— А що на тому берегу?
— Там? Ну, ще ніхто звідти не повертався. Дехто навіть лишається тут, бо бояться того, що там може чекати. Залишаються і розбудовують Новий Пургаторій. Ну, я, власне, до чого. Сюди люди потрапляють абсолютно спонтанно, цього ніхто не може контролювати. Як броунівський рух.
— О, ви теж знаєте Броуна? Його політична партія була однією з найвпливовіших, поки він не посварився з Брауном…
— Чув. Ну, отже. Якщо хтось і міг зробити подібне, то це тільки або Бог…
— А Бог, на вашу думку, хто?
— О, Богдан Сергійович. Ми його так жартома називаємо. Він — голова правління банку Пургаторію. Великий філантроп. Я чув, і в Старому світі у нього теж капіталовкладення, у нього там, здається, син представляє інтереси банку.
— Чудесно. Або Бог, або -?
— Люк.
— Десь я вже це чула.
— Звісно. Люк, він же Люцифер, він же “Дідько лисий”, голова синдикату. Займається підривною діяльністю, мріє про нероздільну владу над світом.
— Неприємний тип. Так що ж робити? Можна тепер мені хоч щось згадати?
— Просто. 40 сенсів психоаналізу, електрошокова терапія…
— А може ще простіше — цеглиною по макітрі, — скептично зауважила я, — дешево і сердито.
— Непогана ідея, — чомусь підтримав мене співрозмовник, — та тільки спеціалістів майже не лишилося. От закидати камінням — скільки завгодно.
— Ага, посипати дрібненьким гравієм і утрамбувати.
— Одне правильно. Потрібне якесь потрясіння. Умовно кажучи, щоб витрясти брудну річкову воду з вух.
— Що ж ви не дбаєте про чистоту водоймищ? Чистилище називається. А щоб воду витрясти, може мені пострибати на одній нозі?
— Ага, кілометри чотири. Треба щось більш ефективне…
В нього аж очі запалали інфернальним вогнем, коли його думка запрацювала над можливими способами потрясання моєї пам’яті. Далі висувалися різні варіанти: стрибки з банджо до Тартару, концерт негритянського кантрі, ніч із психоаналітиком, година в ліжку з Мадонною… Все це я відхиляла тоном розбещеної інфанти — все в нас було, все ми бачили. Аж раптом…
— Слухайте, а в вас гріхів багато?
— Безліч.
— А що, якщо повести вас висповідуватися? Там точно з’ясують, що у вас і як — їм же план здавати.
— Ага, дуже цікаво… План, кажете?
Але пан Вергілій вже підхопився, засліплений ідеєю. Довелося його наздоганяти. Він довго блукав запорошеними пилом вічності вуличками, аж поки ми не вийшли на майдан, де височіла… височіло, щось подібне до церкви. Правда на куполі красувалася супутникова антена, стіни були обвішані рекламними плакатами: “Найкращий приход Пургаторію”, “План — усім охочим”, “Міняємо індульгенції на ладан та інше куриво, торг.”, “Отримайте благословіння святої Марії-Хуани”, “Ставимо свічки та косячки за здравіє, за кайф, за упокой” і т. д. Майоріли стяги з гербом Св. Семілії. Біля дверей вишикувалася черга.
Пан Вергілій мусив використати якісь особисті зв’язки, з кимось покурити, комусь підмазати, та нарешті нас пропустили до приходського патера. Він оглянув мене зачумленим оком.
— Давно останній раз висповідувалися?
— Е-ее…
— Зрозумів. Причащатися будем, я запрошую. Дячок, неси!
Ми зручно розташувалися коло вівтаря, всім роздали по тарілочці і пакетику. Як мені пояснили, там була мука на проскурки. Правда, її чомусь вдихати треба було, а не пекти. Я відразу ж зайшлася диким кашлем, і все навколо заверті…
Кайф наступив відразу. Глюк був неперевершений: переді мною скакали статечні інквізитори, розмахували розпеченими щипцями, модельними іспанськими чоботями і різним хірургічним приладдям. Загрожували покалічити, осоромити, вигнати з роботи і все розказати мамі. Я мужньо трималася, кричала, що нехай мені хоч все життя на мінімальну зарплату прожити і платити з неї квартплату, а все одно нікому нічого не скажу. Вони, вражені моєю витримкою, відступали, та потім знову, обіцяли звільнити від податків до сьомого коліна, подарувати красивий мандат і хатинку в Швейцбанкії, та я не вірила, оскільки в ДУПІ були всі привілеї, чесно зароблені гроші і права людини.
В ДУПІ! Стоп, де ж це я вже чула?
… ХХV…
І тоді я все згадала.
— Ну, все, — нарешті промовив найголовніший Бішопів мучитель, чоловік стильний, у шкіряній куртці — час переходити до кардинальних заходів, — Бішопе, ви уперта скотина, демонстрацію намірів завершено, зараз будуть серйозні тортури. Що скажете?
— У Мічігані визріла кукурудза.
— А, він знущається над слідством! Запишіть у протокол, насміхався над Св. Нікітою та іншими старцями Апокаліпсису! За це… Що б йому таке зробити?
Маленький злобний дідуган, що сидів у куточку, писав протокол і лузав насіння, подав голос:
— Я вивчав його досьє. Він ненавидить брюссельську капусту.
— О, Бішоп, ти попав. Зараз тобі згодують кілограм капусти і, га-га-га (зловісний сміх), без солі!
— Ні, тільки не це! — пан Теодор почав звиватися в конвульсіях і кусати мотузку, якою був зв’язаний, — я ненавиджу брюссельську капусту! Ці маленькі смердючі качанчики!
Інквізитор весело блимнув зубами.
— Якщо вже тобі це так не подобається, можна придумати інше покарання. Можна відрізати те, чим ти найбільше пишаєшся.
Бішоп замислився, потім густо почервонів. Потім гордо заусміхався.
— Ну і чого ж, я не комплексую.
— Те ж мені, знайшов чим пишатися, — прошепотіла я, — навіть до європейського стандарту не дотягує.
— Що? Звідки ви… Хто? Як? — Бішоп занервував, — Хто це сказав?
— Я нічого не казав. Ти не прикидайся. Так що, нести капусту?
Бішоп роздумував.
— Теодоре, схаменіться! — гукнула я, — Медді вам цього не вибачить. Та і договір…
— Хто це? — закричав він, — Я марю! Згинь, нечиста сила!
— Що це з ним? — звернувся інквізитор до свого помічника, огрядного дядька у блакитному кашкеті — Може не треба було з ним так жорстоко?
— А що? Ви ж самі сказали — промити шлунок. На випадок того, що звинувачений ковтнув таблетку солпадеїну.
— Ну, перевірено на святих великомучениках. Свята Варвара, та літрами знеболююче глушила.
Я замислилася. Треба було якось визволяти партнера, а то нечесно виходить, кому стрес гормональний знімати, а кому — тортури. Зазвичай же ж буває навпаки, та в наших стосунках давно вже все пішло наперекосяк.
— Бішопе, — прошепотіла я, — тільки не кричіть!
— В-ваа! — зарепетував він. — Хто говорить?!
— Говорить національне радіо, служба новин. Один відомий демонолог потрапив до тренажерного залу інквізиції, його диявольська коханка визвалася допомогти, та він не врубивсь. І тоді його помололи на фарш і зробили сто штук тошнотіків по 20 копійок.
— Тошнотіки. Йу-уу!
Чорт, я забула, йому ж ті юннати промивання робили. Бідолага.
— Теодоре, слухайте, хочете додому, до Медді, під теплу ковдрочку? Тоді, будьте люб’язні, посуньтеся.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34