Одна за одною вони відривалися від дна і злітали догори, посилюючи загальне хвилювання.
Тварини шукали ворога, але не знаходили його. Що буде з Цоєм, якщо він потрапить в цю страхітливу купу розлютованих тварин?
Раптом один з гігантів скрутився в кільце, з силою випростався і, витягнувши шию, судорожно б'ючи хвостом, каменем упав на дно і завмер в непорушності. Чийсь промінь влучив його, мабуть, в мозок чи в інший нервовий вузол і забив наповал. Зараз же за цим упав другий. У деяких були паралізовані ласти або хвіст, і, уповільнивши рух, вони билися майже на місці.
В безладному, хаотичному русі страховищ усі стрільці загубили з очей величезну тварину, яка понесла з собою зоолога. Десь між ними тепер носиться Цой, у постійній небезпеці бути затертим, кинутим на дно, дістати нечуваної сили удар.
Старший лейтенант не витримав цієї невідомості.
– Цой, де ви?
– Я переслідую тварину, яка понесла Арсена Дави-довича, – почувся задиханий голос Цоя. – Мене весь час відтирають від неї інші. Але я не випускаю її з очей. Доводиться весь час лавірувати. Я паралізував один з її ластів, але вона, як божевільна, метається. Тримаюся далі від табуна… Далі від їхнього світла… щоб не помітили…
В цю мить одне з страховищ несподівано відокремилося від загальної маси, що хвилювалася в глибині печери, і швидко кинулося до виходу, мабуть шукаючи порятунку у відкритому океані. На фоні його світного голубуватого тіла майнула темна тінь людини, і майже одночасно почувся Цоїв вигук:
– О, чорт! Мене зачепили! Відкинули! Страховище раптом змінило курс, різко повернуло вслід за людською тінню і, широко розкривши величезну, майже двометрову пащу, кинулося навздогін.
– Всім по передньому!.. Звук!.. – пролунала кваплива команда.
Зосереджений приціл всього загону спіймав страховище якраз в ту мить, коли майже перед самою його пащею майнуло тіло Цоя, який спритно втік у темряву. Страховище судорожно забилось, потім упало на дно і розпласталося на ньому недалеко від загону.
Але шлях був показаний. Весь табун кинувся до виходу. Здавалося, ніщо не могло встояти перед цим нестримним падінням пароподібних тіл.
– Включити прожектор! – пролунала голосна команда. Сніп яскравого, сліпучого світла вдарив у темряву, в рухливу масу велетенських тулубів, в'юнких ший і могутніх хвостів, у сузір'я величезних блискаючих телескопічних очей. І те, що, здавалось, не могла б зробити жодна гранітна перепона, зробило світло! Немовби відчувши надприродної сили удар, страховища з широко розкритими пащами разом закинули голови назад, перекинулися з розчепіреними вгору кігтистими ластами і, показавши хвости, повільно попливли назад. Вони мотали головами – приголомшені, осліплені, одразу знесилені. Деякі тихо опускались на дно з повислими шиями. Над табуном у світлому потоці носилася металічна постать Цоя, розшукуючи тварину, яка тримала ученого.
Загін проводжав відступаючий табун зливою ультразвукових променів. То той, то інший з велетнів починав раптом люто битися і за хвилину швидко падав на дно.
– Знайшов!.. Знайшов!.. – пролунав торжествуючий голос Цоя. – Одержуй, каналія! Одержуй!.. Одержуй!..
В середині повільно пливучої колони здійнявся незвичайний рух. Підлетів догори велетенський хвіст, наносячи у всі боки нищівні удари. Раптом з темної маси страховищ відокремилось невелике, що синювато поблискувало металом, тіло і, погойдуючись з боку на бік, стало опускатися на дно. Описавши дугу навколо табуна страховищ, кулею понеслася зверху вниз металічна постать Цоя, майже біля самого дна лідхопила падаюче тіло і тут же, злетівши разом з ним догори, повернула і швидко понеслась до загону.
– Ось!.. – задихаючись, промовив Цой, різко зупинивши і давши задній хід гвинтові. – Ось… – повторив він, хитаючись, падаючи на коліно і простягаючи Скворешні на обох руках нерухоме тіло зоолога.
Загін швидко відступав з печери, боєць за бійцем. Попереду йшов Скворешня, несучи зоолога. Старший лейтенант Богров пропускав усіх повз себе. Марат тримав у промені прожектора, немовби в полоні, кілька страховищ, рештки величезного табуна, які збилися в протилежному кінці печери і ховали голови від потоків убивчого невмолимого світла.
– Вимкнути прожектор! – скомандував старший лейтенант Маратові.
Він допоміг йому швидко навантажитись. – Марш за загоном!
Старший лейтенант востаннє кинув погляд у чорний простір печери, арену нечуваної в житті старої планети битви. Потім він запустив гвинт і незабаром приєднався до гірлянди яскравих голубих вогнів, яка швидко йшла у відкритий океан.
Розділ VII
БРЕХНЯ
Зоолог машинально погладив слабою рукою бороду і, окинувши поглядом госпітальний відсік, який блищав чистотою, смутно посміхнувся.
– Так, дорогий Марате, ось і довелося самому скористатися всім, що тут мною приготовлено. Можу засвідчити, що, загалом, непогано, навіть можна сказати, зовсім непогано.
Піднявши голову, Марат глянув на ученого відсутнім поглядом і потім перевів його кудись у простір.
Він прийшов навідати зоолога, який ще не отямився після пережитого потрясіння, але візит проходив досить в'яло і нудно.
Після трагічної пригоди з ученим Марат став зовсім невпізнанним. Наскільки раніше він був завжди веселим, жвавим і балакучим, настільки тепер він замкнувся в собі, уникав зустрічей з товаришами, у вільний час лишався самітним у своїй каюті, і його співжилець Крамер не знав, як до нього підійти. Але в той же час всі бачили і почували, що на Марата вперто напосідають важкі думки, що голова його зайнята новою проблемою, яку він особливо близько бере до серця і яка тривожить його з такою силою, яку досі не доводилося спостерігати при жодному з його попередніх винахідницьких захоплень.
Продовжуючи думати про щось своє, Марат сказав, трохи повернувшись до зоолога.
– Ні, ні, Арсене Давидовичу, не кажіть… По-моєму, погано… Треба буде в ньому щось переробити…
Поважний зоолог, мабуть, відчув себе зачепленим за живе.
– Що погано? – запитав він, насторожившись, готовий відбити атаку.
– Шолом, препоганющий шолом!
– Шолом?!
– Авжеж! Шолом, який вас так спотворив. Зоолог, звівшись на лікті, вп'явся в Марата розширеними очима.
– Шолом?! А я думав, ти говориш про госпітальний відсік!
Він упав на подушку і зайшовся дитячим реготом.
– Що ж ти думаєш про шолом, кацо? – запитав серед сміху зоолог. – І що змусило тебе раптом задуматись про такі дрібниці. Що таке шолом перед проблемою зрошення Сахари чи поворотом Гольфштрему?
– По-перше, дозвольте вас поправити, Арсене Давидовичу… Не Гольфштрем, а Гольфстрім. Слово це англійське і…
– Пробач, пробач, кацо… Звичка, знаєш. З дитинства… Ну, а по-друге?
– А по-друге, про шолом… Знаєте, Арсене Давидовичу… – зам'явся на мить Марат.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127
Тварини шукали ворога, але не знаходили його. Що буде з Цоєм, якщо він потрапить в цю страхітливу купу розлютованих тварин?
Раптом один з гігантів скрутився в кільце, з силою випростався і, витягнувши шию, судорожно б'ючи хвостом, каменем упав на дно і завмер в непорушності. Чийсь промінь влучив його, мабуть, в мозок чи в інший нервовий вузол і забив наповал. Зараз же за цим упав другий. У деяких були паралізовані ласти або хвіст, і, уповільнивши рух, вони билися майже на місці.
В безладному, хаотичному русі страховищ усі стрільці загубили з очей величезну тварину, яка понесла з собою зоолога. Десь між ними тепер носиться Цой, у постійній небезпеці бути затертим, кинутим на дно, дістати нечуваної сили удар.
Старший лейтенант не витримав цієї невідомості.
– Цой, де ви?
– Я переслідую тварину, яка понесла Арсена Дави-довича, – почувся задиханий голос Цоя. – Мене весь час відтирають від неї інші. Але я не випускаю її з очей. Доводиться весь час лавірувати. Я паралізував один з її ластів, але вона, як божевільна, метається. Тримаюся далі від табуна… Далі від їхнього світла… щоб не помітили…
В цю мить одне з страховищ несподівано відокремилося від загальної маси, що хвилювалася в глибині печери, і швидко кинулося до виходу, мабуть шукаючи порятунку у відкритому океані. На фоні його світного голубуватого тіла майнула темна тінь людини, і майже одночасно почувся Цоїв вигук:
– О, чорт! Мене зачепили! Відкинули! Страховище раптом змінило курс, різко повернуло вслід за людською тінню і, широко розкривши величезну, майже двометрову пащу, кинулося навздогін.
– Всім по передньому!.. Звук!.. – пролунала кваплива команда.
Зосереджений приціл всього загону спіймав страховище якраз в ту мить, коли майже перед самою його пащею майнуло тіло Цоя, який спритно втік у темряву. Страховище судорожно забилось, потім упало на дно і розпласталося на ньому недалеко від загону.
Але шлях був показаний. Весь табун кинувся до виходу. Здавалося, ніщо не могло встояти перед цим нестримним падінням пароподібних тіл.
– Включити прожектор! – пролунала голосна команда. Сніп яскравого, сліпучого світла вдарив у темряву, в рухливу масу велетенських тулубів, в'юнких ший і могутніх хвостів, у сузір'я величезних блискаючих телескопічних очей. І те, що, здавалось, не могла б зробити жодна гранітна перепона, зробило світло! Немовби відчувши надприродної сили удар, страховища з широко розкритими пащами разом закинули голови назад, перекинулися з розчепіреними вгору кігтистими ластами і, показавши хвости, повільно попливли назад. Вони мотали головами – приголомшені, осліплені, одразу знесилені. Деякі тихо опускались на дно з повислими шиями. Над табуном у світлому потоці носилася металічна постать Цоя, розшукуючи тварину, яка тримала ученого.
Загін проводжав відступаючий табун зливою ультразвукових променів. То той, то інший з велетнів починав раптом люто битися і за хвилину швидко падав на дно.
– Знайшов!.. Знайшов!.. – пролунав торжествуючий голос Цоя. – Одержуй, каналія! Одержуй!.. Одержуй!..
В середині повільно пливучої колони здійнявся незвичайний рух. Підлетів догори велетенський хвіст, наносячи у всі боки нищівні удари. Раптом з темної маси страховищ відокремилось невелике, що синювато поблискувало металом, тіло і, погойдуючись з боку на бік, стало опускатися на дно. Описавши дугу навколо табуна страховищ, кулею понеслася зверху вниз металічна постать Цоя, майже біля самого дна лідхопила падаюче тіло і тут же, злетівши разом з ним догори, повернула і швидко понеслась до загону.
– Ось!.. – задихаючись, промовив Цой, різко зупинивши і давши задній хід гвинтові. – Ось… – повторив він, хитаючись, падаючи на коліно і простягаючи Скворешні на обох руках нерухоме тіло зоолога.
Загін швидко відступав з печери, боєць за бійцем. Попереду йшов Скворешня, несучи зоолога. Старший лейтенант Богров пропускав усіх повз себе. Марат тримав у промені прожектора, немовби в полоні, кілька страховищ, рештки величезного табуна, які збилися в протилежному кінці печери і ховали голови від потоків убивчого невмолимого світла.
– Вимкнути прожектор! – скомандував старший лейтенант Маратові.
Він допоміг йому швидко навантажитись. – Марш за загоном!
Старший лейтенант востаннє кинув погляд у чорний простір печери, арену нечуваної в житті старої планети битви. Потім він запустив гвинт і незабаром приєднався до гірлянди яскравих голубих вогнів, яка швидко йшла у відкритий океан.
Розділ VII
БРЕХНЯ
Зоолог машинально погладив слабою рукою бороду і, окинувши поглядом госпітальний відсік, який блищав чистотою, смутно посміхнувся.
– Так, дорогий Марате, ось і довелося самому скористатися всім, що тут мною приготовлено. Можу засвідчити, що, загалом, непогано, навіть можна сказати, зовсім непогано.
Піднявши голову, Марат глянув на ученого відсутнім поглядом і потім перевів його кудись у простір.
Він прийшов навідати зоолога, який ще не отямився після пережитого потрясіння, але візит проходив досить в'яло і нудно.
Після трагічної пригоди з ученим Марат став зовсім невпізнанним. Наскільки раніше він був завжди веселим, жвавим і балакучим, настільки тепер він замкнувся в собі, уникав зустрічей з товаришами, у вільний час лишався самітним у своїй каюті, і його співжилець Крамер не знав, як до нього підійти. Але в той же час всі бачили і почували, що на Марата вперто напосідають важкі думки, що голова його зайнята новою проблемою, яку він особливо близько бере до серця і яка тривожить його з такою силою, яку досі не доводилося спостерігати при жодному з його попередніх винахідницьких захоплень.
Продовжуючи думати про щось своє, Марат сказав, трохи повернувшись до зоолога.
– Ні, ні, Арсене Давидовичу, не кажіть… По-моєму, погано… Треба буде в ньому щось переробити…
Поважний зоолог, мабуть, відчув себе зачепленим за живе.
– Що погано? – запитав він, насторожившись, готовий відбити атаку.
– Шолом, препоганющий шолом!
– Шолом?!
– Авжеж! Шолом, який вас так спотворив. Зоолог, звівшись на лікті, вп'явся в Марата розширеними очима.
– Шолом?! А я думав, ти говориш про госпітальний відсік!
Він упав на подушку і зайшовся дитячим реготом.
– Що ж ти думаєш про шолом, кацо? – запитав серед сміху зоолог. – І що змусило тебе раптом задуматись про такі дрібниці. Що таке шолом перед проблемою зрошення Сахари чи поворотом Гольфштрему?
– По-перше, дозвольте вас поправити, Арсене Давидовичу… Не Гольфштрем, а Гольфстрім. Слово це англійське і…
– Пробач, пробач, кацо… Звичка, знаєш. З дитинства… Ну, а по-друге?
– А по-друге, про шолом… Знаєте, Арсене Давидовичу… – зам'явся на мить Марат.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127