Долинський прокинувся. Ще миготіли в очах вогні, ще дивилося на нього страшне обличчя, а він, мокрий і переляканий, лежав на своєму ложі й бубонів задублими губами молитву. Потім важко встав і підійшов до вікна, за яким холодно палав місяць. Круглий і легкий, він тремтів, розсипаючи довкола холодне срібло. Князеві захотілося ковтнути свіжого повітря, і він потьопав у сіни. Поруччя ганку були мокрі від роси, і пан Волинський солодко позіхнув. Сів на лавицю й кресонув вогню. Сидів на ганку, смалячи люлечку, і нудьга покривала його душу. Попри все, його думки крутилися навколо вчорашньої розмови з Твардовським, і він поволі почав віддаватися солодкому мрінню. Сидів, огорнений прохолодою, наповнений, як глек, місячним промінням, і уявляв, як переступає поріг справжня відьма і як починається в нього казкове й незрозуміле життя…
Князь вибив попіл зі своєї люлечки. Йому стало ще сумніше, бо місяць сьогодні царював. Дерева тяглися до нього з безнадійною тугою, витягували гілля й листки, немов хотіли відірватися від землі й полинути вгору, де вільно гуляє той чарівник. Князь навіть уявив собі, як з тріском рветься їхнє коріння і як починають підійматися вони, немов бульбахи, зі своїм витягнутим догори гіллям та листям, з розчепіреним корінням, з якого осипається земля, і повільно пливуть у небо, меншаючи й меншаючи, доки не згинуть зовсім.
Вранці він довго лежав, доки дійшов сяк-так тями. Встав і, важко позіхаючи, поплентав зі спальні. Йому назустріч уже біг слуга з мисою та втиральниками, але він відсторонив його.
— Пане Твардовський! — загукав він. — Пане Твардовський!
Йому ніхто не відповів, і Долинський невдоволено почухмарився. Тоді до нього підскочив покоєвий і, вклонившись, почав щось швидко торохкотіти. Але Долинському зі сну позакладало вуха, тож він покрутив головою:
— Га?
— Просив передати… Встав рано й поїхав, як велів ваша милість…
— Хто поїхав? Куди?
— Прошу ласкаво, як велів ваша милість. Поїхав пан Твардовський разом зі слугою…
— Так скоро? — буркнув князь і сів на услона.
— Зволив сповістити вашій милості, що так велів ваша милість!
— Гаразд! — буркнув князь, і йому раптом все зрожевіло навкруги. Здивовано й зачудовано звів брови, розтулив рота, тоді замотав головою і задоволене, щасливо прорік:
— А хай йому чорт!
Князь, здається, довго пам'ятатиме той момент, коли пан Твардовський привіз йому Меланку. Бо коли вона ступила до нього у двір, він аж закляк на ганку — на нього зоріли темні, морочні очі й біля них зарубеніли чудові вуста. Волосся розсипалося по плечах, хоч за мить побачив, що воно заплетене; вся її постать наче виринула з-під землі. Меланка всміхнулася, і князь раптом відчув, що всі його роки змиваються з нього, як пісок, що він і досі молодий та моторний, а над його головою — дивне небо, чудове сонце й палахкотющі срібні хмари. Його обплутувало недовідомим чаром, а може, це від того, що дівчина невідривне на нього дивилася. У неї було добре намисто на грудях, а з голови спускалося на спину кілька стрічок. За Меланкою стовбичив задоволений пан Твардовський — враження, яке справила Меланка на князя, його тішило.
— Вона справдешня відьма, — сказав він. — Ми напитали її аж у Барському старостві.
— Ти справді відьма? — спитав суворо Долинський. Вона хвацько мотнула головою, і він помилувався відчайдушними вогниками, що спалахнули в її зорі.
— А що вмієш робити?
— Все, ваша милосте, — сміливо відказала дівчина, і пан Твардовський задоволене засміявся. — Можу напустити мор, позбавити ваших корів молока, я вчена й можу бути від корів, гусей, кіз, риби, гаддя, бджіл та грибів. Можу наслати град, що виб'є панові посіви, й наслати на пана жаб. А ще можу попортити ваші коні, корови, кури й пси, — вона раптом усміхнулася до князя радісно й просто. Він не витримав тої всмішки й відповів їй такою ж.
— Ти відважна дівка! — сказав лагідно. — А чому тебе досі не спалили? Вона струснула волоссям (панові Долинському здалося, що воно знову розсипалося по плечах) і засміялася:
— Бо не вчинила нікому зла!
— Відьма повинна чинити зло, — знову посуворішав князь, — бо з чого тоді виказується відьмацтво?
— З того, що я можу все, — сказала Меланка. — От захочу й перелякаю пана.
— Ха-ха-ха! — зареготав пан Долинський. — Ану, перелякай!
— Ні! — Меланка зморщила носика. — Я перелякаю вас іншим разом — цього не повинні бачити сторонні очі.
Твардовський задоволене закивав головою. Він хихотів, і його очі були наче шкварки в салі; панові Долинському він уже заважав: князь був надто зачарований з'явою цієї дівчини.
— То ти приїхала насилати на мої ниви град і вбивати мої корови? — спитав весело він.
— Отакої! — відказала Меланка. — Я не хотіла нікуди їхати. Це вони притягли мене сюди, — вона хитнула на задоволеного пана Твардовського. — Але, коли хочете, пане, я вам це зроблю…
— Ну-ну! — спохмурнів Долинський. — Iди, хай тебе нагодують. Ми поговоримо про це опісля…
Пішов з ганку, а коли озирнувся, щоб ще раз зирнути на відьму, обпікся її гарячим поглядом і її надзвичайною, справді чарівницькою вродою.
Відтоді в маєтку пана Долинського все перевернулося. Він сам ходив, наче очманілий, бо скрізь бачив перед собою гарячі, лискучі Меланчині очі. Коли ж справді вони здибувалися, пан Долинський не міг витримати чарівливого струму, що плив од дівчини, й тікав. А Меланка миттю заволоділа домом пана Долинського. Пересовувала речі, поганяла слугами, понаносила квітів та зілля — від статурного спокою й ладу в домі Долинського не лишилося й сліду, і він, який не дозволяв і услонові зсунутися з місця, мовчав, лише сопів і ховався. Не міг навіть розмовляти з нею, бо усмішка сама налітала йому на вуста, і князеві, вже немолодому чоловікові, хотілося жартувати, як парубкові, й говорити дурниці. Твардовський подався зі своїм слугою в свої подальші мандри, і Волинський був йому вдячний, що не мозолив очей — чим далі, тим менше терпів сторонні очі.
Ще особливіше життя у них починалося, коли вечоріло. Вночі Волинський зовсім тратив тямку, бо, як тільки запалювався місяць, Меланка з'являлася серед двору зовсім гола. Розпускала на спину волосся і, вклякаючи, шепотіла якісь заклинання. По тому скрадалася до хліва, де стояли спокійні й сонні корови, вибирала найкращу, і пан Долинський, сховавшись поблизу, чув, як лагідно вона з твариною розмовляє. Пестила її й цілувала морду, а тоді тулилася до неї, і Долинському здавалося, що під ним розверзається земля, що йому хочеться схопити ручницю й убити відьму разом з її коровою. Меланка ж сміялася й плакала, корова покірно приймала ласки, а потім виходили вони у двір. Iшли через подвір'я — гола відьма й мовчазна, тиха корова. Ступали, наче сонні, немов сковував їх місяць;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139