І як тільки вирік того присуда, там, за кілька хат від них, досі склеєні, і злютовані, і переплетені, і перемішані, і постулювані площини з тіл Явдохи та дяка раптом розпалися і вбрались у звичну форму, а що обоє знесиліли, то порозкидалися майже зомлілі поруч на ложі, важко дихаючи та й не можучи достатньо набрати й наковтатися повітря, адже все, що було замкнуте в хаті, із пристрасти своєї повипивали. Тут же, біля панотця, від стількох сказаних панотцем слів Гапка зомліла не менше, ніж коханці в Пошивайловій хаті, бо з кожним словом панотець виригав сопуха від злотвореного сніданку. І того виявилося так багато, що вона й здурманіла. Але як тільки отець перестав поважно мовити і примкнув губу, Гапка миттю отямилася, знову порухом плеча скинула попову руку з плеча і скочила на рівні. І саме в цей момент Явдоха розплющила очі і сказала цілком тверезо:
– А тепер, пане дяче, хутенько вдягайся і кивай п'ятами, бо зараз ота бісова нишпорка Гапка сюди примчить.
Такі розсудні слова цілком прочумали дяка, він швидко вдягся, тим часом одяглась і Явдоха й позривала з вікон заслони.
– А як же мені йти серед білого дня? – спитав Григорій Комарницький.
– А так, як прийшов, – відказала спокійно Явдоха, прикриваючи рукою, а тоді й хрестячи розтуленого в позіху рота, адже струджена і стомлена була. – Йшов же, пане дяче, до мене не за ночі, то й виходь за дня.
– Біжу, – мовив із готовністю дяк. – Але, може, доїм ще твою кашу?
– Моєї каші, дяче, вже досить наївся, – штовхнула його білою рукою Явдоха. – Злизуйся швиденько з очей!..
Зайве казати, що Гапка прибігла до хати Пошивайлів, коли дяк, як і до її відходу, спокійненько сидів на шкільному ґанку й кушпелив люлечку, зовсім не гадаючи пускати дим із вух та очей, а на порозі пономаревої хати Гапка уздріла не менш спокійну Явдоху, яка діловито виносила з хати помиї.
– Чого тут лазиш, нишпорко? – негостинно спитала Явдоха. – Ану, щезни, бо зараз помиями обіллю!
І Гапка мусила щезнути: отак змаліла, зіщулилася, вискалилася, як побите песеня, блиснула порожніми оченятами і бічком-бічком подалася додому, несмачно облизуючись, адже й цього разу спіймала облизня.
Наступного дня, коли повернувся з поля пономар Пошивайло, отець Методій закликав через наймита його самого, Явдоху, дяка, а ще й свідків – Гапку та її невістку. Можна було б гадати, що цього ранку він поснідав ліпше, як учора, але вже після Гапчиного відходу, не маючи сили перетравити те, що з'їв від злотворної руки власної паньматки, піп із нею посварився, отож дістав подібним способом звареного обіда, вечерю і ще одного сніданка, відтак злоїдних живчиків, чи пуголовків, ачи черви в ньому не поменшало, а побільшало, а до того додалося, що погода зіпсувалася і зранку небо лежало не там, де йому належало, а торкаючись верхівок дерев і стріх, від чого повітря для дихання стало зовсім мало. Отож коли всі покликані чинно порозсідалися на лавиці і обличчя їхні стали цілком дерев'яні, піп зняв із кілка дякового жупанця і люто потрусив ним перед носом Григорія Комарницького.
– Це твій жупанець, шалихвосте!
– Його, його! – скрикнула Гапка, не змінюючи виразу дерев'яного обличчя. – Бо в нас таких жупанців і не носять, а пан дяк у нас прийшляк!
– Це твій жупан, питаю? – гримнув удруге піп, обдавши всіх знайомим уже, але збільшеним на міру з'їденої їжі, сопухом.
– Ну, мій! – признався дяк, світячи холодними, як лід, синіми очима.
– А чого опинився на Пошивайловому обійсті? – скрикнув піп.
– Бо курвився з Явдошкою, – як пташка пискнула Гапка.
– Помовч, бабо, не тебе питаю, а його! – ревнув піп, і Гапка звично обімліла від сопуху з його горлянки. Але не до кінця, бо знайшла в собі силу стиснути по-девотському сухі вуста, а тоді й витиснула з них:
– Ви мені губи не затикайте, панотче, бо я свідок. А коли не хочете, щоб я говорила і коли я вам недогідний свідок, то хай скаже моя невістка.
– Дозвольте, панотче, я скажу, – солодко озвалася Явдоха.
– Не тебе питаю, а дяка! – рявкнув піп.
– Це жупанець дяковий, – сказала байдужно невістка, також, як і свекруха, не міняючи дерев'яного виразу обличчя. – Бо в нас таких жупанців не носять, а пан дяк у нас прийшляк. І ми його справді знайшли у Пошивайловому дворі.
На те спокійне й безстороннє слово панотець розшалів.
– Коли будете перебаньчати, – заревів він, – то вижену всіх і не чинитиму розправи. Знишкніть і повідайте, коли запитаю.
На той левиний рик визирнула з-за напівпричинених дверей паньматка, але, побачивши стількох людей, миттю сховалася, очевидно, цілком бувши задоволена, бо коли панотець так кричать, її старання зі сніданками, обідом та вечерею були недаремні. Всі інші знову здерев'янили собі лиця, і тільки пан дяк кашлянув, почухався, а тоді й сказав, анітрохи не звищуючи голоса:
– Коли так кричите, панотче, то в мене в голові не вив'язуються думки, а тим більше, коли баби встромляють свої писки. Отож, щоб думки в мене в голові зв'язалися і я зміг би розумно вам усе пояснити, дозвольте запалити люльку – без того думати не звик.
Але панотець, бувши змордований живчиками, пуголовками чи червою із лиховісних наїдків, повівся не так, як панове врядні житомирського суду, коли промовляв ці ж слова, а затіпався, вирячив очі й заверещав:
– Мені не треба твоїх думок, шалапуте, а відповідай, чи твій це жупанець? І я не дозволю засмерджувати хату чортівським зіллям!
– Гаразд, панотче, – спокійно відказав дяк, ллючи синю кригу з очей. – Ішов я вчора повз дім пономаря Івана Пошивайла, а він мене давно запрошував зайти до нього, бо ми один притч, як самі знаєте, а я людина таки нова. Ні, не можу без люльки розказувати. Дозвольте хоч цибуха посмокчу.
На те панотець не так дозволив, як пирхнув, ніби кінь, що дяк зрозумів по-своєму, витяг цибуха і посмоктав порожнього.
– Тільки швидше говори, а то тягнеш, як вола за хвоста, – підстьобнув панотець.
– Дозвольте, я швидше й толковіше розкажу, – знову всунулася Явдоха.
– З тобою в мене буде окрема розмова, повійнице! – гримнув піп. – Знишкни і сядь, коли не хочеш біди!
– То ото я й кажу, – продовжив мирно, тримаючи в руці цибушка, Григорій Комарницький. – Гадаю собі, зайду, а це було під вечір, коли й найзручніше, самі відаєте, заходити до людей, щоб привітати в його хаті пана пономаря.
– Я тебе не про те спитав, а тільки чи твій це жупанець? І чого він валявся в Пошивайлову дворі? – знову рявкнув піп.
– Про це я й хочу розказати, – мовив дяк і посмоктав із цибушка. – А ви, панотче, мені думок у голові не кошлатьте. Наслухалися тут бабських наговорів та наклепів і не даєте чесному чоловікові розумно повести річ.
– То це я наговорниця й наклепниця? – аж підскочила на лаві Гапка. – Та я тобі зараз твоє іржаве волоссячко висмичу!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60