Це був один із останніх разів, коли я говорила неправду. Я їм сказала, що терміново йду до подружки, яку кинув хлопець, її потрібно витягувати з депресії. І побігла.
У центр їхала на таксі, тратячи майже всі свої гроші. Я розуміла, що назад вернутися я вже зможу тільки пішки. Мене це не хвилювало.
Лорна запізнилася трохи більше, ніж на годину. Я чекала. Цієї ночі вдарили приморозки. Але й крім приморозків за цей час я пережила таке пекло, що мені вже все зробилося однаковим.
Коли на Ратуші пробемкало пів на другу, прийшла Лорна, та сама, яку я бачила якихось вісім чи сім годин тому. Ніби ціле життя минуло. Поки я чекала на неї, я обдумала тисячу способів, як зустріну її. Може, я кинуся їй на шию і притисну до грудей? Може, я поцілую її взасос? Але коли я її побачила, я просто розплакалась і все. Лорна обняла мене.
– Треба купити вина, – сказала вона.
Я мовчки попленталась за нею. Я ніколи не пила такого дешевого вина, яке взяла Лорна. Воно було огидним. На це і ще на пачку цигарок для Лорни ми витратили наші останні гроші. Було дико холодно, а я не мала навіть рукавиць, навіть шапки. Ми вирішили йти до Йостека, хоча цевже було повним абсурдом. Ми мовчали, тільки передавали одна одній пляшку з портвейном. Можливо, від того, що я довго стояла на холоді, я захотіла в туалет, про що й сказала Лорні.
– Ти хочеш у туалет чи ти хочеш пісяти? – уточнила вона із властивою їй прямотою.
Я сказала, що друге.
– Ну так сходи, – порадила вона мені.
Я нічого на це не змогла відповісти.
Тоді Лорна сама стала прямо під ліхтарем, що висів над дорогою. Вулиця була порожньою, але час від часу тут, бувало, проїжджали таксівки. Лорна розстібнула куртку, хутко спустила джинси з трусиками й присіла. З неї полилась водичка. Я відвернулась. Лорна підійшла до мене і сказала, щоб я зробила так само.
– Я не можу, – призналась я.
– Якщо ти хочеш дружити зі мною, ти мусиш буди гнучкою. Інакше нам не по дорозі.
Мене її слова налякали. Але й підстібнули. Я, напевне, була вже достатньо п'яна, інакше нізащо в світі не робила б такого. Я тільки почала думати, як би відреагувала мама або бабця – аби їм розповіли, що я мочуся посеред вулиці. Чомусь це додало мені хоробрості, і я повторила те саме, що до мене зробила Лорна. Поки я це робила, пробувала уявити, як із вікна он того будинку навпроти виглядає пісяюча дівчина в дорогому кашеміровому пальті, поли якого притримує, аби не забризкати пісями. Лорна в цей час дивилася на мене з неприхованою прямотою.
Коли ми далі рушили в керунку Йостекової хати, Лорна сказала:
– Є дві речі, які роблять мене такою, яка я є. Я завжди кажу тільки правду, і я завжди роблю тільки те, що справді хочу. Роби так само, і наші дороги будуть іти поруч.
Я подумала, що в ту мить найбільш чесно буде сказати, що боюсь її.
– Жанка, не сци, – відповіла вона. – Я тебе в обіду не дам.
– Ти будеш мене захищати?
– Я тебе навчу бути собою.
Десь через годину ми таки опинилися перед броньованими дверима у під'їзд Йостекового дому. Коду на домофоні ми не знали. Мобільні наші, як на змову, виявилися розрядженими. Йостекова квартира була на дев'ятому поверсі. Лорна спершу спробувала силою висмикнути двері. Потім, копнувши пару разів їх ногою, вгамувалася. Увесь цей час мене здавлював страх, що от зараз хтось вийде, почне на нас кричати, або, чого доброго, викличе міліцію. Я панічно роззиралася навсібіч. Була пів на четвету ранку, і температура, здається, досягла мінімальної за цілу ніч позначки. Вулиці вкрилися льодяною пилюкою, що вигравала у світлі нічних ліхтарів. Коли Лорна перестала гупати ногою в двері, я змогла почути, як тихо зараз навколо. Здавалося, звуки просто вмерзли в це крижане повітря. Я милувалася тим, як вигравало натрієве світло в темному, пекучому повітрі. Милувалася тим, як порожньо й тихо зараз на вулиці. На якийсь час я забула тривожитись, що ми, можливо, не достукаємося до Йостека, що доведеться стовбичити тут аж до ранку, я навіть забула турбуватися, що мене вдома чекають довгі пояснення батькам. Існувала тільки ця мить, така затяжна, глибока, я б( навіть сказала, космічна. Справді, було в тій миті щось космічне і дуже щемке. І тут несподівано мене відвідало осяяння. Я зрозуміла, як все просто, коли живеш так, як каже Лорна: ніколи не бреши (передусім собі) й роби тільки те, що хочеш. І хай твориться що завгодно. На мене напала така свобода, така радість, що я, не встигши обдумати, що ж я роблю, почала волати на все горло:
– ЙОСТЕК! ВІДЧИНЯЙ! ЙОСТЕК! ВІДЧИНЯЙ!
Лорна зразу ж підтримала мою ініціативу, і за якихось п'ять хвилин двері відчинилися. На порозі під'їзду, у домашніх штанах і майці, стояв Йостек. Він своїми сонними очима намагався роздивитися нас. Коли його погляд упав на Лорну, процес пробудження пішов значно швидше.
– Заходьте, – буркнув він.
Вже через десять хвилин я приймала гарячий душ у Йостековій ванні. Я поливала себе майже окропом, який здавався мені хоч і гарячим, та лагідним. Голову я намилила шампунем, який я спеціально купила для себе і поставила тут на ті випадки, коли залишатимусь у нього на ніч.
Я шурувала голову і прислухалася до себе. Щось у мені розгорталося, ніби з насінини в пришвидшеному темпі вилуплюється рослина. І чим більше я думала над тими простими правилами, які мені дала Лорна, тим щасливішою я ставала. Можна сказати, я ніколи ще не почувалася такою впевненою в собі й у тому, що мені робити далі. Ніяких виправдовувань, ніякого жалю за втраченими нагодами…
Ще поки я милася, я зрозуміла, що мені більше не хочеться стати господинею цього душу, ні цієї ванної кімнати, ні цієї квартири. Я не знала, що буде зі мною завтра. І найприольніше – я й не хотіла цього знати.
Втім, я напевне знала, що не буду спати нині з Йостеком в одному ліжку. А буду спати в одному ліжку з Лорною.
А Йостек тим часом сидів з Лорною у великій чистій кухні, вони пили трав'яний чай. Лорна курила. По її напружених губах я зрозуміла, наскільки напружена сама ситуація. Йостек чекав пояснень. Від мене. Від нас. Те, що сьогодні ми разом їли піцу, зовсім вилетіло з голови, я забула й про те, що втекла, залишивши їх в кіноклубі. Але я більше не хотіла звіту-ватися ні перед ким.
– Я дзвонив тобі, – сказав він, заварючи окропом ще одну порцію чаю, для мене. – Дати меду до чаю?
– Не треба меду, – сказала я, втупивши очі в свої руки і ніяк не прокоментувавши першу частину звернення. Поки Йостек порався біля плитки, я дивилася на нього й міркувала: ось так виглядає людина, яка живе натяками. Вона шукає натяків і напівнатяків у словах співрозмовника. Ось людина, котра сама говорить натяками і котра начисто заплуталась у цьому.
Як легко з Лорною. Коли Лорна каже: «хуй», вона має на увазі тільки хуй, і ніяких двозначностей.
Йостек, як завжди, робив вигляд, наче йому все однаково.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
У центр їхала на таксі, тратячи майже всі свої гроші. Я розуміла, що назад вернутися я вже зможу тільки пішки. Мене це не хвилювало.
Лорна запізнилася трохи більше, ніж на годину. Я чекала. Цієї ночі вдарили приморозки. Але й крім приморозків за цей час я пережила таке пекло, що мені вже все зробилося однаковим.
Коли на Ратуші пробемкало пів на другу, прийшла Лорна, та сама, яку я бачила якихось вісім чи сім годин тому. Ніби ціле життя минуло. Поки я чекала на неї, я обдумала тисячу способів, як зустріну її. Може, я кинуся їй на шию і притисну до грудей? Може, я поцілую її взасос? Але коли я її побачила, я просто розплакалась і все. Лорна обняла мене.
– Треба купити вина, – сказала вона.
Я мовчки попленталась за нею. Я ніколи не пила такого дешевого вина, яке взяла Лорна. Воно було огидним. На це і ще на пачку цигарок для Лорни ми витратили наші останні гроші. Було дико холодно, а я не мала навіть рукавиць, навіть шапки. Ми вирішили йти до Йостека, хоча цевже було повним абсурдом. Ми мовчали, тільки передавали одна одній пляшку з портвейном. Можливо, від того, що я довго стояла на холоді, я захотіла в туалет, про що й сказала Лорні.
– Ти хочеш у туалет чи ти хочеш пісяти? – уточнила вона із властивою їй прямотою.
Я сказала, що друге.
– Ну так сходи, – порадила вона мені.
Я нічого на це не змогла відповісти.
Тоді Лорна сама стала прямо під ліхтарем, що висів над дорогою. Вулиця була порожньою, але час від часу тут, бувало, проїжджали таксівки. Лорна розстібнула куртку, хутко спустила джинси з трусиками й присіла. З неї полилась водичка. Я відвернулась. Лорна підійшла до мене і сказала, щоб я зробила так само.
– Я не можу, – призналась я.
– Якщо ти хочеш дружити зі мною, ти мусиш буди гнучкою. Інакше нам не по дорозі.
Мене її слова налякали. Але й підстібнули. Я, напевне, була вже достатньо п'яна, інакше нізащо в світі не робила б такого. Я тільки почала думати, як би відреагувала мама або бабця – аби їм розповіли, що я мочуся посеред вулиці. Чомусь це додало мені хоробрості, і я повторила те саме, що до мене зробила Лорна. Поки я це робила, пробувала уявити, як із вікна он того будинку навпроти виглядає пісяюча дівчина в дорогому кашеміровому пальті, поли якого притримує, аби не забризкати пісями. Лорна в цей час дивилася на мене з неприхованою прямотою.
Коли ми далі рушили в керунку Йостекової хати, Лорна сказала:
– Є дві речі, які роблять мене такою, яка я є. Я завжди кажу тільки правду, і я завжди роблю тільки те, що справді хочу. Роби так само, і наші дороги будуть іти поруч.
Я подумала, що в ту мить найбільш чесно буде сказати, що боюсь її.
– Жанка, не сци, – відповіла вона. – Я тебе в обіду не дам.
– Ти будеш мене захищати?
– Я тебе навчу бути собою.
Десь через годину ми таки опинилися перед броньованими дверима у під'їзд Йостекового дому. Коду на домофоні ми не знали. Мобільні наші, як на змову, виявилися розрядженими. Йостекова квартира була на дев'ятому поверсі. Лорна спершу спробувала силою висмикнути двері. Потім, копнувши пару разів їх ногою, вгамувалася. Увесь цей час мене здавлював страх, що от зараз хтось вийде, почне на нас кричати, або, чого доброго, викличе міліцію. Я панічно роззиралася навсібіч. Була пів на четвету ранку, і температура, здається, досягла мінімальної за цілу ніч позначки. Вулиці вкрилися льодяною пилюкою, що вигравала у світлі нічних ліхтарів. Коли Лорна перестала гупати ногою в двері, я змогла почути, як тихо зараз навколо. Здавалося, звуки просто вмерзли в це крижане повітря. Я милувалася тим, як вигравало натрієве світло в темному, пекучому повітрі. Милувалася тим, як порожньо й тихо зараз на вулиці. На якийсь час я забула тривожитись, що ми, можливо, не достукаємося до Йостека, що доведеться стовбичити тут аж до ранку, я навіть забула турбуватися, що мене вдома чекають довгі пояснення батькам. Існувала тільки ця мить, така затяжна, глибока, я б( навіть сказала, космічна. Справді, було в тій миті щось космічне і дуже щемке. І тут несподівано мене відвідало осяяння. Я зрозуміла, як все просто, коли живеш так, як каже Лорна: ніколи не бреши (передусім собі) й роби тільки те, що хочеш. І хай твориться що завгодно. На мене напала така свобода, така радість, що я, не встигши обдумати, що ж я роблю, почала волати на все горло:
– ЙОСТЕК! ВІДЧИНЯЙ! ЙОСТЕК! ВІДЧИНЯЙ!
Лорна зразу ж підтримала мою ініціативу, і за якихось п'ять хвилин двері відчинилися. На порозі під'їзду, у домашніх штанах і майці, стояв Йостек. Він своїми сонними очима намагався роздивитися нас. Коли його погляд упав на Лорну, процес пробудження пішов значно швидше.
– Заходьте, – буркнув він.
Вже через десять хвилин я приймала гарячий душ у Йостековій ванні. Я поливала себе майже окропом, який здавався мені хоч і гарячим, та лагідним. Голову я намилила шампунем, який я спеціально купила для себе і поставила тут на ті випадки, коли залишатимусь у нього на ніч.
Я шурувала голову і прислухалася до себе. Щось у мені розгорталося, ніби з насінини в пришвидшеному темпі вилуплюється рослина. І чим більше я думала над тими простими правилами, які мені дала Лорна, тим щасливішою я ставала. Можна сказати, я ніколи ще не почувалася такою впевненою в собі й у тому, що мені робити далі. Ніяких виправдовувань, ніякого жалю за втраченими нагодами…
Ще поки я милася, я зрозуміла, що мені більше не хочеться стати господинею цього душу, ні цієї ванної кімнати, ні цієї квартири. Я не знала, що буде зі мною завтра. І найприольніше – я й не хотіла цього знати.
Втім, я напевне знала, що не буду спати нині з Йостеком в одному ліжку. А буду спати в одному ліжку з Лорною.
А Йостек тим часом сидів з Лорною у великій чистій кухні, вони пили трав'яний чай. Лорна курила. По її напружених губах я зрозуміла, наскільки напружена сама ситуація. Йостек чекав пояснень. Від мене. Від нас. Те, що сьогодні ми разом їли піцу, зовсім вилетіло з голови, я забула й про те, що втекла, залишивши їх в кіноклубі. Але я більше не хотіла звіту-ватися ні перед ким.
– Я дзвонив тобі, – сказав він, заварючи окропом ще одну порцію чаю, для мене. – Дати меду до чаю?
– Не треба меду, – сказала я, втупивши очі в свої руки і ніяк не прокоментувавши першу частину звернення. Поки Йостек порався біля плитки, я дивилася на нього й міркувала: ось так виглядає людина, яка живе натяками. Вона шукає натяків і напівнатяків у словах співрозмовника. Ось людина, котра сама говорить натяками і котра начисто заплуталась у цьому.
Як легко з Лорною. Коли Лорна каже: «хуй», вона має на увазі тільки хуй, і ніяких двозначностей.
Йостек, як завжди, робив вигляд, наче йому все однаково.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67