І хоч зарікався пускати диму через вуха та очі, той дим у ті діри пустився сам собою, а коли таке трапляється, відомо, що буває: сам собі перестає належати. А коли сам собі переставав належати, то туга розмивала його, як вода м'якого берега, відтак частина єства обвалювалася в ту воду, а може, розтоплювалась у сутінку, як розчиняється мед у літеплі, а це побільшило йому тугу, бо сама вона й була тим руйначем його єства; відтак обвалювала його, і та обвалена частина плинула за водою, можливо, для того, щоб розшукати в нетрях білого молока вечора (адже й місяць уже стримів серед неба) – те, за чим і волала його душа.
У цей мент і виринула із легкотканої мережі сутінку жіноча постать, якої досі ніколи до себе не кликав явно чи уявно, але про яку вже знав, що вона з тих, котрі можуть його покликати. Досі ретельно її оминав, адже кілька разів обпікся її пекучими, як жарини, очима. Жінка випливла сама, ніби згусток вечора чи образ майбутньої ночі, однієї з тих, яких так лякався дяк, та й пішла повз нього так повільно, що він, хотів не хотів, а мусив запитатися не вельми голосно:
– Куди це, Явдохо, так залізна йдеш?
– А туди, пане дяче, – мирно озвалася Явдоха, – куди самі знаєте, а коли не знаєте, то навіщо й відати.
– Ли вдома твій Іван? – запитав, випускаючи дим і ротом, і носом, і вухами, й очима.
– Коли б удома був, – сказала печально Явдоха, – то чого б я кудись ішла?
– Отакої! – мовив дяк, синьо дивлячись на жінку, яка стояла перед ним аж зовсім не марою, а ніжним видивом. – А де ж він подівся, твій Іван?
– А ви й не знаєте, пане дяче? – сказала наспівно Явдоха. – У нас, коли хто їде чи куди, те всі знають.
– Атож, – відгукнувся їй у тон дяк. – А з ким же ночуватимеш, Явдохо?
– Хто до мене на ніч прийде, той і ночуватиме, – проказала Явдоха й тихо засміялася.
– Підпила, Явдохо? – спитав дяк.
– Може, й підпила, – озвалася жінка. – Бувайте здорові, пане дяче, бо вже треба йти.
І вона пішла, покинувши допряма стривоженого дяка на ґанку, попливла, поволі розчиняючись у сутінку, що вже зовсім загус, а місяць, що раптом розгорівся, облив і село, і дяка, і жінку, і хати, і людей, і собак срібним присмерковим молоком.
Тоді дяк і побачив Змія, Змія, котрий виповзав, можливо, з нього, із того диму, що його напустив, чи із ним, через рота, носа, вуха та очі, а може, той Змій тут, біля дяка, ще не був, а тільки ставав собою, злютований і отінений срібним промінням, котре не раз робить із рідкого густе й навпаки, з густого повзуче, а може, той Змій починався і не з нього, дяка, а з тих сіл на Поділлі та Волині, бо саме тоді вповз йому в пазуху та й грівся до часу, стаючи часом тугою, відчаєм, а інколи розпалюючись у холодну ватру, яка від себе запалювала душу, як іскра солому. Але той Змій, поки жив тільки з ним, чи в ньому, був радше вужем, ніж гадюкою, тобто не мав у собі трути, адже Григорій Комарницький при заяч'ій душі не боявся тримати його в пазусі. Але добре знав: зла личина мала не одну голову, а дві, а може, й більше – стільки, як у казкових зміїв, однак ті голови до часу ховалися і тільки при потребі проростали: одна нешкідлива, а друга отруйна. І та отруйна з'являлася тоді, коли над світом починав палати срібно-молочний вогонь. Тоді вужача голова погасала й усихала, бо не витримувала потоків того світла, а зміїно-гадюча випливала із чорного тла і майже завжди ставала тілом жіночим, що витягувало дяка разом із тим темним, а може, сам дяк ставав таким чорним тілом, але волі противитися цьому метаморфозному дійству зовсім не мав. Отож, коли траплялося таке диво, жар у люльці Григорія Комарницького пригасав, дяк важко й неохоче зводився й безвільно плівся туди, куди волік його темний шнур. Ні видить Бог, не з власного схотінку те чинив, не бажав знову насилати на себе нещастя, адже напевне знав, як такі речі завершуються, однак ноги самі ступали, а погляд сам запалювався, а вогнище в грудях не просто тліло, а палахкотіло, хоч краєчком тверезого розуму ще міг пригадати мудрість, яку вичитав, ще навчаючись у Києві, в Торквато Тассо: «Жінка веде у рай, а приводить у пекло», – і вся річ, очевидно, й була в тому, що не він вів жінку, а вона його, хоча й опирався трохи, тобто не біг підтюпцем, а таки плентався, нога за ногу, нога за ногу. Явдоха це, очевидячки, знала, бо й сама йшла не вельми прудко, а можливо, в неї між потилицею й тім'ям розплющувалося третє око, що його, здається, мають тільки білі голови, та й то не всі, і хоч око те й погано бачило, як член тіла, що відмирає, а ще й крізь густу заслону густого темного волосся, але, що треба, викмічувало. Отож жінка й перебирала ногами ледь-ледь, отож і вели обоє того дивного танка, хоч і віддалені одне від одного, але чинили те влад, ще якось і так, що хоча йшов Григорій Комарницький повільно, як тільки міг, але жінка – ще повільніше, тож все більше і більше зближалися. А коли добрів до її тину, ще спинився й озирнувся, адже сказала Явдоха, що в їхньому селі про тих, котрі їдуть чи куди йдуть, всі знають; а ще в його нутрі прокинувся звісний уже нам заєць. Але вулиця була мертва, так само хати, і тини, і вікна, і собаки, і світла полотнина дороги, і місяць над їхніми головами. Григорій умився срібним світлом, тобто глянув на місяця й провів рукою по обличчі, щоб стерти заодно й пиляву власного запаморочення, а коли знову зиркнув у той бік, де бовваніла Явдошина постать, її не побачив, а тільки почув, як у мертвій тиші гостро прорізає повітря рипіння дверей. А це значило, що Явдоха двері відчинила. Дяк сторожко прислухався, бо коли б захотіла зачинити перед ним двері, рипів мало б бути два. Тоді він полегшено зітхнув би та й подався б геть, але рип дверей був тільки один, а це з'являло: змієве тіло, в якому, чи з яким, волікся дяк, не було перепиляне тими дверима, відриваючи хвоста від голови, – Змій таки вповз за жінкою в хату. Отож дяк Григорій Комарницький важко зітхнув і переступив перелаза.
Усе навколо було ніби засіяне впалим легким снігом, а може, це дерева пообсипали цвіт, хоч на те була не пора – був-бо серпень. Крони палали темно-білими кулями, а стежка під ногами срібно засвітилася, ніби теж стала живим тілом. І дяк кволо подумав: єдиний, хто міг би його зупинити зараз, – собака, який би зайнявся на чужого та й прогнав би його з обійстя з гавкотом, і він би залюбки від того охоронця цноти господині обійстя утік, але собака, коли в тому дворі й був, надто міцно спав, снячи солодкі собачі сни, а може, був привчений не виганяти із двору тих, кого приваблює сюди його люба господиня. А може, й він, дяк, у цю хвилю запах так само, як господиня, адже в цьому вечорі таки ставали поступово спільним тілом, були-бо поміщені в одному Змії, а отже, й пахнути мали однаково. Відтак дякові не було іншої ради, як зрушити з місця та й увіч перевірити:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60