» І ти, замість чесно сказати «або нічого», тягнеш, вагаєшся – чи вже пора відкрити дверцята смітника під мийкою і кинути туди цю свою 18-річну виснажену музу. Також і 45-річної шкода. І ще якоїсь. Як Плюшкін галі-мий, їй-бо.
00:00:00:18
– Да-да-да-да-да! – волає Стоґнєвіч. – Ілі «мустанґ» старий, ілі вот ету!!!
– Москалів не покатаємо, – злорадно кажу з іншої кімнати я.
– Ой ну ладно! – Стоґнєвіч відриває пику від монітора. – Всьо! Беремо цю. А «мустанґ» я собі сама потім куплю. Нєфіґ тобі на машині маєй мєчти кататися!
Я заходжу в кімнату до Стоґнєвіч і впівока зиркаю у монітор, встигаючи оцінити й принади тачки, вибраної нею, і свою купівельну спроможність.
– Ага, я тобі довіряю, – недбало-патосно змахую рукою я. – Гроші у тумбочці. Не вистачить – маякни Куку. Він намутить таку ж, але втричі дешевше…
Так у нас з'явився червоний кабріолет. Марка значення не має. Звемо його просто – «білочка».
00:00:00:19
Коли в машині сидять разом три, а то й чотири митці, концентрація потенційної ідейної енергії над ними стає такою крутою, що хоч ножем нарізай і на хліб намазуй. Коли ці так звані митці покурять марихуани, їм починають чухатися голови під їх антенами. Знаєте, чим відрізняються пересічні громадяни від творчих одиниць? Цими ж таки антенами. У звичайного, благопристойного й психічно нормального обивателя антенка худенька й ребриста, як на радянських будинках початку 80-х. А в митця, поета, режисера, композитора чи художника антена сателітарна. Велетенська. Кріпиться довкола голови. Як ота шапка у Папи, як там вона називається. Інколи митець забуває про свою шапку мономаха і тупо нічого не сприймає. Мізерна суєта «невідкладних справ» затуляє Божественне світло. Пардон, екранує електромагнітні хвилі. Чи просто цифрові біти. Тож добре, коли лоб під кріпленням антени чешеться і ти зненацька згадуєш, що вона у тебе є і ти, дебіл, пройобуєш свій час.
Dot-Com-Soul.com.soul
І тоді так іноді стається, що тобі на дорозі трапляється Губка: щоби ти своє все не проїбав і швиденько реалізував, що тобі лишилося. Губка, як і Тюбик – елементи Божого плану. Тобто – дві другорядні інстанції для тих, хто не може рухатися прямісінько коридором (за його видимої відсутності) інстанції першої. Народжуємося ж ми всі однакові. Коротенькі товстенькі струминки чистої води. І починаємо лізти, як патьоки дощу лобовим склом – вверх. Коли тисне силою врізання авто в повітря.
Ліземо ми, ліземо. Мусимо дістатися до заданої точки Self. Смерть – кінцева реалізація. І як уже в кого вийде дістатися цієї точки, в якому стані, в якій консистенції – ото так і реалізував він свій шматок Потенціалу Божого.
Коротше: ти або живеш «нормальним» життям з роботою, сім'єю, дітьми, вечірнім ток-шоу, всією цією безпекою, і заростаєш цим безпечним тюбиком, або живеш хуйзна-як. І те, що вони, тюбичні, ховають і накопичують усередині, ти розбазарюєш наліво й направо. Бухаєш там, трахаєшся без особливого розбору, влаштовуєш зухвалі паті та безпонтові нарко-тріпи. Коротше, ще трохи такого життя – і хуй що з тебе лишиться, твоя струминка просто випарується, і все. Тоді Бог бере губку і підкладає її тобі на шляху, бо по-іншому просто не можна. Або ти не хочеш по-іншому. Ти просто всотуєшся в губку, а потім тебе ВСЬОГО, до крапельки з неї витискає. Все, ти все зробив, що міг зробити за життя. Тебе витиснуто через цю губку з наркотиків (ооо, відчуття життя в десятки разів інтенсивніше!!! Мене пре, пре! Я творю! Я горю!!!), фатального кохання чи ще якоїсь біди. Ти бігом створюєш свої ліпші картини, музику, тексти чи будь що, і сра-ний «широкий загал» хоч і вказує при кожній лівій нагоді, що все це – наслідки ЛСД, не може заперечити відблисків Геніальності. Ти спалахнув і погас. Lived , блядь, fast , і died , блядь, young . Радуйся, якщо на губці не лишилося жодної краплинки тебе. Інакше б довелося ще трохи жалюгідно жевріти, поки здогадаєшся застрелитися з рушниці, бо це ніяке не життя.
Інші ж, ті, що вибрали безпеку і закупорилися у своєму тюбику, поступово гуснуть. Спершу витискають себе у життя більш-менш щедро, відтак трохи менше й не так охоче, згодом взагалі забувають, що треба кудись там іще витискатися, а коли раптом згадують про те, що лишилося ж, мабуть, щось ними «нєдопєтоє і нєдожитоє», виявляється, що вони вже геть всохли й заскорузли, і чорта лисого тепер кудись випхаються. Все скінчилося, заледве розпочавшись. Майже повний тюбик із простроченою пастою життя викинуто у відро під раковиною.
Але є ще треті. Святі. Генії. Дистриб'ютори й монополісти Божої благодаті. Їм вдається такою ж чистою і рівною струминою долізти до точки SELF, нікого не пошкодивши дорогою, а тільки роблячи всіляке добре і вічне. І навряд чи вони помітили, що всю дорогу десь за рогом на них чигали губки з тюбиками.
00:00:00:20
Life's too short this time…
Стоґнєвіч, моя єдина люба подружка, збиралася звалювати в ненависні Штати. На п'ять років. Аби ще в Індійські Штати – кудись до Кашміру чи Західного Бенгалу, ато… Хоча ні, якраз Кашмір – це грьобана гаряча точка. Несвідомо вилізла-згадала-ся, падлюка. Але ж їхати свідомо у Вашингтон… ну нє. Як каже моя бабця – хай Бог милує.
– От же ж фак, йобанаврот. О кептен, май кептен, на кого ж ти мене, сироту, покидаєш? – шипіла я.
Відповіді на риторичні запитання приходять не відразу. Стоґнєвіч, не без вродженого мазохізму, давала зрозуміти, що тут зі мною і так лишається достатньо люблячих і дбайливих людей. Люблячих – так. Дбайливих – так. Але скільки з-поміж них тих, котрих можна вважати справжніми друзями? І кого взагалі так можна називати? Тих, хто любить тебе і не хоче при цьому трахнути? Чи все-таки варто розширити ці рамки? Чи навпаки – ще щільніше їх звузити?
Стоґнєвіч я завжди вважала справжнім другом. Ба навіть ледь не єдиною подругою. Жінкою номер один у моєму житті.
А вона не вірила.
Втікала ночами з мого помешкання посеред зими, їхала на окраїну до Дафліша, разом простивши йому всі минулі лажі, він проводив її до якоїсь заводської вишки, а сам дріботів назад до теплої квартирки, вона дряпалася, чіпляючись за арматуру, на самий вершечок і сиділа там ледь не до ранку, вдихаючи холодний вітер. Або ще вискакувала на повному ходу з таксі. Або ковтала «екстазі» і танцювала до напівприсмерті на якому-небудь d-n-b паті… Принаймні в холодні вулиці я вірила точно.
– Чого? – питала я її, відчиняючи важкі двері над ранок.
Знову не було відповіді. А це тільки ускладнювало. Ця її нав'язлива, параноїдальна ідея часами переростала у справжню фобію, і одного дня могла просто задушити нас обох:
– Ти знайшла кращого за мене. Я тобі непотрібна. В тебе мені є чудова заміна. Він об'єктивно кращий.
Наша пісня гарна й нова, давайте поставимо її на луп, блядь.
Як вибити цю хворобу у Стоґнєвіч із голови, я не знала.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58
00:00:00:18
– Да-да-да-да-да! – волає Стоґнєвіч. – Ілі «мустанґ» старий, ілі вот ету!!!
– Москалів не покатаємо, – злорадно кажу з іншої кімнати я.
– Ой ну ладно! – Стоґнєвіч відриває пику від монітора. – Всьо! Беремо цю. А «мустанґ» я собі сама потім куплю. Нєфіґ тобі на машині маєй мєчти кататися!
Я заходжу в кімнату до Стоґнєвіч і впівока зиркаю у монітор, встигаючи оцінити й принади тачки, вибраної нею, і свою купівельну спроможність.
– Ага, я тобі довіряю, – недбало-патосно змахую рукою я. – Гроші у тумбочці. Не вистачить – маякни Куку. Він намутить таку ж, але втричі дешевше…
Так у нас з'явився червоний кабріолет. Марка значення не має. Звемо його просто – «білочка».
00:00:00:19
Коли в машині сидять разом три, а то й чотири митці, концентрація потенційної ідейної енергії над ними стає такою крутою, що хоч ножем нарізай і на хліб намазуй. Коли ці так звані митці покурять марихуани, їм починають чухатися голови під їх антенами. Знаєте, чим відрізняються пересічні громадяни від творчих одиниць? Цими ж таки антенами. У звичайного, благопристойного й психічно нормального обивателя антенка худенька й ребриста, як на радянських будинках початку 80-х. А в митця, поета, режисера, композитора чи художника антена сателітарна. Велетенська. Кріпиться довкола голови. Як ота шапка у Папи, як там вона називається. Інколи митець забуває про свою шапку мономаха і тупо нічого не сприймає. Мізерна суєта «невідкладних справ» затуляє Божественне світло. Пардон, екранує електромагнітні хвилі. Чи просто цифрові біти. Тож добре, коли лоб під кріпленням антени чешеться і ти зненацька згадуєш, що вона у тебе є і ти, дебіл, пройобуєш свій час.
Dot-Com-Soul.com.soul
І тоді так іноді стається, що тобі на дорозі трапляється Губка: щоби ти своє все не проїбав і швиденько реалізував, що тобі лишилося. Губка, як і Тюбик – елементи Божого плану. Тобто – дві другорядні інстанції для тих, хто не може рухатися прямісінько коридором (за його видимої відсутності) інстанції першої. Народжуємося ж ми всі однакові. Коротенькі товстенькі струминки чистої води. І починаємо лізти, як патьоки дощу лобовим склом – вверх. Коли тисне силою врізання авто в повітря.
Ліземо ми, ліземо. Мусимо дістатися до заданої точки Self. Смерть – кінцева реалізація. І як уже в кого вийде дістатися цієї точки, в якому стані, в якій консистенції – ото так і реалізував він свій шматок Потенціалу Божого.
Коротше: ти або живеш «нормальним» життям з роботою, сім'єю, дітьми, вечірнім ток-шоу, всією цією безпекою, і заростаєш цим безпечним тюбиком, або живеш хуйзна-як. І те, що вони, тюбичні, ховають і накопичують усередині, ти розбазарюєш наліво й направо. Бухаєш там, трахаєшся без особливого розбору, влаштовуєш зухвалі паті та безпонтові нарко-тріпи. Коротше, ще трохи такого життя – і хуй що з тебе лишиться, твоя струминка просто випарується, і все. Тоді Бог бере губку і підкладає її тобі на шляху, бо по-іншому просто не можна. Або ти не хочеш по-іншому. Ти просто всотуєшся в губку, а потім тебе ВСЬОГО, до крапельки з неї витискає. Все, ти все зробив, що міг зробити за життя. Тебе витиснуто через цю губку з наркотиків (ооо, відчуття життя в десятки разів інтенсивніше!!! Мене пре, пре! Я творю! Я горю!!!), фатального кохання чи ще якоїсь біди. Ти бігом створюєш свої ліпші картини, музику, тексти чи будь що, і сра-ний «широкий загал» хоч і вказує при кожній лівій нагоді, що все це – наслідки ЛСД, не може заперечити відблисків Геніальності. Ти спалахнув і погас. Lived , блядь, fast , і died , блядь, young . Радуйся, якщо на губці не лишилося жодної краплинки тебе. Інакше б довелося ще трохи жалюгідно жевріти, поки здогадаєшся застрелитися з рушниці, бо це ніяке не життя.
Інші ж, ті, що вибрали безпеку і закупорилися у своєму тюбику, поступово гуснуть. Спершу витискають себе у життя більш-менш щедро, відтак трохи менше й не так охоче, згодом взагалі забувають, що треба кудись там іще витискатися, а коли раптом згадують про те, що лишилося ж, мабуть, щось ними «нєдопєтоє і нєдожитоє», виявляється, що вони вже геть всохли й заскорузли, і чорта лисого тепер кудись випхаються. Все скінчилося, заледве розпочавшись. Майже повний тюбик із простроченою пастою життя викинуто у відро під раковиною.
Але є ще треті. Святі. Генії. Дистриб'ютори й монополісти Божої благодаті. Їм вдається такою ж чистою і рівною струминою долізти до точки SELF, нікого не пошкодивши дорогою, а тільки роблячи всіляке добре і вічне. І навряд чи вони помітили, що всю дорогу десь за рогом на них чигали губки з тюбиками.
00:00:00:20
Life's too short this time…
Стоґнєвіч, моя єдина люба подружка, збиралася звалювати в ненависні Штати. На п'ять років. Аби ще в Індійські Штати – кудись до Кашміру чи Західного Бенгалу, ато… Хоча ні, якраз Кашмір – це грьобана гаряча точка. Несвідомо вилізла-згадала-ся, падлюка. Але ж їхати свідомо у Вашингтон… ну нє. Як каже моя бабця – хай Бог милує.
– От же ж фак, йобанаврот. О кептен, май кептен, на кого ж ти мене, сироту, покидаєш? – шипіла я.
Відповіді на риторичні запитання приходять не відразу. Стоґнєвіч, не без вродженого мазохізму, давала зрозуміти, що тут зі мною і так лишається достатньо люблячих і дбайливих людей. Люблячих – так. Дбайливих – так. Але скільки з-поміж них тих, котрих можна вважати справжніми друзями? І кого взагалі так можна називати? Тих, хто любить тебе і не хоче при цьому трахнути? Чи все-таки варто розширити ці рамки? Чи навпаки – ще щільніше їх звузити?
Стоґнєвіч я завжди вважала справжнім другом. Ба навіть ледь не єдиною подругою. Жінкою номер один у моєму житті.
А вона не вірила.
Втікала ночами з мого помешкання посеред зими, їхала на окраїну до Дафліша, разом простивши йому всі минулі лажі, він проводив її до якоїсь заводської вишки, а сам дріботів назад до теплої квартирки, вона дряпалася, чіпляючись за арматуру, на самий вершечок і сиділа там ледь не до ранку, вдихаючи холодний вітер. Або ще вискакувала на повному ходу з таксі. Або ковтала «екстазі» і танцювала до напівприсмерті на якому-небудь d-n-b паті… Принаймні в холодні вулиці я вірила точно.
– Чого? – питала я її, відчиняючи важкі двері над ранок.
Знову не було відповіді. А це тільки ускладнювало. Ця її нав'язлива, параноїдальна ідея часами переростала у справжню фобію, і одного дня могла просто задушити нас обох:
– Ти знайшла кращого за мене. Я тобі непотрібна. В тебе мені є чудова заміна. Він об'єктивно кращий.
Наша пісня гарна й нова, давайте поставимо її на луп, блядь.
Як вибити цю хворобу у Стоґнєвіч із голови, я не знала.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58