Отже, хоч би що я робив, у цьому аспекті про мене в певному розумінні завжди піклувались. Я по черзі поступався їм роллю, тим понурим пройдисвітам, щоб вони мали змогу зрозуміти свою помилку. А цієї ночі йшлося не про місяць і не про жодне інше світило, бо це була ніч слухання, ніч, віддана нечутним шерехам і зітханням, що наповнюють уночі декоративні садки, ніч, зіткана з несміливого гамору листочків, пелюстків і повітря, що повівало тут по-іншому, ніж деінде, де є принаймні примус, і по-іншому, ніж удень, коли є змога наглядати й карати, а також ще однієї, не зовсім зрозумілої речі, що не була ані повітрям, ані тим, що воно ворушить. Мабуть, це той далекий гомін, що його завжди створює земля і приховують інші звуки, але не надовго. Бо вони не усвідомлюють цього гомону, чутного тільки тоді, коли справді слухають, коли все, здається, мовчить. А був ще інший шум, шум мого життя, що привласнювало собі цей садок, їдучи по землі проваль і пустель. Атож, мені траплялося забути не тільки хто я, а й те, що я існую, забути про існування. Тоді я вже не був тим закритим ящиком, у якому я так добре мав зберігатися, бо падала перегородка, і я наповнювався, скажімо, корінням і досить скромними стеблами, підпорами, давно вже змертвілими, тож невдовзі їх спалять, нічним відпочинком і чеканням сонця, крім того, скреготом планети, що мала добру спину, бо котилася до зими, зима позбавить її сміховинних наростів. Або ж я був непевним спокоєм тієї зими, снігами, що тануть і нічого не змінюють, жахіттями нового початку. Але таке траплялося зі мною нечасто, здебільшого я сидів у своєму ящику, що не знав ані пір року, ані садків. І так було краще. Але в ящику годилося бути пильним, ставити собі запитання, наприклад, чи ти знаєш, що існуєш і досі, якщо ні, коли настав кінець, а якщо так, скільки це ще триватиме, байдуже хто перешкодить вам утратити нитку сновиддя. Я залюбки ставив собі запитання, одне за одним, і то тільки на те, щоб споглядати їх. Ні, не залюбки, а навмисне, щоб я вірив, що й досі тут. А проте бути й досі тут для мене нічого не означає. Я називав це міркуваннями. Я міркував майже без упину, я не смів зупинитися. Мабуть, саме цьому я й завдячую свою невинність. Вона була вже трохи залежана й немов підточена з країв але я тішився, дивлячись на неї, атож, досить тішився. «Досить дякую», як сказав мені колись хлопчик, чию кульку я підібрав, не знаю чому, мене ніщо не зобов'язувало, й він, певне, сам хотів підібрати її. А яких зусиль це коштувало мені через ногу, що не згиналася! Слова закарбовувались у моїй пам'яті назавжди, безперечно, тому, що я хапав їх з першого разу, а таке траплялося зі мною нечасто. Не те що я чув погано, бо слух у мене таки витончений, звуки, які не мали ніякого сенсу, я ловив, мабуть, краще від усіх. Тож про що йшлося? Можливо, про ґандж розуму, що починає думати тільки тоді, як ударити по ньому кілька разів, або думає тільки тоді, коли хоче, але на рівні, нижчому від рівня філософувань, якщо таке можна уявити собі, а таке можна уявити, бо ж я уявляю. Атож, почуті слова, а я чув їх дуже добре, мавши досить витончений слух, я чув першого разу, ба навіть другого, а часто й третього разу, як чисті звуки, позбавлені всякого значення, і це, мабуть, одна з причин, чому розмовляти мені було несказанно важко. А слова, які вимовляв я сам і які майже завжди мали бути пов'язані з якимсь розумовим зусиллям, часто справляли на мене враження дзижчання комахи. Це пояснює, чому я небалакучий, бо мені важко було зрозуміти не тільки те, що казали мені інші люди, а й те, що я їм казав. Щоправда, коли виявити багато терплячости, зрештою можна було порозумітися, але порозумітися з якої теми, запитую я вас, і задля якого результату? Та й на природні збудники й людські витвори я реагував, гадаю, по-своєму, й навіть у гадці не мав висновувати з них якусь науку. І моє око, видюще, мабуть, було кепсько пов'язане з сітківкою, бо я насилу називав те, що відображувалось на ній, часто вкрай виразно. Не заходячи аж так далеко, щоб стверджувати, мовляв, я бачив світ догори ногами (це було б надто просто), безперечним є те, що я бачив його надміру формалізовано, анітрохи не будучи через те ані естетом, ані художником. Мавши з-поміж двох тільки єдине око, яке функціонувало більш-менш традиційно, я погано сприймав відстань, що відокремлювала мене від іншого світу, і часто тягнувся рукою до того, що було просто недосяжним, а часто бився об тверді предмети, ледве помітні на обрії. Але навіть тоді, коли я мав ще обидва ока, я теж був, здається, таким самим, а може, й ні, бо той час далекий від даного періоду мого життя і я маю про нього тільки дуже туманні спогади. А як добре поміркувати, мої чуття смаку і нюху були анітрохи не кращі, я відчував і куштував, до ладу не знаючи що, навіть не знаючи, добре воно чи ні, й дуже рідко двічі підряд я відчував те саме. Думаю, я був би чудовим чоловіком, нездатним спекатися своєї дружини, що навіть якби зраджував її, то тільки з неуважносте. Сказати вам тепер, чому я лишився в Лус на досить тривалий час, – річ, неможлива для мене. Тобто, завдавши собі тяжких мук, я, безперечно, колись розповім про це. Але з якої речі я завдаватиму їх собі? Щоб категорично заявити, що я не міг учинити інакше? Адже я неминуче дійшов би такої думки. Я любив образ старого Ґелінкса, що помер молодим і давав мені свободу, стояв на палубі чорного Улісового корабля й віз мене на схід. Це велика свобода для того, хто не має душі дослідників-піонерів. Ставши на кормі, нахилившись над хвилями, раб, сповнений смутної веселости, я розглядаю гордий і безвартісний струмінь. Атож, я не віддалявся ні від якої батьківщини, не плив ні до якої кораблетрощі. Отже, тривалий час, проведений у Лус. Тривалий час – дуже невизначений вислів, мабуть, кілька місяців, може, рік. Я знаю, що в день мого від'їзду знову стояла тепла погода, але це нічого не означає в моєму краю, де, здається, тепло, чи холодно, чи просто погідно байдуже якої пори року і де дні не йшли, мов котилися схилом, ні, аж ніяк не котилися схилом. Але відтоді це, напевне, змінилося. Отже, я знаю тільки одне: в день мого від'їзду погода була приблизно та сама, що й у день прибуття, – тією мірою, якою я здатний розібрати, яка надворі погода. Я так довго жив просто неба, і то кожної пори року, що дуже добре відрізняв погоду від негоди, моє тіло розрізняло їх і, здається, навіть мало свої вподобання. Гадаю, я займав кілька кімнат, одну за одною або по черзі, не знаю. В моїй голові є багато вікон, я певен у цьому, але, можливо, це завжди те саме, по-різному відкрите на ходу світу. Дім не ворушився – ось що, напевне, я хочу сказати, говорячи про різні кімнати. Садок і будинок були нерухомі завдяки не знати якому механізмові компенсації, а я, коли був спокійний, – власне, в цьому здебільшого й полягала моя робота там, – теж був нерухомий, а коли й пересувався, то вкрай повільно, немов, як можна сказати, скориставшись школярським жарґоном, у клітці за межами часу, і зрозуміло, й за межами простору.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66