На цей раз мене порадували спалахом здорового глузду. Видно, згадка про Медді під ковдрою привела його до тями. Бішоп більше не кричав, як істерична дівиця, а розважливо звернувся до мене подумки.
— Як це? Я ж тут не в міському транспорті байдики б’ю, в мене справи є — мене піддають тортурам, знущанням, ґвалтують…
— Та ну?
— Мою людську сутність.
— Бішопе, посуньтеся, ібо сказано: поступайтеся місцем людям літнього віку, пасажирам з дітьми, інвалідам.
— Інвалідам?
— Ну, коли в вас немає руки чи ноги, чи там, що вам обіцяли повідрізати, то ви хто? Інвалід. А коли в вас взагалі нічого немає? Так от, мені зараз потрібне буде ваше тіло…
— Зараз? Мене дуже тішить твоя увага, але…
— Боже мій! Ви демонолог чи стурбований підліток з обсцесивним лібідо? Я мушу бути у змозі щось зробити, щоб вам допомогти. А ваш істеричний розумовий процес заважає мені сконцентруватися. Займіть чимось своє мислення.
— Так що ж робити? Мені перерахувати зовнішній борг Яснізорії з урахуванням індексації? Чи оцінити відстань до світлого майбутнього у кроках моєї кульгавої тітки?
— Порахуйте краще, скільки раз вас посилали на фіг, і як зміниться це число в умовах половинної гравітації.
Бішоп відволікся на медитацію. Тільки-но я почала вникати в його відчуття, як він знову повернувся.
— А ти обіцяєш…?
— Що ще?
— Не допустити тілесного і морального псування…
— Вашого стрункого, гарного і ніжного тіла? Заспокойтесь, ви у нас цінна сімейна власність. Жартую, жартую, Теодоре, не ображайтесь на глупого суккуба.
Зі скептичним “ну-ну” він нарешті затих. І я у буквальному смислі відчула себе ним. Що тут сказати? Ніяких неприємних вражень, крім того, що боліли руки, жорстоко скручені за спиною та свербіли п’яти, які стояли на гарячому вугіллі. Вугілля, правда, вже встигло охолонути. Що вдієш, зараз у Яснізорії неопалювальний сезон.
“Ну що, — прошепотіла я низьким Бішоповим голосом, — заграймо!”
— Діти мої, — розпочала я, — не треба мені брюссельської капусти, послухайте краще, що я вам розкажу.
— О, — зрадів інквізитор, — ну нарешті ти порозумнішав. Давай викладай всі імена, паролі, явки!
Дивно, подумала я, що вони хочуть дізнатися? Наскільки я пам’ятаю, Бішоп же наче не шпійон.
— Сто років тому великий державець, гордий профіль якого ще й досі прикрашає одногрошові монети, підписав прокламацію Емансипації нечистої сили. Цей пам’ятний декрет дав надію мільйонам, що страждали від прокляття несправедливості. Пройшло сторіччя — і що? Нещасні демони, яких зневажливо називають “чорні”, ще й досі не звільнені від кайданів сагрегації і дискримінації.
З цими словами я звільнила руки від мотузки. Це вдалося мені надзвичайно легко, і я тільки здивувалася, як це Бішоп раніше до цього не додумався.
— Час уже звільнитися від мороку несправедливості і відкрити двері нових можливостей для всіх дітей Божих. Час підняти націю з гримучого піску несправедливості до граніту рівності і братерства. В цьому безпросвітному відчаї, я все ж зберігаю мрію про те, що люди зрозуміють — ми всі були створені рівними.
Я мрію про те, що демони зможуть залишити свої гетто і без остраху збиратися на шабаші для святкування національних свят.
Я мрію про те, що королівська гвардія не збиватиме з самострілів стареньких, що здійснюють чартерні перельоти нічною порою.
Я мрію про те, що договори про купівлю-продаж душі набудуть законної сили, і від нас не будуть відхрещуватися, коли ми прийдемо за платнею.
Я мрію про те, що люди не будуть судити наші вчинки за кольором очей чи за наявністю тіні.
Я мрію про те, що інквізиція не катуватиме тих, хто має крихту співчуття до знедолених!
Я мрію про це сьогодні!
Інквізитори перезирнулися.
— Степанич, клич Ескулапа! — прохрипів чоловік у кашкеті.
— Ескулап у запої, — відповів дідок.
— Тоді Ваську з анатомічки.
— Васька в запої.
— А Зося з реабілітаційної?
— І Зося в запої.
— Шеф? Що будемо робити?
Чоловік у куртці потер скроні.
— Що ти хочеш? Я в запої.
Я підвелася, обурено відкидаючи мотузку і рушила до дверей.
— І це ті люди, яким держава довірила превентивну інквізицію.
— Ти куди?
— Нести мрію в маси.
— Степанич, клич Джеймса Рея.
Оп-па, треба тікати. Інквізитори метнулися мені навперейми, та де вже їм до мене, новоявленої чемпіонки з ходіння крізь стіни, левітації, містифікації і мас… масового психопроносу. (Це, напевне, так на мене вплинуло перебування у Пургаторії, а то б я в жисть не згадала промову Мартина Лютого на прізвисько Король.) Я скорчила диявольську рожу і зникла у спалахах фейєрверку. На моєму місці залишилась лише коза з червоною стрічечкою на шиї, на стрічечці було написано: “Кожній тварі по парі. Привіт Люциферу.”
… ХХVІ…
Коли ми опинилися надворі, я дала Бішопові відхекатися і прийти до тями, а потім влаштувла строгий допит. Мовляв, як на нас вийшло ДУПІ, і чого вони хотіли дізнатися. Та тут я зрозуміла, що мені зовсім не треба його відповіді. Варто було мені сформулювати питання, як відповідь сама з’являлася на невербальному рівні. Стриматись він просто не міг. Енурез якийсь ментальний, словом. Я (тобто він) приголомшено зупинилась, бо те, що я дізналась, було для мене абсолютною новиною.
Бішоп був офіцером ЗБОНЧу.
— Падлюка, простогнала я, — як же так?
В його уяві з’явився образ короля Артура в лахмітті.
— Я не міг нічого сказати. Це провалило б завдання.
— Яке завдання?
Мужчина, який підглядає в замковий отвір жіночої роздягальні.
— Розвідка сил супротивника. Ми певний час підозрювали пана Поманця. Але, правда, на тебе я вийшов цілком випадково, ну, поза планом.
Цеглина, яка падає на голову хорошій людині.
— А Медді? Теж приємна несподіванка?
Десятиугрикова купюра лежить на тротуарі. От скотина!
— А потім нащо ув’язалися?
Селекціонер у халаті, який в особливо жорстокій формі схрещує коня з віслюком.
— Подивитись, що вийде. Та потім, правда, вибач, я зрозумів, що ситуацію можна використати.
Перехожий чистить кишені п’яного, що лежить під парканом.
— Як же це?
— Спостерігаючи, як ти входиш до кола спілкування Люцифера, я міг би дізнатись про структуру організації, специфіку діяльності. Ну, сама розумієш.
Хлопчик потрошить ляльку “Ванька-Встанька”.
— І багато дізнались?
— Та так, дещицю. Варто було мені намацати найцікавіше, як мене застукали.
Голий чоловік, який ховається в шафі.
— Але те, що я взнав — це просто архіважливо. Знаєш, хто керує ДУПІ?
Мама умовляє синочка їсти кашку, а то “його чорти заберуть”.
— Та вже тепер знаю. І що ж робити?
— Треба порадитись з начальством.
Бліда жінка зі шкіркою банана в руці стукає в двері з табличкою “терапевт”.
— Ні, від вас, пане Бішоп, я такого не чекала.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34