Змалів і змізернів, його маленьке тіло, таке напружене й наструмлене, раптом обм'якло, очі погасли, і він знову витер брудним рукавом ряси піт. Перебіг дрібненькими крочками залу, спинився й так само швидесенько задріботів назад. Від швидкого руху віялося йому за спиною, як білі крила, волосся і метлялася світла полотняна ряса.
— Я не можу справляти обряд над півнем! — крикнув він, раптом спинившись. Задер угору бороду і засвітив колючими оченятами.
— То незвичайна у нас подія, отче, — сказав покірливо, але й поважно господар. — Така вже велика в нас фамілія, самі бачите, і ні в кого не вмерла ні дитина, ні худоба, не мали-сьмо, отче, жадного у себе змертвіння. Мусимо, отче, справити цей погреб — хай нам здається, що у нас дитина вмерла…
Жінки з розпущеним волоссям заголосили беззвучно. Зводили над головою руки й розкривали роти з жалю, похитувались і зламувалися, припадаючи до самої землі. Трусилися там, біля долівки, а тоді знову зводилися й ламали над головами пальці.
— Ми вам щедро заплатимо, отче, — сказав густим басом господар. — Видить бог — це не вигадка наша, не вигадали-сьмо оцього і не схимерували-сьмо. Видить бог, це велика подія в житті нашому, бо тепера й робота вже нікому до рук не йде…
Попик став біліший, ніж був. Засвітився серед зали, хоч тут і не було сонячної стяги, срібно палав і наче самоспалювався перед цими чорними, настороженими і пригніченими очима. Велика сльозина заблищала в кутку лівого його ока і заграла, мінячись барвами, як дорогий камінець.
— Бог вас привів до нас, — сказав господар уже вибачливо, — щоб відбули-сьте божу службу…
Він сидів біля столу, на якому розгорнуто велетенську книгу, й читав Євангелію. Низько схилявся до сторінок, і його-тонкий, кволий голос був схожий на пташиний писк. Люди довкола розворушилися, збирались у громадки і тихенько перешіптувались. Де-не-де спалахував смішець, тоді попик зводив голову і казав текст по пам'яті. Господиня мела підлогу довгою сукнею, обличчя в неї було смутне так само, як господареве. Сукня її голосно шаруділа: попик зрозумів за тим шелестом, що господиня простує до нього. Відірвався од сторінок і подивився, як наближається вона до столу.
— Отче, — сказала, коли попик дотяг фразу і завмер з напіврозкритим ротом. — Чи не дозволите починати свічення?
Він хитнув на згоду, і знову полетів угору високий пташиний писк. Сині метелики спали, згорнувши крила, на брилі, котрий лежав поруч з книжкою. Господиня обходила повільним кроком громадки, збиті по кутках, проказувала кілька слів і відпливала далі. Дівчата й хлопці весело заблищали зубами, чоловіки й поважніші жінки хитали головами, двоє парубків звели раптом над головою руки й, пересміюючись, вибігли з зали.
— Короля! — сказала висока дівчина з розпущеним волоссям. — Вибираймо короля!
Тихий шелест перебіг через залу, попик звищив голос, але не міг його перебити. Тоді виступив наперед карлик. Широко всміхався, а тоді скинув гордо підборіддям.
— Михася королем! — сказали дівчата, двоє з них відокремилось од гурту і, наче пташки, перелетіли залу, зникнувши в дверях.
— Хто буде Смерть? — спитав король, поважно роззираючись.
Всі зарухалися жвавіше, і за мить з дівочого гурту було виведено за руки високу біляву дівчину. Попик раптом замовк, забувшись читати, — дивна краса струмувала од тієї дівчини. Ясне обличчя, блискучі очі, напрочуд тонкі риси, брови шнурком і погідний, матовий лоб. Червоні вуста м'яко всміхалися, і від цієї усмішки на обох щоках глибіли дві чудові ямки. Нерозчесане волосся спадало обабіч густою золотою хвилею, а голосок, який продзвенів серед зали, золотим дзвоном озвався. Змахнули від того голосу крильцями й метелики на поповому брилі і раптом злетіли, попливли через залу до тої дивовижної обраниці. Але не сіли їй на плече, обкрутилися довкола і спокійно повернулися на місце. За мить знову спали, а дівчина застережно замахала, наче од набридливих мух одганялася.
— Ні-ні-ні! — дзвенів її голосок. — Ні-ні-ні!
— Бу-деш! — видихла весело громада дівчат і парубків, і дівчина погасила довговіїми повіками очі. Понурилася й пішла з покою, тягнучи за собою хвилю золотого волосся.
Тоді упурхнуло у двері двоє дівчат, що були покидали залу. Руки почорнили сажею, і почали вони "вмивати" ними короля. Той сидів у великому фотелі, малий і корячкуватий, гордо звів голову й велично дозволяв себе обходжувати. Дівчата припадали до нього ласицями, лащились і сміялися: чорнопикий карлик світив до них щасливими банькадлами.
"Дід" стукав ціпком, а "баба" палицею. Горбаті й зігнуті, з молодими вусатими обличчями, вони зайшли до зали й рушили, накульгуючи, до мерця. Вклякли біля труни і звели догори руки.
Попик знову одірвався од читання. Дивився на "діда" й "бабу", і його очі сумно палали.
— Який же ти хазаїн над курми був! — тонко вигукнула "баба" і вдарила руками об груди. — Який же ти був хазяїн!
— Дідочку мій гарний, устань! — гукнув "дід". — Устань, дідочку, хай я з тобою потанцюю!
Кинувся до півня і голосно його чоломкнув. Тихий смішець поповз по залі, наче вітер звіявся. Здалося попикові, що бачить він крізь півпрозору стелю місяць і зорі. I Лева, котрий іде по небу. Великий і лапатий, він дивився на землю, стуляючи й розтуляючи при цьому писка.
— Тепер, бабо, — заспівав "дід", — убить мені тебе треба, щоб стала нашому півнику на тому світі до прислуги…
— Не вбивай, не вбивай! — вереснула "баба" і кинулася навтьоки. Бігла, підхопивши руками спідниці, й миготіла схованими чобітьми й чоловічими штанами. Махала довгими вусами і витріщувалася страшливо. "Дід" догнав її біля гурту дівчат, махнув ножем, "баба", роблено зойкнувши, впала на долівку…
— Нарядіть рожену! — наказав король. — Хлопці, грайте в лубок. Оплакуйте бабу!
Попик почав читати голосніше. Вже не дивився на свіченців, а бачив тільки розплилі павучки літер. Дихав на нього нічний легіт і студив йому чоло, начебто була ця зала без стін. Бачив довкола вулиці, повні людей. Біля дому, де відбувалося свічення, палили вогнища, коло них сиділи кружка старі чоловіки. Один із них оповідав, розмахуючи руками; тріскотіло полум'я і стріляло у темінь золотими іскрами. Людей біля вогнищ обходила жінка з чаркою та кухлем. Чоловіки перекидали чарку до рота, наче були ті чарки порожні і чинили вони так обряд. Жінка простувала далі, а коли обділила усіх, налила й собі. Випила чарку й другу, тоді жбурнула набік порожнього кухля і притупнула раптом ногою. Щось вигукнула пронизливо й змахнула руками…
Попик дивився туди далі, на вулиці й майдани: там грали музики, витинаючи лучками, гупали бубни, а юрба, жінки й чоловіки по половині, безперервно гуцала. З їхніх облич змито вже було весь піт, вже давно пропав з їхніх вуст сміх, а вони все тупотіли й гуцали;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139
— Я не можу справляти обряд над півнем! — крикнув він, раптом спинившись. Задер угору бороду і засвітив колючими оченятами.
— То незвичайна у нас подія, отче, — сказав покірливо, але й поважно господар. — Така вже велика в нас фамілія, самі бачите, і ні в кого не вмерла ні дитина, ні худоба, не мали-сьмо, отче, жадного у себе змертвіння. Мусимо, отче, справити цей погреб — хай нам здається, що у нас дитина вмерла…
Жінки з розпущеним волоссям заголосили беззвучно. Зводили над головою руки й розкривали роти з жалю, похитувались і зламувалися, припадаючи до самої землі. Трусилися там, біля долівки, а тоді знову зводилися й ламали над головами пальці.
— Ми вам щедро заплатимо, отче, — сказав густим басом господар. — Видить бог — це не вигадка наша, не вигадали-сьмо оцього і не схимерували-сьмо. Видить бог, це велика подія в житті нашому, бо тепера й робота вже нікому до рук не йде…
Попик став біліший, ніж був. Засвітився серед зали, хоч тут і не було сонячної стяги, срібно палав і наче самоспалювався перед цими чорними, настороженими і пригніченими очима. Велика сльозина заблищала в кутку лівого його ока і заграла, мінячись барвами, як дорогий камінець.
— Бог вас привів до нас, — сказав господар уже вибачливо, — щоб відбули-сьте божу службу…
Він сидів біля столу, на якому розгорнуто велетенську книгу, й читав Євангелію. Низько схилявся до сторінок, і його-тонкий, кволий голос був схожий на пташиний писк. Люди довкола розворушилися, збирались у громадки і тихенько перешіптувались. Де-не-де спалахував смішець, тоді попик зводив голову і казав текст по пам'яті. Господиня мела підлогу довгою сукнею, обличчя в неї було смутне так само, як господареве. Сукня її голосно шаруділа: попик зрозумів за тим шелестом, що господиня простує до нього. Відірвався од сторінок і подивився, як наближається вона до столу.
— Отче, — сказала, коли попик дотяг фразу і завмер з напіврозкритим ротом. — Чи не дозволите починати свічення?
Він хитнув на згоду, і знову полетів угору високий пташиний писк. Сині метелики спали, згорнувши крила, на брилі, котрий лежав поруч з книжкою. Господиня обходила повільним кроком громадки, збиті по кутках, проказувала кілька слів і відпливала далі. Дівчата й хлопці весело заблищали зубами, чоловіки й поважніші жінки хитали головами, двоє парубків звели раптом над головою руки й, пересміюючись, вибігли з зали.
— Короля! — сказала висока дівчина з розпущеним волоссям. — Вибираймо короля!
Тихий шелест перебіг через залу, попик звищив голос, але не міг його перебити. Тоді виступив наперед карлик. Широко всміхався, а тоді скинув гордо підборіддям.
— Михася королем! — сказали дівчата, двоє з них відокремилось од гурту і, наче пташки, перелетіли залу, зникнувши в дверях.
— Хто буде Смерть? — спитав король, поважно роззираючись.
Всі зарухалися жвавіше, і за мить з дівочого гурту було виведено за руки високу біляву дівчину. Попик раптом замовк, забувшись читати, — дивна краса струмувала од тієї дівчини. Ясне обличчя, блискучі очі, напрочуд тонкі риси, брови шнурком і погідний, матовий лоб. Червоні вуста м'яко всміхалися, і від цієї усмішки на обох щоках глибіли дві чудові ямки. Нерозчесане волосся спадало обабіч густою золотою хвилею, а голосок, який продзвенів серед зали, золотим дзвоном озвався. Змахнули від того голосу крильцями й метелики на поповому брилі і раптом злетіли, попливли через залу до тої дивовижної обраниці. Але не сіли їй на плече, обкрутилися довкола і спокійно повернулися на місце. За мить знову спали, а дівчина застережно замахала, наче од набридливих мух одганялася.
— Ні-ні-ні! — дзвенів її голосок. — Ні-ні-ні!
— Бу-деш! — видихла весело громада дівчат і парубків, і дівчина погасила довговіїми повіками очі. Понурилася й пішла з покою, тягнучи за собою хвилю золотого волосся.
Тоді упурхнуло у двері двоє дівчат, що були покидали залу. Руки почорнили сажею, і почали вони "вмивати" ними короля. Той сидів у великому фотелі, малий і корячкуватий, гордо звів голову й велично дозволяв себе обходжувати. Дівчата припадали до нього ласицями, лащились і сміялися: чорнопикий карлик світив до них щасливими банькадлами.
"Дід" стукав ціпком, а "баба" палицею. Горбаті й зігнуті, з молодими вусатими обличчями, вони зайшли до зали й рушили, накульгуючи, до мерця. Вклякли біля труни і звели догори руки.
Попик знову одірвався од читання. Дивився на "діда" й "бабу", і його очі сумно палали.
— Який же ти хазаїн над курми був! — тонко вигукнула "баба" і вдарила руками об груди. — Який же ти був хазяїн!
— Дідочку мій гарний, устань! — гукнув "дід". — Устань, дідочку, хай я з тобою потанцюю!
Кинувся до півня і голосно його чоломкнув. Тихий смішець поповз по залі, наче вітер звіявся. Здалося попикові, що бачить він крізь півпрозору стелю місяць і зорі. I Лева, котрий іде по небу. Великий і лапатий, він дивився на землю, стуляючи й розтуляючи при цьому писка.
— Тепер, бабо, — заспівав "дід", — убить мені тебе треба, щоб стала нашому півнику на тому світі до прислуги…
— Не вбивай, не вбивай! — вереснула "баба" і кинулася навтьоки. Бігла, підхопивши руками спідниці, й миготіла схованими чобітьми й чоловічими штанами. Махала довгими вусами і витріщувалася страшливо. "Дід" догнав її біля гурту дівчат, махнув ножем, "баба", роблено зойкнувши, впала на долівку…
— Нарядіть рожену! — наказав король. — Хлопці, грайте в лубок. Оплакуйте бабу!
Попик почав читати голосніше. Вже не дивився на свіченців, а бачив тільки розплилі павучки літер. Дихав на нього нічний легіт і студив йому чоло, начебто була ця зала без стін. Бачив довкола вулиці, повні людей. Біля дому, де відбувалося свічення, палили вогнища, коло них сиділи кружка старі чоловіки. Один із них оповідав, розмахуючи руками; тріскотіло полум'я і стріляло у темінь золотими іскрами. Людей біля вогнищ обходила жінка з чаркою та кухлем. Чоловіки перекидали чарку до рота, наче були ті чарки порожні і чинили вони так обряд. Жінка простувала далі, а коли обділила усіх, налила й собі. Випила чарку й другу, тоді жбурнула набік порожнього кухля і притупнула раптом ногою. Щось вигукнула пронизливо й змахнула руками…
Попик дивився туди далі, на вулиці й майдани: там грали музики, витинаючи лучками, гупали бубни, а юрба, жінки й чоловіки по половині, безперервно гуцала. З їхніх облич змито вже було весь піт, вже давно пропав з їхніх вуст сміх, а вони все тупотіли й гуцали;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139