирізами для очей. У руках вона тримає дворучний меч. Вона заносить його над головою і рубає мене…
– І що?
– І я прокидаюсь… Жаль, у Лорни не можна спитати, що це все означає… Лорна вміє тлумачити сни. Ми з нею завжди, коли бачимося зранку, розповідаємо сни… Віка… ой… Віра… Ти знаєш, Вір, ми ж насправді всі троє давно знайомі – я, Лорна, Йостек. Йостек мій колишній хлопець, а Лорна – це моя найкраща в світі подруга.
Я замовкаю, не зважуючись спитати одну річ. Збираюся з духом.
– Вір…
– Що, котику?
– А ти спала з дівчатами?
– Ні.
– Я теж ні. А всі думають, що ми з Лорною коханки.
– Я не думаю так.
– Я знаю. Ти хороша… Лорна теж хороша. Але вона божевільна. Вона свята. Якщо ти подивишся на неї уважно, ти зрозумієш, що вона свята.
– Розкажи мені про неї.
Я посміхаюся.
– Це не твоя фраза, це Лорна сказала тобою.
– Що ти маєш на увазі?
– Лорна завжди каже: розкажи мені те-то і те-то. Мені деколи здається, Лорна може дивитися на мене через очі інших людей. Коли вона далеко, я раптом починаю чути її інтонації в голосах інших, починаю помічати схожі рухи. І я вже знаю, що це Лорна. Що від неї ніде не сховаєшся.
– А ти хочеш сховатися від неї?
Я мовчу. Не хочу відповідати. За цим запитанням стоїть вибір. Або розповісти Вірі все без останку, або змовчати і зберегти якісь рештки себе. Цей вибір дається мені важко. І тільки-но я вирішила змовчати і приховати себе, як у мені спрацьовує автомат і я починаю розповідати. Щойно почавши, я вже знаю, що розповім Вірі все-все, до найінтимнішої подробиці, до найменшого секрету. Тому що в мене більше немає особистого. Немає особистості. І це завдяки Лорні.
– Ми з Лорною грали в дуже просту гру. Ця гра називається «бути чесною». Лорна дуже чесна. Якщо ти їй не сподобалась із першого погляду, вона тобі так і скаже це. Причому слів добирати не буде. Вона легко може послати людину, як тільки виявить у собі найменше бажання це зробити. Тому що вона чесна з собою. її життєве кредо: «Завжди говори правду». В першу чергу – самій собі. Коли я перший раз побачила Лорну, Йостек сказав мені, що вона його найкращий друг. Я навіть образилась трохи. Я хотіла спитати: а я, як же я? Хіба ми не найкращі друзі?
Я хотіла зрозуміти, що він міг знайти в ній.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67