Кожне моє минулотижневе інтерв'ю західним медіям вкінці неминуче оберталося на лекцію з української культури, історії, демократичних виборчих традицій, що сягають XVII століття, і тому подібної всячини. Не знаючи з того бодай дещиці, справді-бо нелегко второпати, як, наприклад, може таке бути, щоб за 10 днів такої грандіозної цілодобової маніфестації (десятки тисяч душ ночують у сотнях наметів, поставлених уздовж Хрещатика) не зафіксовано було ані однісінького бешкету, і міліція (яка, за винятком свого безслідно щезлого міністерства, вся на боці народу) не мала нічого іншого до роботи, окрім як допомагати демонстрантам рубати дрова для нічних багать та співати з ними пісень. А пісень таки було з прдостатком — як і щасливих усмішок, радісних скандувань, клаксонів і сурем, імпровізованих «помаранчевих» перформансів, найголовніше ж — тепла й любови, що світяться в сотнях тисяч очей. Ласкаво просимо до невідкритої країни — хоч би тільки для того, щоб побачити, якою красивою може бути революція.
Майдан представляє не що інше, як українське новонароджене, живе й динамічне громадянське суспільство в дії. Цілий Київ носить сюди харчі, ліки та теплий одяг. Люди стоять у чергах, щоб запропонувати притулок у своїх оселях тим, хто групами з'їжджається на Майдан з усіх усюд — зі сходу й заходу, півночі й півдня країни. Кав'ярні безкоштовно напувають кавою й чаєм, ресторани доставляють тим, хто живе в наметах, безкоштовні гарячі обіди, спортзали й сауни безкоштовно надали їм свої душові. Поруч із тим, чим займається штаб опозиції (тепер частіше званої «Комітетом національного порятунку»), народ України давно відкрив свій власний «другий фронт». У певному сенсі це вже і є «партизанська армія» — мирна, однак непереможна. Спецназ, що стоїть у кордонах довкруг урядових і президентських адміністративних будівель, цілий тиждень вдячно приймав від демонстрантів квіти, каву та бутерброди — та нишком бойкотував накази прокласти президентові Кучмі й прем'єр-міністрові Януковичу шлях до будівель через людський здвиг.
Не спрацював і план властей спровокувати сутички між двома буцімто «ворожими таборами», що мали представляти країну «розколотою надвоє»: «схід за Януковича» проти «заходу за Ющенка», — хоч скільки зусиль було докладено в ході багатомісячної брутальної кампанії Януковича, аби викликати в суспільстві таке протистояння. Тисячі дезорієнтованих «прибічників Януковича», навербованих у злиденних регіонах півдня й сходу за плату від ЗО до 250 американських доларів (шалені гроші для вбогого шахтаря колись керованого паном Януковичем Донбасу, цього трагічного «концтабору України»!), доставлені спеціальними транспортами до Києва під наглядом місцевих дозорців, попросту розчинились у безкрайому «помаранчевому морі», — де їх тепло привітали, нагодували-обігріли й просвітили Щодо того, що діється в країні. У висліді, після одного-двох днів на вулицях Києва ошелешені «найманці» почали поступово обертатися на «дезертирів» та долучатись до лав демонстрантів. (Іншу категорію спішно доставлених до Києва «прибічників Януковича» склали кримінальні та соціальне деґрадовані елементи, — ці, одначе, поставились до цілої виправи насамперед як до виїзної пиятики і для серйозних провокацій так само виявились негодящі.)
Майдан, таким чином, показав, що здатен захистити себе сам — і то нічим іншим, як усього лиш усмішками й квітами. 1 він продовжує вірити, що в такий самий спосіб зможе захистити й зневажену конституцію країни. «Любов переможе» — такий напис можна часто бачити на мурах і на автомобілях. Кожний ранок тут починається з молитви, — службу правлять на сцені просто неба священики, що представляють різні українські церкви. Сотні тисяч людей моляться, щоб Бог дарував Україні свободу. Шестеро провідних християнських лідерів України надіслали президентові Кучмі петицію з проханням «виявити пошану до зневажених прав українського народу». Втім, оскільки для пострадянської еліти це мова цілковито іноземна, то я дуже сподіваюся, що Бог усе-таки відповість першим.
Атож, усе дуже просто: Майдан — це народ. Гравець, якого ні Кучма, ні Янукович ніколи не розглядали всерйоз. А ще менше — пан Путін, основна підтримка й опора цих двох у цілій справі організації антиконституційного перевороту під машкарою президентських виборів. Це проблема всіх авторитарних правителів: втрачаючи контакт зі своїм народом, вони ніколи насправді не знають, ким правлять. У їхньому уявленні народ — це мільйони підлеглих, котрими легко маніпулювати за допомогою практично необмежених ресурсів держави, за технологіями, свого часу описаними ще Орвелом у «1984». Єдина різниця — те, що в минулому сторіччі називали тоталітаризмом, сьогодні, схоже, отримало елегантніший псевдонім — «керована демократія».
У Росії це, з усього судячи, спрацьовує. Але жоден із ретельно розроблених сценаріїв, імпортованих до Києва сотнями російських політтехнологів для постановки чотиримісячної «чорної комедії» під назвою «президентські вибори», не спрацював в Україні.
Особливість Ющенкової перемоги, яку йому намагалися вкрасти, полягає в тому, що це в жодному разі не була перемога його власного виробу. У першу чергу це перемога мільйонів пересічних громадян, котрі місяцями боролися з властями за свої права: по-перше, за право знати правду про обох головних кандидатів (відновився самвидав: ті, хто мав доступ до Інтернету, власноруч роздруковували та розповсюджували інформацію); по-друге, за право проголосувати (мільйони не змогли цього зробити через загадкові масові «неточності» в списках виборців і плавом пливли на виборчі дільниці, щоб загодя перевірити списки, та в суди — у день виборів); по-третє, за те, щоб їхній голос було враховано (по всій країні люди телефонували на — гарячі лінії, повідомляючи про порушення, фільмували їх на відео, а в ніч підрахунку голосів вартували під виборчими дільницями, чекаючи, коли їм винесуть і покажуть протоколи). Внаслідок цієї затяжної й виснажливої «партизанської війни» Ющенко на сьогодні став символом, що об'єднує націю, яка прагне демократичного майбутнього. Символом нації, яка давно переросла купку старих радянських бюрократів та кремлівських маріонеток, котрі за тринадцять років Незалежності перетворилися на звичайнісіньких бандитів.
Особливо ображає свідомість того, що ми ніколи не дізнаємося дійсних результатів голосування. У нас украли річ незмірно значущішу за перемогу одного кандидата — нагоду реально пізнати себе як націю в термінах статистики. Гарячкова метушня, завважена натовпом усередині президентської адміністрації, мала на меті знищити якісь важливі докази, — розповідають, що коробки з паперами спалюються у внутрішньому дворі, який — згідно з чутками, надто численними, аби пустити їх повз вуха, — з минулого понеділка охороняється російським спецназом (у дискредитованих українських владців, вочевидь, уже не зосталося багнетів, на яких можна сидіти, — окрім тих, що надасть їм пан Путін).
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34
Майдан представляє не що інше, як українське новонароджене, живе й динамічне громадянське суспільство в дії. Цілий Київ носить сюди харчі, ліки та теплий одяг. Люди стоять у чергах, щоб запропонувати притулок у своїх оселях тим, хто групами з'їжджається на Майдан з усіх усюд — зі сходу й заходу, півночі й півдня країни. Кав'ярні безкоштовно напувають кавою й чаєм, ресторани доставляють тим, хто живе в наметах, безкоштовні гарячі обіди, спортзали й сауни безкоштовно надали їм свої душові. Поруч із тим, чим займається штаб опозиції (тепер частіше званої «Комітетом національного порятунку»), народ України давно відкрив свій власний «другий фронт». У певному сенсі це вже і є «партизанська армія» — мирна, однак непереможна. Спецназ, що стоїть у кордонах довкруг урядових і президентських адміністративних будівель, цілий тиждень вдячно приймав від демонстрантів квіти, каву та бутерброди — та нишком бойкотував накази прокласти президентові Кучмі й прем'єр-міністрові Януковичу шлях до будівель через людський здвиг.
Не спрацював і план властей спровокувати сутички між двома буцімто «ворожими таборами», що мали представляти країну «розколотою надвоє»: «схід за Януковича» проти «заходу за Ющенка», — хоч скільки зусиль було докладено в ході багатомісячної брутальної кампанії Януковича, аби викликати в суспільстві таке протистояння. Тисячі дезорієнтованих «прибічників Януковича», навербованих у злиденних регіонах півдня й сходу за плату від ЗО до 250 американських доларів (шалені гроші для вбогого шахтаря колись керованого паном Януковичем Донбасу, цього трагічного «концтабору України»!), доставлені спеціальними транспортами до Києва під наглядом місцевих дозорців, попросту розчинились у безкрайому «помаранчевому морі», — де їх тепло привітали, нагодували-обігріли й просвітили Щодо того, що діється в країні. У висліді, після одного-двох днів на вулицях Києва ошелешені «найманці» почали поступово обертатися на «дезертирів» та долучатись до лав демонстрантів. (Іншу категорію спішно доставлених до Києва «прибічників Януковича» склали кримінальні та соціальне деґрадовані елементи, — ці, одначе, поставились до цілої виправи насамперед як до виїзної пиятики і для серйозних провокацій так само виявились негодящі.)
Майдан, таким чином, показав, що здатен захистити себе сам — і то нічим іншим, як усього лиш усмішками й квітами. 1 він продовжує вірити, що в такий самий спосіб зможе захистити й зневажену конституцію країни. «Любов переможе» — такий напис можна часто бачити на мурах і на автомобілях. Кожний ранок тут починається з молитви, — службу правлять на сцені просто неба священики, що представляють різні українські церкви. Сотні тисяч людей моляться, щоб Бог дарував Україні свободу. Шестеро провідних християнських лідерів України надіслали президентові Кучмі петицію з проханням «виявити пошану до зневажених прав українського народу». Втім, оскільки для пострадянської еліти це мова цілковито іноземна, то я дуже сподіваюся, що Бог усе-таки відповість першим.
Атож, усе дуже просто: Майдан — це народ. Гравець, якого ні Кучма, ні Янукович ніколи не розглядали всерйоз. А ще менше — пан Путін, основна підтримка й опора цих двох у цілій справі організації антиконституційного перевороту під машкарою президентських виборів. Це проблема всіх авторитарних правителів: втрачаючи контакт зі своїм народом, вони ніколи насправді не знають, ким правлять. У їхньому уявленні народ — це мільйони підлеглих, котрими легко маніпулювати за допомогою практично необмежених ресурсів держави, за технологіями, свого часу описаними ще Орвелом у «1984». Єдина різниця — те, що в минулому сторіччі називали тоталітаризмом, сьогодні, схоже, отримало елегантніший псевдонім — «керована демократія».
У Росії це, з усього судячи, спрацьовує. Але жоден із ретельно розроблених сценаріїв, імпортованих до Києва сотнями російських політтехнологів для постановки чотиримісячної «чорної комедії» під назвою «президентські вибори», не спрацював в Україні.
Особливість Ющенкової перемоги, яку йому намагалися вкрасти, полягає в тому, що це в жодному разі не була перемога його власного виробу. У першу чергу це перемога мільйонів пересічних громадян, котрі місяцями боролися з властями за свої права: по-перше, за право знати правду про обох головних кандидатів (відновився самвидав: ті, хто мав доступ до Інтернету, власноруч роздруковували та розповсюджували інформацію); по-друге, за право проголосувати (мільйони не змогли цього зробити через загадкові масові «неточності» в списках виборців і плавом пливли на виборчі дільниці, щоб загодя перевірити списки, та в суди — у день виборів); по-третє, за те, щоб їхній голос було враховано (по всій країні люди телефонували на — гарячі лінії, повідомляючи про порушення, фільмували їх на відео, а в ніч підрахунку голосів вартували під виборчими дільницями, чекаючи, коли їм винесуть і покажуть протоколи). Внаслідок цієї затяжної й виснажливої «партизанської війни» Ющенко на сьогодні став символом, що об'єднує націю, яка прагне демократичного майбутнього. Символом нації, яка давно переросла купку старих радянських бюрократів та кремлівських маріонеток, котрі за тринадцять років Незалежності перетворилися на звичайнісіньких бандитів.
Особливо ображає свідомість того, що ми ніколи не дізнаємося дійсних результатів голосування. У нас украли річ незмірно значущішу за перемогу одного кандидата — нагоду реально пізнати себе як націю в термінах статистики. Гарячкова метушня, завважена натовпом усередині президентської адміністрації, мала на меті знищити якісь важливі докази, — розповідають, що коробки з паперами спалюються у внутрішньому дворі, який — згідно з чутками, надто численними, аби пустити їх повз вуха, — з минулого понеділка охороняється російським спецназом (у дискредитованих українських владців, вочевидь, уже не зосталося багнетів, на яких можна сидіти, — окрім тих, що надасть їм пан Путін).
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34