Дзвінка теж була заатакована Дюком, але він всього лиш подер на задниці штани. Один хлопчина, трохи старший за мене, побачив, як за нею женеться той диявол, і добряче пригрів його по спині ломакою. Дзвінка встигла забігти до мене на подвір’я.
Хлопця того звали Ігор Чорний. Але я з ним практично не знайомий. Інколи я бачив його в компанії товстуна Стьопки Бузька, деколи разом із молодшою сестрою, але куди частіше — самого. Як на мене, він єдиний у Мідних Буках міг без остраху розмовляти з Фєдьою на рівних. Міг послати самі-знаєте-куди будь-кого з пацанів у будь-який момент. Міг купати Дюка в дупу, харкати Фєді в обличчя, їсти його сємочки, пити його пиво, ображати його маму, ставити підніжки його дідові, топтати бабині трускавки і вправлятися у жбурлянні камінців на його братові.
Міг.
Фєдя знав це.
Бо це відчувалося в Чорному — сила і хоробрість. І навіть не тому, що був на рік старший. Ні. Це було в шкірі. В очах. Ігор ніколи не виявляв аґресії. Пацани його просто оминали, як скаженого собаку, що може й цапнути.
Ігор Чорний стояв осторонь усіх.
Чому Дюк кусав?
Інколи ми чули, як Фєдя казав: “Чюжой, Дюк, бери!”. Що стосується решти випадків... Я думаю, Дюк виріс таким ненормальним під впливом ненормального господаря. З ним, до речі, ніколи не проходив трюк — стояти й не рухатися — собака кидався у будь-якому випадку.
Дюк уже да-авно заслужив на свій кусень хліба з труткою на щурі.
4.
Знову стояла спека. Ми всі лежали, заморені її задушливими мацаками. Гладкий Хіппі ледь чутно бренькав на гітарі-“іспанці”, деку якої прикрашав напис, виведений чорною тушшю:
CHUHAYSTYR
Так називалась наша нео-арт-рокова група з поточним складом:
1.Хіппі, Гладкий, — соло-гітара, вокал.
2.Олелько Дзвенислава — бек-вокал, блок-флейта, губна гармошка (це якщо Пєтя Дупа дістане в одного чувака з гуртожитку ві Львові), банка з ґрисом.
3.Крвавіч Михайло — бек-вокал, сопілка, блок-флейта, голосові акустичні ефекти, художній свист, перкусія.
Ми хотіли грати щось середнє між “Jethro Tull” та “King Crimson”. Амбітно, глибоко і круто.
От і тепер ми лежали, спираючись об одну розлогу яблуньку в саду коло моєї фазенди. Дзвінка тримала на животі нашу ударну установку — один-єдиний невеличкий бубен, назви якого ніхто з нас не знав — і вигравала загадкові карибські ритми. Я ж тримав на животі голову Дзвінки і тихо гудів у її блок-флейту, пробуючи відтворити то “Маленьке негритя” Дебюссі, то арію Марфи з опери “Хованщіна”.
От бачите: ми хоч і покидьки, зате з музичною освітою. Навіть Хіппі, і той півтора року ходив на валторну. (Правда, його вигнали після зимового академконцерту, мовляв, за “обурливу поведінку та негідне ставлення до викладацького колективу”.)
Хіппі забаглося, щоби ми відразу ж утнули якусь блискучу імпровізацію на рівні концертів “King Crimson”, але чогось воно нам не йшло. Наразі ми працювали над концептуальним альбомом “Будди й бодхісатви”, а саме над п’єсою “Пурпуровий перформенс на пляці Тяньаньминь”. П’єсою вона була тому, що, за порадою-наказом Гладкого Хіппі, мала тривати не менше двадцяти хвилин. І взагалі — “Будди й бодхісатви”, як і решта альбомів, мусить бути подвійним і супроводжуватись відповідним івентом. Ось такі ми загадкові, галицькі пост-модерністи.
Музика спочатку нагадувала “Вчора” Бітлів, потім “Дім сонця, що сходить” групи “Енімалз”. Я стукнув Гладкого Хіппі по голові флейтою, і він почав грати щось своє.
Музика висотувалась із нас дивними пурпуровими нитками. Вона була дикою, повільною й трансовою, як нова невідома форма життя. Вона була максимально аванґардово-абстрактною — до такої міри абстрактною, що я не міг повторити ту фразу, яку грав хвилину тому.
— Слухайте, хлоп’ята, — промовив раптом Хіппі. — А як ви дальше жити збитаєтесь?
— Ну, я, наприклад, тепер уже точно нароблю “коктейлів Молотова” і закидаю нашу школу, — поділилася планами Дзвінка.
— Та нє, я маю на увазі, як ви і ми, тобто я, будемо існувати в межах Мідних Буків? Не будемо ж ціле літо в цього сербиняти сидіти! Га, шо ти на це, Балкан-бой? — він поплескав Балкан-боя (себто мене) по плечі.
— Ну, то шо робим? — поцікавився я після паузи.
— А шо “шо”? Пизда наразі світить тобі одному, Міську. То ти перебив його бровкові ноги. Малий Зеник розказував, Дюк зовсім не ходить, і Фєдя збирається його приспати. І знаєш, Фєді це не подобається...
Побачивши, як я зблід від недобрих передчуттів, він підбадьорливо поплескав по плечі:
— Але молодець! МОЛОДЕЦЬ! Хоча, може, вже й мертвий...
Я глянув на Дзвінку. Та насупила брови, похмуро вдивляючись у мерехтливе марево спеки. Я зрозумів: вона пригадує щось недобре.
Щось недобре про Фєдю. Я боявся спитати, у чому справа. Лякався того, що можу почути. Наразі не час на приховане.
Тихо, наче метелик, з її уст злетіло слово. “Вбити його”. Це було навіть тихіше метелика. Гладкий Хіппі — і той не почув.
Лише кілька невибагливих па фокстроту губ, її червоних губ. Чому від того метелика повіяло таким холодом, що мені аж задер мороз по спині?
Я не знаю і наразі знати не хочу.
Але метелик спурхнув.
Дзвінка спрепенулася від того, що я прочитав усе на її лиці. Вона показала мені язика. Я посміхнувся, і дивний холод у спеку зник.
До пори, до часу.
5.
Пройшов черговий важкий, спекотний день. Я брів разом із Хіппі на цвинтар — той, що був за містом. Дорога туди пролягала через пустир та неродючі пригірські городи. Кльова дорога, подумав я, зважаючи на те, що тут імовірність зустрічі з Фєдьою прямує до нуля. Сонце смажило наші макітри, ледь минаючи зеніт.
— Знаєш, Міську, — заговорив Хіппі після довгої мовчанки, — я не знаю, як довго я ще зможу то всьо витримувати. Мене вже всьо дістало: спека, Фєдя, ті мудаки... ціле місто вже мене дістає. Але в основному — страх перед Фєдьою.
Гладкий Хіппі дивився собі під ноги, мабуть, щоби приховати погляд.
— Віриш, в мене вже починається параноя. Постійно здається, шо він десь зара’ вибіжить з лісу і почне натравлювати на нас того Дюка... А коли спіймає, то вирішить ТАК відімстити нам за кожне криве слово...
— Ну, за Дюка можеш не хвилюватися, — спробував його втішити, відчуваючи, що ой-не-спроста заговорив раптом Хіппі про Фєдю. — Я йому стопудово лапи перебив. А здається, навіть і пару ребер задів...
— А ти от, Міську, хоч собі уявляєш, ЩО тепер тобі буде? Він же не просто тебе поб’є. Захоче шось і поламати... Може, навіть нирки відіб’є. Ти ж його знаєш — такий псіхований на все здатен.
— Чувак, а я його буду уникати.
Однак я блефував, коли корчив із себе крутого. Я сцяв по ногах не менше Хіппі. А може навіть більше — це ж, врешті-решт, я покалічив його Коханого Пса. І в мене, скажу вам, починалась така ж параноя, як і в нього.
— Якби ти раптом помер, — спитав Хіппі, змінюючи тему на приємнішу:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35