три балки, сухі й трухляві, як сірнички. На балках тримається весь дах (не слухаю). Дах складений із (не слухаю!) соломи. Солома стирчить з-під (не слухаю!!) балок у різні боки. В кутку халабуди — стара, хитка табуреточка (не слухаю!!!) домашньої роботи, притулена до стіни. Я визирав крізь шпари, вивчав фактуру дощок, рельєфність скалок — робив усе, щоби не слухати... не чути.
— Знаєш, шо мене тоді попросив зробити Сєрий? Він сказав, щьоби я розвів їй ноги...
Ще трохи, не звертай уваги на придурка, медитуй на грозу, просто...
— ...бо він хочє запхати їй туда п-п-п-п... — Фєдю почало трясти від реготу.
— ПАЛЬЦЯ! ХОЧЄ ЗАПХАТИ ЇЙ ТУДА ПАЛЬЦЯ, ТИ, УРОД ПАТЛАТИЙ, ДА? І СЄРИЙ ЗАПХАВ ЙОГО, А Я БАЧИВ КОЖНУ СКЛАДОЧЬКУ...
просто...
— ЕЙ, ДЕ ТИ?! ЧЮЄШ, МУДАК? ВОНА АЖ СОЧИЛАСЯ, Я БАЧИВ ТО НА ВЛАСНІ ОЧІ!..
Я зірвався з місця — блискавично, так швидко, як лишень дозволяла земна реальність — і навідліг уперіщив Фєдю пістолетом, десь далеко усвідомлюючи, що кричу на все горло, а сльози затікають до рота.
Один удар Фєдя отримав сповна, але чому я не втямив, що мене на таке й провокували? Він врізався мені головою в живіт, а зверху, по шиї, гупнув руками, зчепленими в замок. Затим прийшовся боксерський гук у скроню, і я пірнув у глибоку темряву.
2.
Вибух грому десь під вухом. Довжелезний, ціла музична фраза.
Хоча ні. Я прийшов до тями від легких поплескувань по щоці. Плескачі, котрі у безсвідомому стані видавалися мало не ніжностями, насправді були лютими ляпасами.
Чорно-біле лице Фєді, від якого разило перегаром, нависало наді мною. На обличчі, немов розарій у квіту, буяла дика, непідробна радість. Такі веселощі не пророчать нічого доброго. Лице то потрапляло, то зникало з фокусу.
— Давай, вставай, підер ванючій! — Фєдя шкірився ще веселіше. Я спробував зіп’ястись на ноги, але на власну прикрість зрозумів, що руки за спиною надійно зв’язані. Не сумніваюся — моїм ременем, біс його забирай.
— Вставай! — він не надто сильно копнув мене в ноги. Збагнувши, що самому зробити таку операцію не під силу, Фєдя шарпнув мене догори за зв’язані руки. На коротку божевільну мить, коли біль впився зубами в плечі, спалахнули і погасли кольори.
Біло-бузковий спалах. І майже відразу відповідь грому.
— Чюєш, казьол? Вилазь сюда, — Фєдя рукою з пістолетом вказав на хитку табуретку. Я звів очі до стелі й побачив ремінь, котрий звисав зі середньої балки. МІЙ РЕМІНЬ, скручений у петлю.
О ні, в це я не вірю, не можу, НЕ ХОЧУ вірити. Бо такого не може бути. Це він так жартує на свій брудний манер. (Така версія більш подібна на правду, їй я довіряю.) Так, це вже дуже подібне на правду... БО...
Грім.
— Шо, поняв, да? Залазь на стульчік, башку в петлю. Поняв?
Я прикинув, скільки часу пролежав без пам’яті. Сливе дуже мало, якщо Дзвінки й Хіппі все ще нема. Чи обов’язково кожен струс мозку супруводжується втратою свідомости? Точніше навпаки... Чи кожна втрата означає струс мозку? Якщо за кілька хвилин почну ригати,
(якщо ти ще будеш дихати)
значить, мені капець. Я хотів сказати Фєді, що він робить усе неправильно, він НЕ МОЖЕ робити все отак СПОНТАННО — ми ж бо скільки готувалися, та й де ж таке бачено, щоби дітлахи убивали дітлахів... Однак я піймав себе на доволі провокативній думці, після чого внутрішній голос замовк.
Фєдін черепок варив досконало, принаймні, у цьому руслі. Що це — рудиментарний інстинкт убивства? Жодних слідів він не залишить. Побоями та пістолетом змусить пропхати голову в петлю. Бо на таке він здатний. О, Фєдю, ми відкриваємо нові площини твого таланту, суко ти дурна.
— Рєзко! На крісло. Чи ти думаєш, я не вистрілю, да? Я провірив, то не пустишки.
Він штрикнув мене дулом у рану від кастета. І знову спалах кольорів болю.
— Ти шо, поц, не поняв? Лізь!
Я глянув на його веселе бліде лице паскудника. Радість від передчуття ЧОГОСЬ ЦІКАВЕНЬКОГО. Моє серце вило з розпуки, бо то ж мені доведеться бути ЧИМОСЬ ЦІКАВЕНЬКИМ, розхитуючись у конвульсіях від удушення.
Ногою став на непевний стілець. Спалах — грім. Виліз на нього. Фєдя перевів люфу пістолета з мого серця на пахвину.
— А тепер у петлю. Рєзко! — він боляче пхнув пістолетом у те місце, куди цілився. Із зав’язаними за спиною руками (Фєдіним паском, чи як?) я погано втримував рівновагу. Табуретка хиталася під ногами. Я не міг сковтнути слину, немовби у мене миттєво виріс зоб. Не було чим дихнути. Концентрація кисню через високу вологу різко впала. Неперервно спалахували блискавиці, але дощу, котрий приніс би полегшення, ще не було. Це вже кінець?
— У петлю.
На ремені я чув запах власного поту й потаємний, нереальний аромат Дзвінки. Звідкіль йому там узятися? Фєді видалося, що я пробую тягнути час, і він сильніше надавив на дуло. Щоби пропхати голову в петлю, довелося зіп’ястись на пальці. Стопи жалібно застрекотали кісточками. Втримуватися на кріслі в такий спосіб стало ще складніше. Мене повільно огортала паніка. Втрачаючи надію, я закутувався у безвихідь, немов черговий безумний ампакетаж Христо Явашина.
— Затягуй. Петлю.
— Ідіот, у мене ж руки зв’язані.
Він сердито штовхнув стілець, від чого той мало не вискочив із-під мене. Почало нудити.
— Сліди за базаром, а то зара’ задриґаєш ножками.
Від моїх балансувань на кришці табуретки петля затягнулася сама собою. Важка бляха, яка мені колись так подобалася, різала в шию. Ноги, хребет від такої незручної пози починали поболювати. З мене котився важкий піт, але я чув не свій запах, а різкий дух Фєді, гострий і незвичний, що нагадував перепалені кавові зерна. Сорочка з малесеньким крокодильчиком
(чи, може, ящіркою?)
посіріла від поту на грудях, на спині, під пахвами. А Фєдя продовжував сяяти, як начищений срібний гріш.
Фєдя сів спиною до дверей. Так, щоби добре бачити моє лице. Поклав пістолет собі на коліна.
Сухожилля та литкові м’язи вже гуділи, як перетягнуті струни. Гарячий біль лишень починав клекотати. Тягнуло спину і шию. Тепер я панікував не на жарт. Блискавиці спалахували, роблячи темне чорним, а світле — геть чисто білим. Литки занили, перетворившись на пекучі шматки м’яса.
Фєдя враз посуворішав.
— Зара’ прийде той твій друган-підарас і вона. Шлюшка. І знаєш шо? Того поца я стукну по голові, а тобі виб’ю стульчік. А з нею... Поки ти будеш здихати на шнурку, я здеру з неї спідницю і зніму труси, як тоді...
Він лиховісно посміхнувся, ледь розхитуючи носаком і без того нестійку підставку. Я спробував стати на повну ступню, але п’яти не дотягувались, а шкіра здавила горлянку ще тугіше. Язик зробився сухим, великим і шорстким, як наждачний папір. Я не міг ним поворушити, дихати ж ставало все важче.
Тільки не піддатись паніці, якщо я почну розхитуватися тут, на стільці, я поламаю його, й тоді... Але про паніку забути неможливо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35
— Знаєш, шо мене тоді попросив зробити Сєрий? Він сказав, щьоби я розвів їй ноги...
Ще трохи, не звертай уваги на придурка, медитуй на грозу, просто...
— ...бо він хочє запхати їй туда п-п-п-п... — Фєдю почало трясти від реготу.
— ПАЛЬЦЯ! ХОЧЄ ЗАПХАТИ ЇЙ ТУДА ПАЛЬЦЯ, ТИ, УРОД ПАТЛАТИЙ, ДА? І СЄРИЙ ЗАПХАВ ЙОГО, А Я БАЧИВ КОЖНУ СКЛАДОЧЬКУ...
просто...
— ЕЙ, ДЕ ТИ?! ЧЮЄШ, МУДАК? ВОНА АЖ СОЧИЛАСЯ, Я БАЧИВ ТО НА ВЛАСНІ ОЧІ!..
Я зірвався з місця — блискавично, так швидко, як лишень дозволяла земна реальність — і навідліг уперіщив Фєдю пістолетом, десь далеко усвідомлюючи, що кричу на все горло, а сльози затікають до рота.
Один удар Фєдя отримав сповна, але чому я не втямив, що мене на таке й провокували? Він врізався мені головою в живіт, а зверху, по шиї, гупнув руками, зчепленими в замок. Затим прийшовся боксерський гук у скроню, і я пірнув у глибоку темряву.
2.
Вибух грому десь під вухом. Довжелезний, ціла музична фраза.
Хоча ні. Я прийшов до тями від легких поплескувань по щоці. Плескачі, котрі у безсвідомому стані видавалися мало не ніжностями, насправді були лютими ляпасами.
Чорно-біле лице Фєді, від якого разило перегаром, нависало наді мною. На обличчі, немов розарій у квіту, буяла дика, непідробна радість. Такі веселощі не пророчать нічого доброго. Лице то потрапляло, то зникало з фокусу.
— Давай, вставай, підер ванючій! — Фєдя шкірився ще веселіше. Я спробував зіп’ястись на ноги, але на власну прикрість зрозумів, що руки за спиною надійно зв’язані. Не сумніваюся — моїм ременем, біс його забирай.
— Вставай! — він не надто сильно копнув мене в ноги. Збагнувши, що самому зробити таку операцію не під силу, Фєдя шарпнув мене догори за зв’язані руки. На коротку божевільну мить, коли біль впився зубами в плечі, спалахнули і погасли кольори.
Біло-бузковий спалах. І майже відразу відповідь грому.
— Чюєш, казьол? Вилазь сюда, — Фєдя рукою з пістолетом вказав на хитку табуретку. Я звів очі до стелі й побачив ремінь, котрий звисав зі середньої балки. МІЙ РЕМІНЬ, скручений у петлю.
О ні, в це я не вірю, не можу, НЕ ХОЧУ вірити. Бо такого не може бути. Це він так жартує на свій брудний манер. (Така версія більш подібна на правду, їй я довіряю.) Так, це вже дуже подібне на правду... БО...
Грім.
— Шо, поняв, да? Залазь на стульчік, башку в петлю. Поняв?
Я прикинув, скільки часу пролежав без пам’яті. Сливе дуже мало, якщо Дзвінки й Хіппі все ще нема. Чи обов’язково кожен струс мозку супруводжується втратою свідомости? Точніше навпаки... Чи кожна втрата означає струс мозку? Якщо за кілька хвилин почну ригати,
(якщо ти ще будеш дихати)
значить, мені капець. Я хотів сказати Фєді, що він робить усе неправильно, він НЕ МОЖЕ робити все отак СПОНТАННО — ми ж бо скільки готувалися, та й де ж таке бачено, щоби дітлахи убивали дітлахів... Однак я піймав себе на доволі провокативній думці, після чого внутрішній голос замовк.
Фєдін черепок варив досконало, принаймні, у цьому руслі. Що це — рудиментарний інстинкт убивства? Жодних слідів він не залишить. Побоями та пістолетом змусить пропхати голову в петлю. Бо на таке він здатний. О, Фєдю, ми відкриваємо нові площини твого таланту, суко ти дурна.
— Рєзко! На крісло. Чи ти думаєш, я не вистрілю, да? Я провірив, то не пустишки.
Він штрикнув мене дулом у рану від кастета. І знову спалах кольорів болю.
— Ти шо, поц, не поняв? Лізь!
Я глянув на його веселе бліде лице паскудника. Радість від передчуття ЧОГОСЬ ЦІКАВЕНЬКОГО. Моє серце вило з розпуки, бо то ж мені доведеться бути ЧИМОСЬ ЦІКАВЕНЬКИМ, розхитуючись у конвульсіях від удушення.
Ногою став на непевний стілець. Спалах — грім. Виліз на нього. Фєдя перевів люфу пістолета з мого серця на пахвину.
— А тепер у петлю. Рєзко! — він боляче пхнув пістолетом у те місце, куди цілився. Із зав’язаними за спиною руками (Фєдіним паском, чи як?) я погано втримував рівновагу. Табуретка хиталася під ногами. Я не міг сковтнути слину, немовби у мене миттєво виріс зоб. Не було чим дихнути. Концентрація кисню через високу вологу різко впала. Неперервно спалахували блискавиці, але дощу, котрий приніс би полегшення, ще не було. Це вже кінець?
— У петлю.
На ремені я чув запах власного поту й потаємний, нереальний аромат Дзвінки. Звідкіль йому там узятися? Фєді видалося, що я пробую тягнути час, і він сильніше надавив на дуло. Щоби пропхати голову в петлю, довелося зіп’ястись на пальці. Стопи жалібно застрекотали кісточками. Втримуватися на кріслі в такий спосіб стало ще складніше. Мене повільно огортала паніка. Втрачаючи надію, я закутувався у безвихідь, немов черговий безумний ампакетаж Христо Явашина.
— Затягуй. Петлю.
— Ідіот, у мене ж руки зв’язані.
Він сердито штовхнув стілець, від чого той мало не вискочив із-під мене. Почало нудити.
— Сліди за базаром, а то зара’ задриґаєш ножками.
Від моїх балансувань на кришці табуретки петля затягнулася сама собою. Важка бляха, яка мені колись так подобалася, різала в шию. Ноги, хребет від такої незручної пози починали поболювати. З мене котився важкий піт, але я чув не свій запах, а різкий дух Фєді, гострий і незвичний, що нагадував перепалені кавові зерна. Сорочка з малесеньким крокодильчиком
(чи, може, ящіркою?)
посіріла від поту на грудях, на спині, під пахвами. А Фєдя продовжував сяяти, як начищений срібний гріш.
Фєдя сів спиною до дверей. Так, щоби добре бачити моє лице. Поклав пістолет собі на коліна.
Сухожилля та литкові м’язи вже гуділи, як перетягнуті струни. Гарячий біль лишень починав клекотати. Тягнуло спину і шию. Тепер я панікував не на жарт. Блискавиці спалахували, роблячи темне чорним, а світле — геть чисто білим. Литки занили, перетворившись на пекучі шматки м’яса.
Фєдя враз посуворішав.
— Зара’ прийде той твій друган-підарас і вона. Шлюшка. І знаєш шо? Того поца я стукну по голові, а тобі виб’ю стульчік. А з нею... Поки ти будеш здихати на шнурку, я здеру з неї спідницю і зніму труси, як тоді...
Він лиховісно посміхнувся, ледь розхитуючи носаком і без того нестійку підставку. Я спробував стати на повну ступню, але п’яти не дотягувались, а шкіра здавила горлянку ще тугіше. Язик зробився сухим, великим і шорстким, як наждачний папір. Я не міг ним поворушити, дихати ж ставало все важче.
Тільки не піддатись паніці, якщо я почну розхитуватися тут, на стільці, я поламаю його, й тоді... Але про паніку забути неможливо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35