Щоб бути посланцем, годилося мати незвичайні риси, добрих посланців було ще менше, ніж добрих аґентів. Я, хоч і неперевершений аґент, був би лише нікчемним посланцем. Я часто шкодував про це. Ґабер був захищений зусібіч. Він використовував систему нотації, незбагненну для всіх інших людей, крім нього. Кожен посланець, перше ніж бути призначеним, мав подати свою систему нотації в директорат. Ґабер нічого не розумів у посланнях, які він розносив. Він міркував про них і робив приголомшливо хибні висновки. Атож, йому було не досить, що він нічого не розуміє, йому ще треба було вважати, ніби він усе розуміє. І це ще не все. Пам'ять у Ґабера була така дірява, що тих послань ніколи не було в його голові, вони перетворювались у записи в блокноті. Йому було досить згорнути блокнот, щоб за хвилину набути досконалої невинности й не знати, що там записано. І коли я кажу, що він міркував про свої послання й робив висновки, це відбувалося не так, як міркували б ми, ви і я, згорнувши книжку і, можливо, навіть заплющивши очі, а водночас із процесом читання. Коли він підводив голову і брався до коментарів, то негайно, бо, згаявши одну мить, забув би і текст, і тлумачення. Я часто запитував себе, чи, бува, не здійснюють над посланцями якесь хірургічне втручання, щоб вони стали такі забудькуваті. Навряд чи. Адже в усьому, що не стосувалося послань, вони мали досить добру пам'ять. Я чув, як Ґабер із великою вірогідністю розповідав про своє дитинство й родину. Мати унікальну спроможність читати власні записи, не знати, навіть не здогадуючись про те, про сенс своїх доручень і бути нездатним зберегти їх у пам'яті довше за кілька секунд, – риси, які дуже рідко поєднуються в одному індивіді. Й саме їх вимагали від наших посланців. За доказ, що їх поважали більше, ніж аґентів, і то за риси радше надійні, ніж блискучі, править те, що їм давали фіксовану платню вісім ліврів за тиждень, тоді як ми, аґенти, мали тільки шість з половиною, не враховуючи премій і транспортних витрат. Якщо я розповідаю про аґентів і посланців у множині, це ще ніяка не Гарантія. Адже я не бачив жодного іншого посланця, крім Ґабера, й жодного іншого аґента, крім себе. Але я припускав, що ми були не самотні, й Ґабер, напевне, мав таку саму думку. Гадаю, нам було б важко змиритися з тим, що ми унікальні кожен у своєму роді. Й нам обом мало видаватися природним, що, як, скажімо, мені, кожного аґента обслуговує окремий посланець, а Ґаберові – що кожен посланець обслуговує одного аґента. Саме тому я й міг казати Ґаберові, мовляв, нехай це завдання доручать комусь іншому, я не хочу його, а Ґабер міг відповісти, мовляв, його не хочуть доручити нікому іншому, крім вас. Ці останні слова, коли припустити, що Ґабер не вигадав їх навмисне, щоб одурити мене, шеф, мабуть, вимовив з єдиною метою підтримати нашу ілюзію, якщо це справді була ілюзія. Це все було досить туманним.
Якщо ми вважали себе за членів якоїсь широкої мережі, то, мабуть, завдяки якомусь дуже гуманному почуттю, спрямованому на зменшення кількости нещасть завдяки ширшому розподілу їх. Принаймні для мене, чоловіка, що вмів дослухатися до фальцету розуму, було очевидним, що ми, напевне, самотні у своєму ремеслі. Атож, у миті просвітління я вважав, що ситуація і справді може бути такою. Щоб нічого не приховувати, признаюся: ці просвітління інколи були такі виразні та гострі, що я починав сумніватися в існуванні самого Ґабера. Якби я мерщій не занурювався знову в пітьму, я дійшов би, можливо, до того, що прибрав би й шефа, і вважав, ніби тільки я відповідаю за моє нещасне існування. Адже я знав, що я нещасний, мавши шість з половиною ліврів на тиждень плюс премії та гроші на додаткові витрати. Прибравши Ґабера і шефа (він звався Юді), чи зміг би я утриматись від насолоди… – та ви зрозуміли мене. Але я не був створений для яскравого світла, що знищує, мені дано лише маленьку лампочку й велику терплячість, щоб нести її в порожній пітьмі. Я був твердим тілом серед інших твердих тіл.
Я спустився на кухню. Я не сподівався побачити там Марту, але побачив. Вона сиділа у своєму кріслі-качалці коло каміна й понуро заколисувала себе. Те крісло-качалка, якщо вірити їй, було її єдиним майном, за яке вона трималася і з яким не розлучилася б за ціле царство. Звернімо увагу на деталь: вона поставила його не у своїй кімнаті, а на кухні, коло каміна. Пізно лягаючи, рано встаючи, саме в кухні вона мала найбільшу користь від нього. Багато є господарів, і я теж належав до них, які неприхильно ставляться до відпочинкових меблів на робочому місці. Служниці хочеться відпочити? Нехай іде до своєї кімнати. Нехай усе на кухні буде з твердого білого дерева. Мушу признатися, Марта вимагала, перше ніж піти до мене на роботу, щоб я їй дозволив поставити крісло-качалку на кухні. Я обурено відмовився. Потім, побачивши, що вона непохитна, поступився. Я мав занадто м'яке серце.
Щосуботи мені довозили запас пива на цілий тиждень, тобто півдюжини літрових пляшок. Я не торкався його аж до наступного дня, бо ж годиться, щоб пиво заспокоїлося після найменшого пересування. З тих шести пляшок Ґабер і я, ми вдвох, спорожнили одну. Отож лишилося п'ять, плюс недопита пляшка з минулого тижня. Я пішов до комори. Там стояло п'ять пляшок, закритих і запечатаних, і одна пляшка відкрита й на три чверті порожня. Марта поводила за мною очима. Я ходив, не кажучи їй ані слова, і знову піднявся нагору. Я просто тинявся по будинку. Зайшов до синової кімнати. Сидячи за робочим столиком, син милувався марками, в обох альбомах, великому й малому, що лежали розгорнуті перед ним. Коли я зайшов, він прожогом згорнув їх. Я одразу здогадався, що він там хитрував собі. Але спершу запитав:
– Ти зібрав свої речі?
Він підвівся, взяв рюкзак і подав мені. Я зазирнув усередину. Запустив туди руку й намацав, що там лежить, дивлячись кудись удалину. Там було все. Я віддав рюкзак, запитавши:
– А що ти робив?
– Марки розглядав, – відповів син.
– Ти називаєш це розглядати марки? – здивувався я.
– Звичайно, – відказав він мені з такою нахабністю, яку й уявити годі.
– Мовчи, брехуне! – скрикнув я. А знаєте, що він робив? Просто перекладав зі своєї власне колекції до альбому з марками-дублікатами рідкісні й вартісні марки, ті, які щодня розглядав з утіхою і з якими не міг наважитись розлучитися навіть на кілька днів. – Покажи мені свою нову марку з Тімору, оту жовту за п'ять реалів. – Син завагався. – Показуй! – закричав я. Я сам подарував йому ту марку, вона обійшлася мені у флорин. Купив у когось при нагоді.
– Я поклав її сюди, – знічено пробурмотів син, піднімаючи альбом з марками-дублікатами. Це все, що я хотів знати, власне почути, щоб він сказав сам, бо я вже знав.
– Гаразд, – мовив я, йдучи до дверей. – Ти лишиш обидва альбоми вдома, і великий, і малий.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66