Бо вже трохи – і позникають.
– А мій друг так само збирає українські. Бо скоро крім «Прив'язали Галю» і «Горіла сосна» теж хуй що залишиться прийдешнім поколінням.
Щодо Папуа, то тут прийдешні покоління ризикували залишитися як без котек, так і без інших прив'язок до традиції. Народи, котрі ми пихато вважаємо «дикими», прогресують значно Швидше за т. зв. цивілізовані народи. Хоча перш за все беруть вони від прогресу найгівняніші його подарунки.
Ну, молоді вже не хочуть вдягатися так, як оці старі. Ми маємо європейський одяг, хочемо жити в місті… – статечно повідав наш гід, зачиняючи двері найрозбеханішого на світі джипу, щедро прикрашеного переливними зображеннями Матінки Божої, кислотно-рожевими пластиковими квітами й електричними гірляндами.
Вамена являла собою те, що ми звикли бачити у вестернах – місто на початку своєї урбаністичної кар'єри. Правда, зі стилістикою тут ніхто особливо не запарювався: замість коней списані моторолери Hongda, замість револьверів – мобільні телефони, решта антуражу – дешеві плоди китайської індустрії: пластмасові тазики, швабри, синтетичні ковдри, скельця та брязкальця, пакети різноманітних порошків і розчинне їдло. Центр міста так і відзначається – нічним базаром.
Правда, є у Вамені ще й інший базар – справжній, розлогий і живий. З усіма природними запахами і кольорами. Там продають ямс, авокадо, сагове борошно для приготування папеди , пахучі маркізи, ще якісь фрукти та овочі, котрі ми тільки фотографували, не запам'ятовуючи їх назв, амулети зі свинячих зубів, головні убори з яскравого пір'я невезучих райських пташок – символу Папуа, мисливські талісмани з гірського кришталю й волокон орхідей, бісерні фенечки (у нас хіпани плетуть геть такі ж), велетенські, для носіння на голові, торби з пластикового волокна, що приходить на зміну волокну орхідейному.
Місцеві жінки чіпляють ті шальки-авоськи ручкою за лоба. Виходить так, що за спиною в них – серпанок. Десятки наречених на дорозі. Хто що несе у своєму вельоні – дрова, ямс, поросята…
Поросята виростають у свиней, а тут це – універсальне мірило багатства. Правда, свині рідко тут бувають такими, як у нас. Здебільшого вони рухливі й накачані. Знали б папуанці про ймовірність існування сала – з глузду б з'їхали. Проте подібностей до України більше, ніж навпаки.
Якщо летіти сюди літаком зі столиці індонезійського Папуа – Джаяпури, що лежить на березі океанської затоки, внизу буде тільки густа зелень різних відтінків – залежно від перепадів висоти. Тобто, самі гори навколо. Не дивно, що мені тут так добре. Двоюрідні сестри Карпат за екватором. Міста не рахуємо. Їх тут зовсім мало – можна затирати фотошопом.
– Я б ще на захід тут махнула…
– У Соронг? – Ми з Руфусом вже дістали одне одного несвіжими каламбурами про «соронг» як чоловічу спідницю і Соронг як місто.
– Не… У Факфак, – а що, таке місто теж там є. На карті подивіться.
– Цікаво, якого року цей літак… – я постукую пальцем по ілюмінатору, де між двома шибками лежить купка засушених тарганів. Схоже на сємічки. Якщо не фокусувати на них погляд, можна спокійно милуватися природою. А від запаху старих шкарпеток у салоні трохи рятує подібна на касету пластикова баночка з парфумами ґуччі-хуючі і голова сусіда – вдихання запаху від коріння волосся, схоже на нюхання щойноспеченого хліба.
– Air France 1959. – Читає Руфус. – От тобі й відповідь.
– Єбать! Можна розібрати на шматки й продати антикварам!
– Ага. Ну, а на чому тоді літатиме місцевий аппер-міддл клас?
І справді, літають тут доволі обрані. Як, знову ж таки, і в Україні. Хоча переміщення між островами Індонезії не так щоб задуже дороге. Акції-знижки там усілякі і те де… Просто по-іншому ніяк. З огляду на кількість островів – вісімнадцять тисяч, відповідна й кількість авіакомпаній. Не полізуть же тьоті з клунками через гори. Тож просто – хто може, той летить, а хто не може, сидить вдома і їздить на велорикші на базар.
Естер ніколи не бачила океану, уявляєш? – кажу я пізніше Руфусу.
– Ну, а що тут дивного? Більшість його тут не бачила. А хіба всі люди в Україні бачили море?
– Нє. Льотчик не бачив. Але я йому покажу. Тільки море треба особливе…
Крім тарганів і свиней на арену виходять ще й інші прекрасні тварі Божі – миші і щури. Відповідно, індонезійською «тікус кучіл» – маленька мишка і «тікус бесар» – велика мишка. З масштабами тут ніхто особливо не париться.
– Ну і ти не парся! – каже мені Руфус, коли я на підлозі в халупці, що тулиться у горах на висоті трьох тисяч метрів, не можу заснути від мишиного писку. – Бачиш, вони тут навіть їх не розрізняють. А ти – «щури, щури…»
– Тікус! – повторюю я, і тікус заходиться пищати.
– Тут ціле сімейство тікусів! – каже один із п'яти місцевих дяпчиків, що сидять довкола вогню в нашій – тобто їхній гостьовій – хатці з солом'яним дахом, без димаря, і курять щось таке смердюче, що рак легень опісля цього видавався б так само закономірним, як нежить після промочених ніг.
– А-а-а… – тихо стогну я. Тихо, бо це ще тоді мене високогірні клопи не покусали. Чи то не клопи, не знаю, проте алергія була нехіла. Я виглядала плямистим гепардом. Правда, що бігати зі швидкістю 80 км/год так чомусь і не змогла…
– Спи давай… – Руфус розвішав наш мокрий одяг коптитися довкола вогню… – Ти, fuckin' Ukrainian climbing machine…
Ну так, дряпатися догори для мене значно легше, ніж спускатися вниз. Спускатися тупо – нема мети і дістають shitty меніски. Тож коли ми підіймаємося на гору – висота близько чотирьох тисяч – я фіґачу попереду всіх і мене дико дратує мудак-гід, коли він щосили пихтить за мною і дихає мені в сраку. Так само я ненавиджу дихати в сраку гідові. Я тут горами збиралася подихати, а не його сракою.
– Ви можете йти! – кажу я і для переконливості остервеніло махаю руками. Ну, хочеться мені тут повтикати, пофотографувати, поговорити з сонцем і горами…
– Та нє, нічо', я почекаю! – падлюку не відженеш ніякою палкою. Скільки не намагалися пояснити, що все OK, що ми так любимо, на самоті – ні в зуб ногою… Ну, а ще мені хотілося позагорати. Навіть не топлес – просто так, у джинсах і верху від купальника.
– Ти що?! – витріщив на мене очі приятель. – А раптом це образить їх культуру?!
– Це ж бо чого? Я, канєшна, не модель, але все у мене там не так і погано.
Руфус завжди занадто ввічливий і обережний, враховуючи чиїсь навіть гіпотетичні інтереси інших на збиток своїм власним. Він пер сам один наш рюкзак, тоді як цей гід та носій, що входив в обов'язковий комплект походу автентичними селами долини Балієм (ми чесно намагалися відмовитись і нести все самі), мав з собою якусь ультралегку хуйню в целофановому кульочку, а гі-дова донька Бунді тягнула в руках і на голові десь зо п'ять торб з усіляким начинням – каструлями, тарілками (нахуя?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58
– А мій друг так само збирає українські. Бо скоро крім «Прив'язали Галю» і «Горіла сосна» теж хуй що залишиться прийдешнім поколінням.
Щодо Папуа, то тут прийдешні покоління ризикували залишитися як без котек, так і без інших прив'язок до традиції. Народи, котрі ми пихато вважаємо «дикими», прогресують значно Швидше за т. зв. цивілізовані народи. Хоча перш за все беруть вони від прогресу найгівняніші його подарунки.
Ну, молоді вже не хочуть вдягатися так, як оці старі. Ми маємо європейський одяг, хочемо жити в місті… – статечно повідав наш гід, зачиняючи двері найрозбеханішого на світі джипу, щедро прикрашеного переливними зображеннями Матінки Божої, кислотно-рожевими пластиковими квітами й електричними гірляндами.
Вамена являла собою те, що ми звикли бачити у вестернах – місто на початку своєї урбаністичної кар'єри. Правда, зі стилістикою тут ніхто особливо не запарювався: замість коней списані моторолери Hongda, замість револьверів – мобільні телефони, решта антуражу – дешеві плоди китайської індустрії: пластмасові тазики, швабри, синтетичні ковдри, скельця та брязкальця, пакети різноманітних порошків і розчинне їдло. Центр міста так і відзначається – нічним базаром.
Правда, є у Вамені ще й інший базар – справжній, розлогий і живий. З усіма природними запахами і кольорами. Там продають ямс, авокадо, сагове борошно для приготування папеди , пахучі маркізи, ще якісь фрукти та овочі, котрі ми тільки фотографували, не запам'ятовуючи їх назв, амулети зі свинячих зубів, головні убори з яскравого пір'я невезучих райських пташок – символу Папуа, мисливські талісмани з гірського кришталю й волокон орхідей, бісерні фенечки (у нас хіпани плетуть геть такі ж), велетенські, для носіння на голові, торби з пластикового волокна, що приходить на зміну волокну орхідейному.
Місцеві жінки чіпляють ті шальки-авоськи ручкою за лоба. Виходить так, що за спиною в них – серпанок. Десятки наречених на дорозі. Хто що несе у своєму вельоні – дрова, ямс, поросята…
Поросята виростають у свиней, а тут це – універсальне мірило багатства. Правда, свині рідко тут бувають такими, як у нас. Здебільшого вони рухливі й накачані. Знали б папуанці про ймовірність існування сала – з глузду б з'їхали. Проте подібностей до України більше, ніж навпаки.
Якщо летіти сюди літаком зі столиці індонезійського Папуа – Джаяпури, що лежить на березі океанської затоки, внизу буде тільки густа зелень різних відтінків – залежно від перепадів висоти. Тобто, самі гори навколо. Не дивно, що мені тут так добре. Двоюрідні сестри Карпат за екватором. Міста не рахуємо. Їх тут зовсім мало – можна затирати фотошопом.
– Я б ще на захід тут махнула…
– У Соронг? – Ми з Руфусом вже дістали одне одного несвіжими каламбурами про «соронг» як чоловічу спідницю і Соронг як місто.
– Не… У Факфак, – а що, таке місто теж там є. На карті подивіться.
– Цікаво, якого року цей літак… – я постукую пальцем по ілюмінатору, де між двома шибками лежить купка засушених тарганів. Схоже на сємічки. Якщо не фокусувати на них погляд, можна спокійно милуватися природою. А від запаху старих шкарпеток у салоні трохи рятує подібна на касету пластикова баночка з парфумами ґуччі-хуючі і голова сусіда – вдихання запаху від коріння волосся, схоже на нюхання щойноспеченого хліба.
– Air France 1959. – Читає Руфус. – От тобі й відповідь.
– Єбать! Можна розібрати на шматки й продати антикварам!
– Ага. Ну, а на чому тоді літатиме місцевий аппер-міддл клас?
І справді, літають тут доволі обрані. Як, знову ж таки, і в Україні. Хоча переміщення між островами Індонезії не так щоб задуже дороге. Акції-знижки там усілякі і те де… Просто по-іншому ніяк. З огляду на кількість островів – вісімнадцять тисяч, відповідна й кількість авіакомпаній. Не полізуть же тьоті з клунками через гори. Тож просто – хто може, той летить, а хто не може, сидить вдома і їздить на велорикші на базар.
Естер ніколи не бачила океану, уявляєш? – кажу я пізніше Руфусу.
– Ну, а що тут дивного? Більшість його тут не бачила. А хіба всі люди в Україні бачили море?
– Нє. Льотчик не бачив. Але я йому покажу. Тільки море треба особливе…
Крім тарганів і свиней на арену виходять ще й інші прекрасні тварі Божі – миші і щури. Відповідно, індонезійською «тікус кучіл» – маленька мишка і «тікус бесар» – велика мишка. З масштабами тут ніхто особливо не париться.
– Ну і ти не парся! – каже мені Руфус, коли я на підлозі в халупці, що тулиться у горах на висоті трьох тисяч метрів, не можу заснути від мишиного писку. – Бачиш, вони тут навіть їх не розрізняють. А ти – «щури, щури…»
– Тікус! – повторюю я, і тікус заходиться пищати.
– Тут ціле сімейство тікусів! – каже один із п'яти місцевих дяпчиків, що сидять довкола вогню в нашій – тобто їхній гостьовій – хатці з солом'яним дахом, без димаря, і курять щось таке смердюче, що рак легень опісля цього видавався б так само закономірним, як нежить після промочених ніг.
– А-а-а… – тихо стогну я. Тихо, бо це ще тоді мене високогірні клопи не покусали. Чи то не клопи, не знаю, проте алергія була нехіла. Я виглядала плямистим гепардом. Правда, що бігати зі швидкістю 80 км/год так чомусь і не змогла…
– Спи давай… – Руфус розвішав наш мокрий одяг коптитися довкола вогню… – Ти, fuckin' Ukrainian climbing machine…
Ну так, дряпатися догори для мене значно легше, ніж спускатися вниз. Спускатися тупо – нема мети і дістають shitty меніски. Тож коли ми підіймаємося на гору – висота близько чотирьох тисяч – я фіґачу попереду всіх і мене дико дратує мудак-гід, коли він щосили пихтить за мною і дихає мені в сраку. Так само я ненавиджу дихати в сраку гідові. Я тут горами збиралася подихати, а не його сракою.
– Ви можете йти! – кажу я і для переконливості остервеніло махаю руками. Ну, хочеться мені тут повтикати, пофотографувати, поговорити з сонцем і горами…
– Та нє, нічо', я почекаю! – падлюку не відженеш ніякою палкою. Скільки не намагалися пояснити, що все OK, що ми так любимо, на самоті – ні в зуб ногою… Ну, а ще мені хотілося позагорати. Навіть не топлес – просто так, у джинсах і верху від купальника.
– Ти що?! – витріщив на мене очі приятель. – А раптом це образить їх культуру?!
– Це ж бо чого? Я, канєшна, не модель, але все у мене там не так і погано.
Руфус завжди занадто ввічливий і обережний, враховуючи чиїсь навіть гіпотетичні інтереси інших на збиток своїм власним. Він пер сам один наш рюкзак, тоді як цей гід та носій, що входив в обов'язковий комплект походу автентичними селами долини Балієм (ми чесно намагалися відмовитись і нести все самі), мав з собою якусь ультралегку хуйню в целофановому кульочку, а гі-дова донька Бунді тягнула в руках і на голові десь зо п'ять торб з усіляким начинням – каструлями, тарілками (нахуя?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58