І тепер уже точно знаю, як я НЕ робитиму кіно. А яким його робитиму – прийде мені само собою. Головне – правильний намір. А він у мене правильний, я відчуваю.
І вона не помилилася. Бо не шкодувала витрачатися на будівництво свого анґара жодного дня. І рано чи пізно з того ангара мусив вилетіти потужний, красивий і досі не бачений літак.
00:00:01:17
Попередня дівчина Давида торгувала наркотиками. Та, що була перед нею, була просто собі мажоркою, що нічим особливим не займалася. Навіть наркотиками не торгувала. І найбільшою її помстою Давиду було те, що вона купила собі машину, котру він раніше сильно хотів, а вона ненавиділа. Ні, девочка була просто дурою. А та, що була ще перед нею, якось, побачивши мене, точніше, почувши мою українську, злупнула скляними очицями і пролепетала: «Ой, а ти приїхала звідкись, так?» Коротше, дідька лисого тут розбереш, яку градацію відстежувати. «Я просто дрочити не люблю», – зізнався колись Давид. Отже, маємо: не дуже мудра девочка, що думає, ніби вона акторка, геть дурна девочка, яка взагалі нічого не думає, зате в неї силіконові губи, девочка, що торгує наркотою і більше я нічого про неї не знаю, і я. Н-да. Через дивні коми він нас ставить. Да…
Да-да. Да-да-да… Дафліш.
Дафліш, Дафліш. Юний Дафліш. Савсєм забилі ми пра вас. І як то я так швидко втратила до тебе інтерес? Ну так, з'явився цей чортів Давид і, практично знехотя, переставив мої вагони на свої рейки. Ну то й що? Чогось же не дивує мене моє охолодження ні до Психіатра, ні до Z, ні до всіх інших. Але ж ти… ти здавався таким особливим. Ну чому воно так? Може, тому що разом із повноліттям до тебе постукала в гості Мегаломанія?
Ти перестав бути цікавим, перестав бути дитиною, несподіваним і перспективним підлітком. Ти увійшов у бридкий переломний вік декларованої дорослості. Ну і Боже помагай твоїм прищам, зрештою… Я ж не кажу, що в тебе нічого не вийде. Всі твої повітряні замки хай обростають цеглою, тільки цього я тобі й бажаю. От тільки як так сталося, що, будучи молодшим, ти був куди дорослішим, ніж тепер? І чого так трапляється з чималим відсотком чоловіків, котрими я захоплююся – з часом вони чогось починають вважати себе пупами землі і просто захлинаються у власному кумедному потязі до слави, визнання, важливості… Чого? Чи це, може, саме я всіх цим заражаю, а потім, як Мічурін, стою осторонь і спостерігаю, що ж відбувається з цими грушками-дичками, котрим прищепила я черенки драконових фруктів?
Втім, подеколи в мене просинався до малого певний інтерес. Я могла писати йому листи з Меланезії, наприклад. Питати, чи склав він вступні іспити до архітектурного (а сам він тим часом уже вважав себе архітектором № 1 у країні і парився тим, що навіть споглядання найгарнішого будинку його проектування не принесе самому йому радості). Я так само могла писати Z про те, що я зараз на Балі «адин савсем адин, асса!», і що відтак збираюся на Папуа. А він, пафосно демонструючи свої знання з географії, питав: «А що далі? Борнео, Суматра, Калімантан?» Я, цілком доброзичливо посміхаючись, відписувала: «Ну от. Ще один такий самий, як я. Теж колись думала, що Борнео і Калімантан – два різні острови. Ні, це один і той же, просто малайці й індонезійці по-різному його кличуть». На що він, ще більш пафосно – так зачепити можна лише 45-річного very male чоловіка – відповів: «Ну так, ще скажи, що Ява і Суматра – теж одне і те саме!» Я зітхнула: «Ні, ці два острови насправді доста далеко один від одного. Але хай тебе це не бентежить». Ну що ж удієш, інколи треба бути сукою. Дає певний терапевтичний ефект.
00:00:01:18
Інколи я люблю згадувати день, коли я вперше побачила Давида. Дивно думати, що цього всього, що сталося, могло би запросто й не статися, якби не якийсь ледь відчутний імпульс… Хоча про імпульс – це ми вже потім думаємо, домальовуючи собі в уяві все більше і більше подробиць.
– Алло, добрий день, ета Тріша Торнбєрґ? – високий і писклявий, як із дірки гумової качечки, чоловічий голос.
– Так. Це я.
– Меня завут Алєг, я кінапрадюсєр.
– І чим я вам можу допомогти, кінапрадюсєр Алєг? – я була взагалі не в гуморі щодо зовнішнього світу, ще й раз у раз ці дурнуваті дзвінки із «суперпропозиціями» після вручення мені бірки «Модний Режисер Року».
– Ми би хатєлі би с вамі встрєтіцца, абсудіть адно очень інтерєснає прєдлаженіє па фільму… Ви не бєспакойтєсь – єсть уже всьо: і дєньгі, і падборка актьорав, і коє-какой сценарій…
– Угу.
– Нужна єщьо толька звєзда-рєжисьор, і етат… високабюджетний! – фільм вистрєліт очень громка.
– І тоді ти, може, від щастя застрелишся разом зі своїм голосом… – процідила я.
– Што, прастітє? Плоха слишна.
– Нічого-нічого. Гаразд. Давайте зустрінемось.
– Ви не маглі би пад'ехать к нам в офіс?
– Не, не маглі би. Давайте зустрічатися години за дві у клубі «Party Фон» на Подолі.
– Харашо. Таща там в семь часов. Да встрєчькі.
– До срачки, – але цього я вже не казала.
Ми з Янголом зготували собі тоді їдла, нажерлися, навалялися догори ногами на дивані і надивилися мультфільмів. Ну що ж, важливі справи зроблено, можна було піти й зі смертними потусуватися. Ми з Янголом такі страшні трешери. В олд-скульних куртках, широких штанах, дебільних шапках. Я ще й перли якогось дива навісила. Ну, щоби люди відрізняли, хто з нас двох дівчинка.
Заходимо в клуб. Сидять якісь соколики в першому залі за столиком. Скільки їх було? Четверо, п'ятеро? Щось явно забагато. Пам’ятаю, мене це трохи роздратувало. Не люблю колгоспних зборів. Ясно, що імені чувака, котрий мені дзвонив, я не запам'ятала. Тому чекала, що хтось із них упізнає нас. Вони явно тупили, але ситуацію врятував Нуріель:
– О, привіт, Давиде! Ти тут якими судьбами? – він підійшов до їхнього столика і потис руку худенькому чорнявому хлопчику. Волосся в того було пелехате, а светр розтягнутий і з діркою, просто тобі Нікіта № 2. «Мм, який у нас закос під багєму, – подумала я. – Ми або вчимося в театральному, або на режисерському факультеті мамині гроші просиджуємо, а тут припленталися з друзями на стрілку до Тріші Торнберґ, аби потім всім розповідати, яка вона насправді страшна і ващє повне гавно, і чого то-тіки з нею всі так носяться?»
– Я Тріша, дуже приємно, – простягла я руку комусь іншому. Добре, що в таких ситуаціях я вже не стараюся люб'язно посміхатися – вже втомилася від скарг на мій немилосердний оскал.
– О, а так би і нє узналі! – звідкись збоку долинув голос, ніби з попи гумової качечки. – Правда, ребята? На фатаграфіях в журналах ви савсєм другая!
Блядь, як ви мене всі заїбали.
– От як добре, – кажу я, – значить, багата буду.
Це чмо вже ледь не принюхується: справді то я чи не я. Чекай-чекай, я зараз ще, бля, шапку зніму – а там три дні немитого волосся. Долю прочитаєш, як з долоні.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58
І вона не помилилася. Бо не шкодувала витрачатися на будівництво свого анґара жодного дня. І рано чи пізно з того ангара мусив вилетіти потужний, красивий і досі не бачений літак.
00:00:01:17
Попередня дівчина Давида торгувала наркотиками. Та, що була перед нею, була просто собі мажоркою, що нічим особливим не займалася. Навіть наркотиками не торгувала. І найбільшою її помстою Давиду було те, що вона купила собі машину, котру він раніше сильно хотів, а вона ненавиділа. Ні, девочка була просто дурою. А та, що була ще перед нею, якось, побачивши мене, точніше, почувши мою українську, злупнула скляними очицями і пролепетала: «Ой, а ти приїхала звідкись, так?» Коротше, дідька лисого тут розбереш, яку градацію відстежувати. «Я просто дрочити не люблю», – зізнався колись Давид. Отже, маємо: не дуже мудра девочка, що думає, ніби вона акторка, геть дурна девочка, яка взагалі нічого не думає, зате в неї силіконові губи, девочка, що торгує наркотою і більше я нічого про неї не знаю, і я. Н-да. Через дивні коми він нас ставить. Да…
Да-да. Да-да-да… Дафліш.
Дафліш, Дафліш. Юний Дафліш. Савсєм забилі ми пра вас. І як то я так швидко втратила до тебе інтерес? Ну так, з'явився цей чортів Давид і, практично знехотя, переставив мої вагони на свої рейки. Ну то й що? Чогось же не дивує мене моє охолодження ні до Психіатра, ні до Z, ні до всіх інших. Але ж ти… ти здавався таким особливим. Ну чому воно так? Може, тому що разом із повноліттям до тебе постукала в гості Мегаломанія?
Ти перестав бути цікавим, перестав бути дитиною, несподіваним і перспективним підлітком. Ти увійшов у бридкий переломний вік декларованої дорослості. Ну і Боже помагай твоїм прищам, зрештою… Я ж не кажу, що в тебе нічого не вийде. Всі твої повітряні замки хай обростають цеглою, тільки цього я тобі й бажаю. От тільки як так сталося, що, будучи молодшим, ти був куди дорослішим, ніж тепер? І чого так трапляється з чималим відсотком чоловіків, котрими я захоплююся – з часом вони чогось починають вважати себе пупами землі і просто захлинаються у власному кумедному потязі до слави, визнання, важливості… Чого? Чи це, може, саме я всіх цим заражаю, а потім, як Мічурін, стою осторонь і спостерігаю, що ж відбувається з цими грушками-дичками, котрим прищепила я черенки драконових фруктів?
Втім, подеколи в мене просинався до малого певний інтерес. Я могла писати йому листи з Меланезії, наприклад. Питати, чи склав він вступні іспити до архітектурного (а сам він тим часом уже вважав себе архітектором № 1 у країні і парився тим, що навіть споглядання найгарнішого будинку його проектування не принесе самому йому радості). Я так само могла писати Z про те, що я зараз на Балі «адин савсем адин, асса!», і що відтак збираюся на Папуа. А він, пафосно демонструючи свої знання з географії, питав: «А що далі? Борнео, Суматра, Калімантан?» Я, цілком доброзичливо посміхаючись, відписувала: «Ну от. Ще один такий самий, як я. Теж колись думала, що Борнео і Калімантан – два різні острови. Ні, це один і той же, просто малайці й індонезійці по-різному його кличуть». На що він, ще більш пафосно – так зачепити можна лише 45-річного very male чоловіка – відповів: «Ну так, ще скажи, що Ява і Суматра – теж одне і те саме!» Я зітхнула: «Ні, ці два острови насправді доста далеко один від одного. Але хай тебе це не бентежить». Ну що ж удієш, інколи треба бути сукою. Дає певний терапевтичний ефект.
00:00:01:18
Інколи я люблю згадувати день, коли я вперше побачила Давида. Дивно думати, що цього всього, що сталося, могло би запросто й не статися, якби не якийсь ледь відчутний імпульс… Хоча про імпульс – це ми вже потім думаємо, домальовуючи собі в уяві все більше і більше подробиць.
– Алло, добрий день, ета Тріша Торнбєрґ? – високий і писклявий, як із дірки гумової качечки, чоловічий голос.
– Так. Це я.
– Меня завут Алєг, я кінапрадюсєр.
– І чим я вам можу допомогти, кінапрадюсєр Алєг? – я була взагалі не в гуморі щодо зовнішнього світу, ще й раз у раз ці дурнуваті дзвінки із «суперпропозиціями» після вручення мені бірки «Модний Режисер Року».
– Ми би хатєлі би с вамі встрєтіцца, абсудіть адно очень інтерєснає прєдлаженіє па фільму… Ви не бєспакойтєсь – єсть уже всьо: і дєньгі, і падборка актьорав, і коє-какой сценарій…
– Угу.
– Нужна єщьо толька звєзда-рєжисьор, і етат… високабюджетний! – фільм вистрєліт очень громка.
– І тоді ти, може, від щастя застрелишся разом зі своїм голосом… – процідила я.
– Што, прастітє? Плоха слишна.
– Нічого-нічого. Гаразд. Давайте зустрінемось.
– Ви не маглі би пад'ехать к нам в офіс?
– Не, не маглі би. Давайте зустрічатися години за дві у клубі «Party Фон» на Подолі.
– Харашо. Таща там в семь часов. Да встрєчькі.
– До срачки, – але цього я вже не казала.
Ми з Янголом зготували собі тоді їдла, нажерлися, навалялися догори ногами на дивані і надивилися мультфільмів. Ну що ж, важливі справи зроблено, можна було піти й зі смертними потусуватися. Ми з Янголом такі страшні трешери. В олд-скульних куртках, широких штанах, дебільних шапках. Я ще й перли якогось дива навісила. Ну, щоби люди відрізняли, хто з нас двох дівчинка.
Заходимо в клуб. Сидять якісь соколики в першому залі за столиком. Скільки їх було? Четверо, п'ятеро? Щось явно забагато. Пам’ятаю, мене це трохи роздратувало. Не люблю колгоспних зборів. Ясно, що імені чувака, котрий мені дзвонив, я не запам'ятала. Тому чекала, що хтось із них упізнає нас. Вони явно тупили, але ситуацію врятував Нуріель:
– О, привіт, Давиде! Ти тут якими судьбами? – він підійшов до їхнього столика і потис руку худенькому чорнявому хлопчику. Волосся в того було пелехате, а светр розтягнутий і з діркою, просто тобі Нікіта № 2. «Мм, який у нас закос під багєму, – подумала я. – Ми або вчимося в театральному, або на режисерському факультеті мамині гроші просиджуємо, а тут припленталися з друзями на стрілку до Тріші Торнберґ, аби потім всім розповідати, яка вона насправді страшна і ващє повне гавно, і чого то-тіки з нею всі так носяться?»
– Я Тріша, дуже приємно, – простягла я руку комусь іншому. Добре, що в таких ситуаціях я вже не стараюся люб'язно посміхатися – вже втомилася від скарг на мій немилосердний оскал.
– О, а так би і нє узналі! – звідкись збоку долинув голос, ніби з попи гумової качечки. – Правда, ребята? На фатаграфіях в журналах ви савсєм другая!
Блядь, як ви мене всі заїбали.
– От як добре, – кажу я, – значить, багата буду.
Це чмо вже ледь не принюхується: справді то я чи не я. Чекай-чекай, я зараз ще, бля, шапку зніму – а там три дні немитого волосся. Долю прочитаєш, як з долоні.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58