), вибило 8-му, і домашні з криком вдерлися в кабінет: на 5 каналі робив заяву командир Київського «Беркута»! В усіх нас на очах сльози, а тут знов телефонує мій бритієць із якоюсь правкою, і я на радощах волаю в трубку, мов на цілий світ: «Почалося!» Ось у ту хвилину воно для мене й «почалося»…
А від Майдану найсильніше враження -люди: мільйон облич, і серед них жодного негарного! (Разючий візуальний контраст із «біло-голубими», які просто не пережили того, що пережили учасники революції, кожен зосібна, перш ніж вийти на вулицю: момент духовного ривка «над собою», звільнення від усіх страхів і примусів, — у такому пориві свободи людина завжди різко гарнішає, але коли це відбувається одночасно з мільйонами людей — це фантастично!)
Як, по-Вашому, Помаранчева революція вплине на подальший розвиток України?
Якнайкраще — якщо тільки приведені нею в рух творчі сили народу не підуть у пісок, а продовжуватимуть далі працювати на демократичне реформування країни! Адже наразі між народом і новою владою сильного «зворотнього зв'язку» ще нема: ні реальних політичних партій, ні «четвертої влади» (незалежної преси, яка вміла б не лише спускати інформацію «згори вниз», а й подавати «знизу нагору», представляючи українське суспільство таким, яким воно є насправді), — все це ще треба створювати, і працювати над цим має не лише уряд, а ми всі, всією громадою — повсякдень і повсякчас. Тож, послуговуючись уже класичною метафорою, — тримаймо помаранчі наколотими!
Запитання: Олена Мартиненко
З ІНТЕРВ'Ю УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПОРТАЛУ
12 грудня 2004 р.
Какие книги, прочитанн ые в этом, году Вам запомнились? (Хорошие и плохие.)
«…»Дуже багато дав для розуміння сьогоднішніх наших суспільних процесів “Нічний щоденник” Г. Герлинґа-Ґрудзіньского — мемуари, які обов’язково треба у нас перекласти, приголомшлива панорама останньої третини ХХ сторіччя очима “поляка на Заході”, людини, однаково близько знайомої і з так званою “вільною Європою”, і з комунізмом (досить сказати, що ще в розпалі “постберлиньскої” ейфорії 1989-го автор висловив блискуче точний прогноз: посткомуністичне суспільство може бути тільки мафіозним, іншого шляху від “совка” до демократії не існує! — читаючи таке в 2оо4-му, почуваєшься просто окраденою від того, що ця книжка не потрапила до рук років на 10 раніше…)
А взагалі, майже цілий рік (за винятком місяця революції, звичайно!) я займалася якраз “перечитуванням” — Лесі Українки (моя давно обіцяна читачам книжка про неї “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, вийшла б друком до кінця цього року, якби не вибори). Ось там і знайдете до-о-овжелезний перелік моїх “книжок року” — в неї ішлося про ранньохристиянські жіночі єресі, про середньовічне лицарство, легенду про Грааля, гностицизм і маніхейство, українську традицію лицарських орденів та інші несамовито цікаві речі, якими я впродовж року рятувалася від сьогоденної реальності, — аж доки та сама нахабно не вперлася у вікна і двері…
Какие запомнились литературные и окололитературные интриги и события 2004?
«…» Найбільшою “інтригою” для всієї нашої літератури виявилась таки “Помаранчева революція”. І я досі не певна, чи це велике випробування на суспільну адекватність українська література витримала… Поясню докладніше. Такого надпотужного вибуху “революційної творчості мас” не знало жодне з нині сущих в Україні поколінь — від жартів, анекдотів, стихійно самозароджуваних гасел до майданних плакатів, геппенінгів, дадзибао — ціла окрема субкультура! Те, що, як усяка інша, ця революція потребувала своєї мови — своїх «Марсельєз», своїх, хай художньо не найдосконаліших, але щирих поетичних текстів, які просто дали б негайне вираження тим океанічної сили почуттям, які об'єднували в ці дні мільйони людей, — це було ясно ще задовго до 22 листопада, і такі анонімні тексти, між іншим, ще з жовтня пробивалися в Інтернеті (пригадую, як мало не розревілася, прочитавши тоді на якомусь інтернет-форумі безпретензійні й пронизливі рядки невідомого киянина — «Ты сказала мне: „Здравствуй, милый", — Вся в оранжевое одета»…). Ось це й називається в історії літератури «прямим соціальним замовленням» — так завжди буває в епохи масових рухів: «Нам треба голосу Тараса», і далі за текстом (до речі: на власні вуха чула, ще перед другим туром, як на Майдані якийсь дядечко декламував Шевченка, а гурт із 100-150 душ стояв і слухав!). Маяковський із ЛЕФом справді був голосом російської революції, як Тичина з «Золотим гомоном» — української 1918-го… А що маємо тепер?
Так, це прекрасно (і високошляхетно!), що масові високі почуття зрештою знайшли собі вихід у колективному виконанні національного гімну; це чудово, що на висоті виявився український гіп-гоп, який перетворив початковий студентський слоґан на молодіжний гімн Майдану; і можна тільки порадіти за київських художників і театральних діячів, які в революційній стихії стрепенулися й ожили, як риба в воді, — але де, питається, були цієї країни поети , байдуже, знані чи незнані (молоді насамперед)? Адже таки жодного вірша не народилося, який пішов би гуляти з уст в уста, відбиваючи бодай частинку загального настрою, — а всі «старі» тексти (крім Шевченка!), коли їх пробували озвучувати зі сцени, до цієї температури явно «не дотягували», Ви помітили? Чи це в нашої поезії повна атрофія соціального нерва, така собі «кесонна хвороба» (коли зі стиснутого простору малотиражних тусовок, та відразу на широкий простір «агори», то голівонька наморочиться!), — а чи, може, просто був занадто сильний культурний шок, який згодом пересядеться, і свій «Золотий гомін-2004» ще буде написаний, — побачимо… (Я, принаймні, трохи підбадьорилася, вгледівши на харківському «Майдані» Сергія Жадана комендантом наметового містечка, — «…» подумала: ага, значить безпосередніх «рядових революції» серед письменників таки маємо, а значить, цей досвід колись таки неминуче стане літературою…). Взагалі-то, за всіма історичними аналогіями, слід тепер сподіватися до кінця десятиліття великого літературного вибуху — як грому після блискавки… Словом, це Вам «літературна інтрига» не на один рік — і, гадаю, навіть не на одне десятиліття.
Запитання: Анатолій Ульянов
ПУБЛІЧНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛ В УКРАЇНІ
Виступ на семінарі Фундації Фулбрайта 15 лютого 2005 р.
Дуже характерно, що з-поміж усієї неймовірної кількости круглих столів та різножанрових інтелігентських зібрань, якими в ці пореволюційні місяці клекоче Київ, тему ролі в українському суспільстві т. зв. публічного інтелектуала виносить на обговорення Фулбрайтівська Фундація (за що їй належиться щира дяка й шана!), — а не, приміром, який-небудь із національних університетів, як було б логічно сподіватися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34
А від Майдану найсильніше враження -люди: мільйон облич, і серед них жодного негарного! (Разючий візуальний контраст із «біло-голубими», які просто не пережили того, що пережили учасники революції, кожен зосібна, перш ніж вийти на вулицю: момент духовного ривка «над собою», звільнення від усіх страхів і примусів, — у такому пориві свободи людина завжди різко гарнішає, але коли це відбувається одночасно з мільйонами людей — це фантастично!)
Як, по-Вашому, Помаранчева революція вплине на подальший розвиток України?
Якнайкраще — якщо тільки приведені нею в рух творчі сили народу не підуть у пісок, а продовжуватимуть далі працювати на демократичне реформування країни! Адже наразі між народом і новою владою сильного «зворотнього зв'язку» ще нема: ні реальних політичних партій, ні «четвертої влади» (незалежної преси, яка вміла б не лише спускати інформацію «згори вниз», а й подавати «знизу нагору», представляючи українське суспільство таким, яким воно є насправді), — все це ще треба створювати, і працювати над цим має не лише уряд, а ми всі, всією громадою — повсякдень і повсякчас. Тож, послуговуючись уже класичною метафорою, — тримаймо помаранчі наколотими!
Запитання: Олена Мартиненко
З ІНТЕРВ'Ю УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПОРТАЛУ
12 грудня 2004 р.
Какие книги, прочитанн ые в этом, году Вам запомнились? (Хорошие и плохие.)
«…»Дуже багато дав для розуміння сьогоднішніх наших суспільних процесів “Нічний щоденник” Г. Герлинґа-Ґрудзіньского — мемуари, які обов’язково треба у нас перекласти, приголомшлива панорама останньої третини ХХ сторіччя очима “поляка на Заході”, людини, однаково близько знайомої і з так званою “вільною Європою”, і з комунізмом (досить сказати, що ще в розпалі “постберлиньскої” ейфорії 1989-го автор висловив блискуче точний прогноз: посткомуністичне суспільство може бути тільки мафіозним, іншого шляху від “совка” до демократії не існує! — читаючи таке в 2оо4-му, почуваєшься просто окраденою від того, що ця книжка не потрапила до рук років на 10 раніше…)
А взагалі, майже цілий рік (за винятком місяця революції, звичайно!) я займалася якраз “перечитуванням” — Лесі Українки (моя давно обіцяна читачам книжка про неї “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, вийшла б друком до кінця цього року, якби не вибори). Ось там і знайдете до-о-овжелезний перелік моїх “книжок року” — в неї ішлося про ранньохристиянські жіночі єресі, про середньовічне лицарство, легенду про Грааля, гностицизм і маніхейство, українську традицію лицарських орденів та інші несамовито цікаві речі, якими я впродовж року рятувалася від сьогоденної реальності, — аж доки та сама нахабно не вперлася у вікна і двері…
Какие запомнились литературные и окололитературные интриги и события 2004?
«…» Найбільшою “інтригою” для всієї нашої літератури виявилась таки “Помаранчева революція”. І я досі не певна, чи це велике випробування на суспільну адекватність українська література витримала… Поясню докладніше. Такого надпотужного вибуху “революційної творчості мас” не знало жодне з нині сущих в Україні поколінь — від жартів, анекдотів, стихійно самозароджуваних гасел до майданних плакатів, геппенінгів, дадзибао — ціла окрема субкультура! Те, що, як усяка інша, ця революція потребувала своєї мови — своїх «Марсельєз», своїх, хай художньо не найдосконаліших, але щирих поетичних текстів, які просто дали б негайне вираження тим океанічної сили почуттям, які об'єднували в ці дні мільйони людей, — це було ясно ще задовго до 22 листопада, і такі анонімні тексти, між іншим, ще з жовтня пробивалися в Інтернеті (пригадую, як мало не розревілася, прочитавши тоді на якомусь інтернет-форумі безпретензійні й пронизливі рядки невідомого киянина — «Ты сказала мне: „Здравствуй, милый", — Вся в оранжевое одета»…). Ось це й називається в історії літератури «прямим соціальним замовленням» — так завжди буває в епохи масових рухів: «Нам треба голосу Тараса», і далі за текстом (до речі: на власні вуха чула, ще перед другим туром, як на Майдані якийсь дядечко декламував Шевченка, а гурт із 100-150 душ стояв і слухав!). Маяковський із ЛЕФом справді був голосом російської революції, як Тичина з «Золотим гомоном» — української 1918-го… А що маємо тепер?
Так, це прекрасно (і високошляхетно!), що масові високі почуття зрештою знайшли собі вихід у колективному виконанні національного гімну; це чудово, що на висоті виявився український гіп-гоп, який перетворив початковий студентський слоґан на молодіжний гімн Майдану; і можна тільки порадіти за київських художників і театральних діячів, які в революційній стихії стрепенулися й ожили, як риба в воді, — але де, питається, були цієї країни поети , байдуже, знані чи незнані (молоді насамперед)? Адже таки жодного вірша не народилося, який пішов би гуляти з уст в уста, відбиваючи бодай частинку загального настрою, — а всі «старі» тексти (крім Шевченка!), коли їх пробували озвучувати зі сцени, до цієї температури явно «не дотягували», Ви помітили? Чи це в нашої поезії повна атрофія соціального нерва, така собі «кесонна хвороба» (коли зі стиснутого простору малотиражних тусовок, та відразу на широкий простір «агори», то голівонька наморочиться!), — а чи, може, просто був занадто сильний культурний шок, який згодом пересядеться, і свій «Золотий гомін-2004» ще буде написаний, — побачимо… (Я, принаймні, трохи підбадьорилася, вгледівши на харківському «Майдані» Сергія Жадана комендантом наметового містечка, — «…» подумала: ага, значить безпосередніх «рядових революції» серед письменників таки маємо, а значить, цей досвід колись таки неминуче стане літературою…). Взагалі-то, за всіма історичними аналогіями, слід тепер сподіватися до кінця десятиліття великого літературного вибуху — як грому після блискавки… Словом, це Вам «літературна інтрига» не на один рік — і, гадаю, навіть не на одне десятиліття.
Запитання: Анатолій Ульянов
ПУБЛІЧНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛ В УКРАЇНІ
Виступ на семінарі Фундації Фулбрайта 15 лютого 2005 р.
Дуже характерно, що з-поміж усієї неймовірної кількости круглих столів та різножанрових інтелігентських зібрань, якими в ці пореволюційні місяці клекоче Київ, тему ролі в українському суспільстві т. зв. публічного інтелектуала виносить на обговорення Фулбрайтівська Фундація (за що їй належиться щира дяка й шана!), — а не, приміром, який-небудь із національних університетів, як було б логічно сподіватися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34