Дивним у цій ситуації було те, що Гапка викликалася омивати панотцеве тіло разом зі своєю лютою ворогинею так, ніби не побила та її щік ганебно на суді, а тим самим відкладала свого знаміреного візита до Хлопця. Саме це й затримало хід основного дійства. Але й то не зовсім так. Річ у тім, що Гапка, як уже звідомлялося, й раніше мала підозру, що панотця труїть таки паньматка, притому за те, що той скакав у Явдошин городець, отож бажала вхопити два зайці: спробувати дістати недоїденої панотцем їжі, а ще звідати, чи не виникне якихось хвостиків, котрі з'явили б скаредний зв'язок панотця з Явдохою. А коли був аж такий подвійний інтерес, то власну уразу від Явдохи можна було на хвилю забути. А щодо інтермедійности цієї сцени, то можемо сказати, що майстри драматичного дійства давно придумали в'язати тонкими нитками дію інтермедії до головної, поважної – так сталося й тут, не будемо докладно й нудно влазити в секрети цього мистецтва. Нас цікавить передусім те, що саме ці мотрони, названі вище, переступили паньматчиного порога, перейшли сіни за паньматкою та Іваном Пошивайлом, який поштиво підтримував прибиту горем жінку, а ще й чемно завів її до того покою, з якого визирала промовисто під час суду.
Панотець же лежав у покої іншому, тож, зайшовши туди, Явдоха з Гапкою змушені були затиснути пальцями носи, бо там стояв-таки немалий сопух; Мокрина ж того не чинила, а підійшла до панотця, який дивно задер голову, виставивши бороду, звалену в тому місці, де торкалася шиї; відтак Мокрина турботливо поправила ту бороду, і Явдоха з Гапкою уздріли темно-синє і ніби розбухле панотцеве лице, власне, ті його частини, що не були вкриті волоссям. Але не те зацікавило найбільше Гапку, а мисчина із майже недоторкнутою їжею, майже – тому, що кілька ложок каші все-таки виїдено, ще й ложка стирчала. Гапка значуще перезирнулася з Явдохою, бо й та глянула на мисчину, і це було так, ніби вони в цьому дійстві раптом стали спільницями і порозумілися.
– Приберу! – похопилася Гапка, схопила мисчину й горня з якоюсь рідиною і вмент вислизнула з покою, і вже тут почула, як Іван Пошивайло втішає ваговитими словами паньматку. Відтак шмигнула в сіни і тут пересипала в захоплену раніше, а може, й навмисне для цієї мети, ряднинку, вузлика сховала в одежі, а мисчину й горня понесла до іншого покою, де стояла піч і де паньматка й готувала панотцю свої знамениті страви, при тому, як звістила, «власними руками».
– Чого це він такий синій? – спитала в Мокрини Явдоха, дивлячись на закляклого панотця.
– Ма'ть, грішний був, – спокійно відказала Мокрина, розстібаючи гаплики на одежі покійника. – Принеси води!
– Холодної чи нагріти?
– Обійдемося й холодною, – рівно повіла Мокрина. – Бо тепла чи холодна, а цього синього нам не змити.
Явдоха кинулася по воду, а коли втягла ночви, уздріла панотця цілком роздягненого: не тільки обличчя, але й інше тіло було синє й ніби набрякле. Мокрина намочила рушника й почала обтирати, а Явдоху послала за одежею, в яку мала обрядити панотця. У світлиці, де недавно відбувався суд, стояла Гапка, яка, однак, у розмову із Явдохою не ввійшла, а шмигнула повз неї до покійника. В цей час відчинилися двері, і в них постала цілком спокійна паньматка, за якою чорно висився Іван Пошивайло.
– Чогось хотіла? – спитала у Явдохи.
– Одежі, щоб обрядити панотця, – відказала та. – А чого панотець такий синій на тілі?
– Бо тяжко вмирав, – буркнула паньматка, бурявлячи Явдоху кругленькими і зовсім не заплаканими очками. – Коли б не ти, лахудро, то так тяжко не мучився б мій покійничок, а може, ще й довго жив.
– Тримайте, паньматко, язика за зубами! – грізно наказав за спиною Іван Пошивайло. – Бо наговорите собі на голову!
– А що це паньматка на себе наговорює? – вигулькнула ніби з-під землі Гапка.
– Заговорюється з горя, – сказав Пошивайло, дивлячись поверх попадиної голови. – Трудна вона теперички!
– Одежа, одежа! – мовила паньматка й поправила на голові очіпка, при цьому руки її тремтіли. – Де ж це та його одежа? Десь поклала, приготувала, а де, не пригадую.
– То ви вже й одежу приготували? – їдко пискнула Гапка. – Наперед?
– Сказав тобі, бабо, – гримнув Пошивайло й метнув із очей блискавку. – Теперички паньматки не чіпай!
– Звісно, звісно, – бочком відступила Гапка. – А чого панотець такий синенький?
Паньматка тим часом півпритомно ходила покоєм: до лави, тоді до полиці, розкрила шафу, знову ввійшла до свого покою, Пошивайло при тому відступив набік.
– Десь приготувала ту одежу, – казала непритомно паньматка. – А де, хоч убийте, не пам'ятаю.
Одежа, однак, лежала на лаві за столом, попрана, випрасувана й охайно складена. Гапка це миттю встерегла й аж обличчя витягла в той бік.
– Нюшиш, бабо? – громовито запитав Пошивайло, поїдаючи Гапку трохи несамовитими очима.
– Нюшу, бо щось тут не те, – смиренно сказала Гапка. – А я завше чую, коли щось не те.
– Прийшла сюди покійного опрятувати чи нюшити? – грізно запитав Іван.
– Опрятають Мокрина і твоя Явдоха, – незворушно відказала Гапка. – Там мені роботи нема. А щодо того, що покійник такий синенький…
– Вимітайся, бабо, з хати, – грізно гримнув Пошивайло, – бо сам тебе, кляту, вимету!
– Еге ж, еге ж, – пробурмотіла Гапка, пробираючись до дверей у сіни. – Мені вже тут і справді нічого робити, – і вона шмигнула в сінці з таким спритом, що аж по хаті війнуло.
– І де це та клята одежа? – знову виступила зі свого покою паньматка, дивно роззираючись навсібіч.
– Знайшла її, паньматко! – голосно сказала Явдоха, бо тримала одежу в руках. – Лежала на лаві за столом.
– Еге ж, еге ж, – мовила паньматка невтямно. – Тобі ту одежу й знайти, бо не раз той обіясник її перед тобою скидав.
І з її очей посипалися раптом такі великі сльози, як це буває у свинячий дощ.
5
Гапка, однак, далеко не пішла, виступила до ґанка і з цього узвишшя озирнула вулицю й найближчі хати. Люди вже розійшлися, хоча тут і там стриміли приліплені до тинків поодинокі постаті чи невеликі гурти, які, напевне, обговорювали те, що сталося. Гапка прислухалася, чи не йде за нею той страшний Пошивайло, і при цьому їй стрілило в голову: а чого це він так за попадею розбивається? Чи не тому, що піп дурив попадю, а Явдоха Пошивайла? І тут крізь дерево, що росло в дворі й ґанка притінювало, прорвався сонячний промінь, і наче спис пронизав її круглу голову, освітивши, ніби віничком, усі її закамарки, відтак осяялися і всі щільники, що були туди закладені, і Гапка, се-те пригадавши, а те-се прирівнявши чи допасувавши (при чому чинила це вмент), швидко переконалася, що пономар, не зважаючи на вельми непевну поведінку своєї жінки, не тільки не ганив її й не карав, хоча часом і сварився, що Гапка бачила на власні очі, але, певною мірою, її покривав, прилюдно ж завжди захищав, а це, мабуть, тому, велемудро зміркувала Гапка, що муж і жона – одна сатана , навіть коли вони сваряться чи й чубляться.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60