І може, від того сонця, чи ще від чого, стався нараз невидимий, аж спинилася здивовано свиня, яку було так немилосердно вигнано із теплої калюжі. Закліпали здивовано повіками кілька очей, які стежили знічев'я за хлопчаком, сам же малюк був уже за тином в Івановому дворі і придивлявся, з якого боку йому ліпше приступити до вікна. Він вирішив зазирнути у те вікно, в яке зазирає сонце, і то через те, що люди в хаті, помітивши його, мали б подумати, що то зовсім не він зазирає на підглядках, а те ж таки сонце — був конопатий і мав золоте волосся. Притулився до шибки, і його відразу ж побачило в тому вікні чоловіченя, що тримало в руці глиняного дзбанка і неквапно цідило з нього наливку. Чоловіченяті таки здалося, що це сонце зазирає до них у мешкання, а та золота голова аж затремтіла з цікавості, доглядаючи, що ж воно діється в тій таємничій хаті.
А діялося там от що. Грав на кобзі, аж прихилявся до неї, Іван, а чорна висока жінка танцювала. В руці тримала кухлик із трунком, і виглядала вона весело нівроку. Через мить ще більше диво побачив хлопчик. Господар дому, що до нього він зазирав, повісив свою кобзу на кілочку й подав чорній кумі руку. Вони пустилися удвох танцювати, в той час як кобза не переставала грати, висячи на стіні. Чоловіченя зі дзбанком сміялося, але то не сміх був, а радше цвірінчання — це почув хлопчик навіть із-за шиби. Ще він побачив веселе обличчя господині й сонну дитину в неї на руці, — і нічого не зрозумів хлопчик із того, що уздрів, адже був іще малий і зовсім дурненький. Тільки три речі здивували його: жінка в чорному, котра так завзято танцювала, не мала ані тіні всмішки, обличчя її було гарне, але й моторошне, а одежа її була нетутешня. Ще побачило хлопченя стіл, заставлений наїдками, і, хоч був він отаманською дитиною, такого столу не бачив він на своєму віку. Через це набігло йому повен рот слини, і він відірвався од шибки, спустився вниз і сплюнув, попавши слиною на чорного жука, котрий плівся собі між бур'яну. Хлопчик мрійно приплющив очі, і його почало огрівати сонце, але сонця того було замало, щоб не дати йому задрімати. А коли прокинувся він, то й сонце вже не заглядало до вікна, біля якого сидів, а підійшло до іншого. Тоді підкрався він до того іншого й побачив, що ті, у хаті, ще й досі гуляють, що танцює чорна кума, а коло неї ходить, заточуючись, чоловіченя. Іван знову сидів із кобзою й награвав, а дружина його годувала дитину — хлопчик зачудувався на величезне біле персо, котре світилось у хаті, наче срібне.
Коли ж у Івана стомилися пальці грати на кобзі, бо й сама кобза стомилася, а одна струна на ній трісла, не витримало чоловіченя й п'яно покотилося під стіл, де відразу ж заснуло й захропло, начебто це великий дядько там просипався. Стало в хаті сонно й затишно, відтак заснула й Іваниха зі своєю любою дитиною, — ситі всі були й умиротворені. Іван сидів за столом і куняв — самому вже не трималися повіки, тільки кума була свіжа, не бралася її утома.
— Загостилася я в тебе, — сказала вона. — Пора вже і честь знати…
Подивилася на нього чорними очима, але він не звів голови.
— Гостюйте, скільки хочете! — озвався нарешті й подивився на неї вдячно.
— Не зич мого гостювання, — хрипко засміялася вона.
— Все одно! Так уже мені допомогли! Добра ви…
— Добро моє на два боки, — сказала жінка. — Чи ж по знаку я тобі?
— Веліли не впізнавати вас, — сказав він хитро.
— А ти й упізнав, — усміхнулася вона. — Упізнав і мовчиш! Страшно тобі?
— Та кому ж би не було страшно? — обізвався він. — Не знав тільки, що ви добро можете творити.
— Нема нічого в світі тільки лихого чи тільки доброго, — сказала чорна кума задумливо. — І хто зна, чи таке вже щастя дасть тобі моє добро.
Сидів перед нею й дивився. В його очах було по іскрі болющій, і не змогла вона витримати його погляду.
— Ну, що ж, — звелася вона. — Тепер уже я, куме, мушу йти. Але я тебе зроблю великим лікарем. Ти собі якогось зілля накопай, якого будь, аби тільки мав, а як прийду душу брати, то наперед будеш дивитися: коли буду хворому в головах, лікуй тим зіллям. Вари його при людях, примовки вигадай, щоб за знахаря тебе мали. Кажи відтак, що той чоловік з хвороби вийде, і на твоє поверне.
Дивився на неї пильно й трохи пожадливо. Вона ж тільки зирнула на нього і залишила на свої вустах зовсім тоненьку всмішку. Отак крізь оту всмішку й доказала своє повчання:
— А як буду в ногах, кажи: шкода лічити і всього, бо той чоловік уже вмре. І щоби сто душ було у тій хаті, — сказала вона, — я нікому не покажуся, тільки тобі!
На ті слова заплющив він очі, щоб заспокоїлося йому розтріпане в грудях серце і щоб одпочити від тої радості, якої раптом дізнав. Наслуховував шелест єдвабу, бо відходила від нього чорна кума, покидаючи самого в цьому сонному світі. І вже коли переступала поріг, знову він розплющився й гукнув до неї тихенько.
— А того свого песика, — спитав, — я вже можу впізнавати?
Переговорили все, що могли, людські язики, та й Іваниха встала з лежі. Поралася по хазяйству і дитину гляділа. Прибігали до неї сусідки, хоч раніше й порога переступати не хотіли, й розпитувалися з політикою, що то вони за кумів для сина надбали. Але відказувала їм Іваниха щось таке гостре, що вилітали з хати, забувши свою політику, наче громом биті, й червоніли, й заклиналися таки не переступати цього порога. Один тільки молодший отаманів син міг оповісти щось про тих незвичайних кумів, але оповідки його зовсім на казки скидалися. Оповідав він, що та чорна кума не мала на обличчі шкіри, а тільки кістку, а ще він казав, що той кум-п'яничка був насправді пес, одягнутий у людську одежу. Люди похитували головами, бо на те воно й мале, щоб казки оповідати, сам же отаман хмурив кострубаті брови й проголошував аж зовсім мудро:
— Може, бреше, а мо', й правду мовить! Аби з того лиха якогось не виросло!
Звів угору лице, й на нього посіявся раптом дрібен дощик. Той дощ сіявся опісля цілий тиждень. Маленький і докучливий, довбав він стріхи, калюжі й дворища, від нього й земля стала ніздрювата, а стріхи, хоч які були грубі, пропускали течу — дрібні краплини пробиралися між соломи, як черв'яки. Казали, що цей дощ поробив друшляки з горщиків, що їх завжди забувала внести в хату одна з господинь; цей дощ напав був, як бджоли, на міського отамана, коли він їздив до сотенної канцелярії. Він їхав тоді по пустельній дорозі, і здалося йому, що тисячі пекучих мух кружляють довкола нього. Спинився кінь і став, мов солом'яний бичок, відтак схопив отаман з п'яної голови шапку й замахав нею в той час, як з вуст його вирвалася чи пісня, чи молитва. Дощ тим часом дзьобав і дзьобав йому лису голову, начебто пташка сіла на тім'я і заповзялася додзьобатися до мозку. Тоді отямився отаман і знову натягнув шапку на голову, цвьохнув на коня, але кінь тільки захитався — не міг зрушити з місця.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139
А діялося там от що. Грав на кобзі, аж прихилявся до неї, Іван, а чорна висока жінка танцювала. В руці тримала кухлик із трунком, і виглядала вона весело нівроку. Через мить ще більше диво побачив хлопчик. Господар дому, що до нього він зазирав, повісив свою кобзу на кілочку й подав чорній кумі руку. Вони пустилися удвох танцювати, в той час як кобза не переставала грати, висячи на стіні. Чоловіченя зі дзбанком сміялося, але то не сміх був, а радше цвірінчання — це почув хлопчик навіть із-за шиби. Ще він побачив веселе обличчя господині й сонну дитину в неї на руці, — і нічого не зрозумів хлопчик із того, що уздрів, адже був іще малий і зовсім дурненький. Тільки три речі здивували його: жінка в чорному, котра так завзято танцювала, не мала ані тіні всмішки, обличчя її було гарне, але й моторошне, а одежа її була нетутешня. Ще побачило хлопченя стіл, заставлений наїдками, і, хоч був він отаманською дитиною, такого столу не бачив він на своєму віку. Через це набігло йому повен рот слини, і він відірвався од шибки, спустився вниз і сплюнув, попавши слиною на чорного жука, котрий плівся собі між бур'яну. Хлопчик мрійно приплющив очі, і його почало огрівати сонце, але сонця того було замало, щоб не дати йому задрімати. А коли прокинувся він, то й сонце вже не заглядало до вікна, біля якого сидів, а підійшло до іншого. Тоді підкрався він до того іншого й побачив, що ті, у хаті, ще й досі гуляють, що танцює чорна кума, а коло неї ходить, заточуючись, чоловіченя. Іван знову сидів із кобзою й награвав, а дружина його годувала дитину — хлопчик зачудувався на величезне біле персо, котре світилось у хаті, наче срібне.
Коли ж у Івана стомилися пальці грати на кобзі, бо й сама кобза стомилася, а одна струна на ній трісла, не витримало чоловіченя й п'яно покотилося під стіл, де відразу ж заснуло й захропло, начебто це великий дядько там просипався. Стало в хаті сонно й затишно, відтак заснула й Іваниха зі своєю любою дитиною, — ситі всі були й умиротворені. Іван сидів за столом і куняв — самому вже не трималися повіки, тільки кума була свіжа, не бралася її утома.
— Загостилася я в тебе, — сказала вона. — Пора вже і честь знати…
Подивилася на нього чорними очима, але він не звів голови.
— Гостюйте, скільки хочете! — озвався нарешті й подивився на неї вдячно.
— Не зич мого гостювання, — хрипко засміялася вона.
— Все одно! Так уже мені допомогли! Добра ви…
— Добро моє на два боки, — сказала жінка. — Чи ж по знаку я тобі?
— Веліли не впізнавати вас, — сказав він хитро.
— А ти й упізнав, — усміхнулася вона. — Упізнав і мовчиш! Страшно тобі?
— Та кому ж би не було страшно? — обізвався він. — Не знав тільки, що ви добро можете творити.
— Нема нічого в світі тільки лихого чи тільки доброго, — сказала чорна кума задумливо. — І хто зна, чи таке вже щастя дасть тобі моє добро.
Сидів перед нею й дивився. В його очах було по іскрі болющій, і не змогла вона витримати його погляду.
— Ну, що ж, — звелася вона. — Тепер уже я, куме, мушу йти. Але я тебе зроблю великим лікарем. Ти собі якогось зілля накопай, якого будь, аби тільки мав, а як прийду душу брати, то наперед будеш дивитися: коли буду хворому в головах, лікуй тим зіллям. Вари його при людях, примовки вигадай, щоб за знахаря тебе мали. Кажи відтак, що той чоловік з хвороби вийде, і на твоє поверне.
Дивився на неї пильно й трохи пожадливо. Вона ж тільки зирнула на нього і залишила на свої вустах зовсім тоненьку всмішку. Отак крізь оту всмішку й доказала своє повчання:
— А як буду в ногах, кажи: шкода лічити і всього, бо той чоловік уже вмре. І щоби сто душ було у тій хаті, — сказала вона, — я нікому не покажуся, тільки тобі!
На ті слова заплющив він очі, щоб заспокоїлося йому розтріпане в грудях серце і щоб одпочити від тої радості, якої раптом дізнав. Наслуховував шелест єдвабу, бо відходила від нього чорна кума, покидаючи самого в цьому сонному світі. І вже коли переступала поріг, знову він розплющився й гукнув до неї тихенько.
— А того свого песика, — спитав, — я вже можу впізнавати?
Переговорили все, що могли, людські язики, та й Іваниха встала з лежі. Поралася по хазяйству і дитину гляділа. Прибігали до неї сусідки, хоч раніше й порога переступати не хотіли, й розпитувалися з політикою, що то вони за кумів для сина надбали. Але відказувала їм Іваниха щось таке гостре, що вилітали з хати, забувши свою політику, наче громом биті, й червоніли, й заклиналися таки не переступати цього порога. Один тільки молодший отаманів син міг оповісти щось про тих незвичайних кумів, але оповідки його зовсім на казки скидалися. Оповідав він, що та чорна кума не мала на обличчі шкіри, а тільки кістку, а ще він казав, що той кум-п'яничка був насправді пес, одягнутий у людську одежу. Люди похитували головами, бо на те воно й мале, щоб казки оповідати, сам же отаман хмурив кострубаті брови й проголошував аж зовсім мудро:
— Може, бреше, а мо', й правду мовить! Аби з того лиха якогось не виросло!
Звів угору лице, й на нього посіявся раптом дрібен дощик. Той дощ сіявся опісля цілий тиждень. Маленький і докучливий, довбав він стріхи, калюжі й дворища, від нього й земля стала ніздрювата, а стріхи, хоч які були грубі, пропускали течу — дрібні краплини пробиралися між соломи, як черв'яки. Казали, що цей дощ поробив друшляки з горщиків, що їх завжди забувала внести в хату одна з господинь; цей дощ напав був, як бджоли, на міського отамана, коли він їздив до сотенної канцелярії. Він їхав тоді по пустельній дорозі, і здалося йому, що тисячі пекучих мух кружляють довкола нього. Спинився кінь і став, мов солом'яний бичок, відтак схопив отаман з п'яної голови шапку й замахав нею в той час, як з вуст його вирвалася чи пісня, чи молитва. Дощ тим часом дзьобав і дзьобав йому лису голову, начебто пташка сіла на тім'я і заповзялася додзьобатися до мозку. Тоді отямився отаман і знову натягнув шапку на голову, цвьохнув на коня, але кінь тільки захитався — не міг зрушити з місця.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139