— відповідав їй Х'ялмар, Ілля чи ще хтось третій-четвертий-п'ятий.
Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum
В деяких індійських готелях було прийнято робити перекриття між поверхами прозорими. Підлога-ґрати. Той, хто вище чи нижче від тебе на поверх — за ґратами.
В індійських міжміських автобусах було прийнято возити рибу й сидіти одне на одному. Коло водія бовваніла добряча частина пантеону індуїстських та буддійських божеств — уся лілово-позолочена, як кічові образки в гуцулів.
— Знаєш, Х'ялмаре, тут взагалі до біса схожого… Починаючи від цього смороду в автобусі, від немитих людських тіл і кислотного кольору реліквій, аж до рис облич… Гуцули пішли з Азії, цигани — десь теж із околиць Індії…
Х'ялмар упіввуха слухав пустотіле Марлине патякання, втикаючи в одну зі своїх вічних книг із тендеру, жорстокості й убивства прав Людини. Марла гортала величезну широкоформатну ілюстровану «Мітологію Індії».
— Дивися, і Вселенський потоп тут є, і ковчег… і богиня, що народжується з голови батька. Шлях героїв завжди схожий. Ти чуєш?
— Ага.
— Тобі це нафіг нецікаво. Гад паршивий.
— Марлочко, мені цікаво… — спробував було відірватися від книжки й обійняти її за плечі, але Марла випручалася й відразу забула, на що вона ображалася, її тепер займаїо щось кардинально інше. Марла слухала музику.
— Гм… Якшо в міжобласному розбеханому ЛАЗІ «Тернопіль — Срака-Мотика» з заїздом до Франківська грає почергово затягнута касета з записом Служби Божої й гака ж касета з «Голубі лєтят над нашей зонай», то що ми маємо тут? Знову дуже схоже.
— О, так. Цукровий поп — то вічна кара всіх народів.
— Та ні. Тут зовсім інше щось. Є щось зовсім невловиме в цьому циклічному завиванні співака й циклічному затягуванні плівки. Хоч і музика тут будується за іншими канонами, ніж європейська… Втім, саме тому її й не так жахливо гидко слухати. Дратує ж бо тільки те, до чого ти сам потенційно причетний.
На цих словах сухошкірий дідок з отакееенними нігтями на босих ногах смачно втоптався у Марлині речі, приперті до її колін. Слідом за ним товста кобіта, що нестерпно тхнула рибою, зробила те ж саме. Марла промовчала.
— Однак вони не тицяються в тебе органами — це не може не тішити, — зітхнувши, підсумувала вона.
Нарешті автобус причвалав до маленького містечка на кордоні з Непалом. Візу в цю благословенну країну можна було отримати просто на кордоні, заплативши 30 універсально-національних одиниць. Як завжди, Марла виявилася першою українкою. яку побачив цей прикордонник за життя. Як завжди — здивований трохи погляд. Зате, дай їм, Боже, щастя-здоровля, жодних тобі принижень чи зволікань-звірянь-дзвінків-розпитувань. Ними, як Марла вже встигла з'ясувати за півроку подорожей, люблять займатися не лише прикордонники суперрозвинутих країн, «де вулиці мощені золотом». Митник — це діагноз. Це трагедія маленької людини. Це так само «ні-па-вєз-ло», як бути вахтером, охоронцем, чиновником, комендантом гуртожитку, працівником реєстратури, тюремником, даїшником, вчителькою математики Юлією Марківною…
— Бувають винятки, ти знаєш. Я вже люблю цю їхню країну. із просуванням вглиб «ця їхня країна» дивувала й тішила ще більше.
— Відразу видно країну буддистів, — Х'ялмар показував на фрески з рекламою міцного алкоголю, нафарцикльовані фарбою просто на стінах житлових будинків. Деякі з них від часу встигли полупитися й виглядали тепер ну просто дуже древньо й автсн-тично.
— Дивися, які в них гарні жінки! — Марла захоплено розглядала крізь вікно жінок різного віку, що, сидячи край дороги, розчісували коси. Фігурки жінок чергуватися з фігурками чоловіків, що тут же, край дороги, справляли малу потребу.
— Цікаво, яка тут символічність.
Марлині очі страшенно тішилися від споглядання пурпуру й фіолету жіночого вбрання. Геть усі кольори Непалу виглядали насиченими й довершеними. Глибокий червоний, глибокий зелений…
— Оп-па, знову солдати.
Зелений увірвався до салону автобуса. Вдивлявся в обличчя місцевим. Усіх, окрім вже зовсім шанованого віку старих, та ще Марли з Х'ялмаром, попросили вийти на паспортний контроль.
— Чого вони?
— Бояться маоїстів.
— Ага. і думають, що бєлий чєловєк тут ні при чім… От, треба здати фішку маоїстам, аби знали, кого вербувати.
Пасажири повернулися до автобусу. Всі усміхнені, всі без напрягу. Як потім з'ясувати для себе Марла з Х'ялмаром, урядове полювання на маоїстів стато для непальців чимось на кшталт щоденного прогнозу погоди. Ніхто не сахався табунів солдат, що залягали по придорожніх криївках з автоматами, ніхто особливо не непокоївся, чого вони там бігають по полю. Вікна автобуса, з яких видно всі ці перегони й маніпуляції — екрани барного телевізора з нецікавою програмою від «Еvrosport».
Солдати спокійно посміхалися на вулицях, мирні жителі спокійно посміхалися на вулицях, маоїсти спокійно посміхалися в кушах, мріючи про державний переворот. Король із королевою офіційно посміхалися під час візитів, і, можливо, парилися всенародною не-любов'ю.
— Розкажи мені ще раз про те, що там трапилося н королівському палаці, — позіхнула Марла. День уже був при смерті, як вони в'їздили в передгір'я Гімалаїв.
— Ну, там відома лише ця романтична офіційна версія, що є у кожному путівнику.
— Яка-а-а…? — нила Марла, охоча до вечірньої казочки.
— Така, шо молодий і красивий коронний принц поїхав вчитися до Лондона. Там закохався у прекрасну чи не дуже…
— У прекрасну!
— Ну добре, у прекрасну дівчинку, котру привіз на канікулах знайомити зі своєю августійшою родиною.
— Що, сказав: «Нє хачу учіцца, а хачу женіцца»?
— Типу того.
— і що старі?
— А король із королевою йому сказали: «Нє-а, любий, кров у ній червона, нам така не лізе!»
— Що, так і сказали?
— Марло!
— Що?
— Це б ти так сказала!
— Я?! Я за змішані шлюби.
— Ну й добре. Все, казочці кінець.
— Нє, не кінець! і що далі?
— То be continued.
— Х'ялмар, свиня!!!
— Хрю.
— Ну Х'ялмар…
— Ок, востаннє вибачаю. Тоді, значить, коронний принц вийшов за двері й повернувся до їдальні з автоматом. Відтак досить успішно розрядив його в усю сімейку, не забувши про кохану й про останню кулю для себе.
— От жалко пацана. Не міг собі жити в громадянському шлюбі, га? Чи відмовитися нафіг від корони — кому воно треба. Став би таксистом у Лондоні…
— Так, Марло, дуже романтично. Зрештою, а чом би й ні.
— Дурний, скажи?
— Я слабо вірю в істинність легенди.
— А в що ж тоді?
— На престол сів братик короля-небіжчика. Народ тепер його не зовсім любить. Подейкують, то він усе й підлаштував.
— Ага, тільки це вже не так красиво… Турброшурки не візьмуть.
— Зате взяли би маоїсти, хе-хе.
— Чшшш, не згадуй всує. Що вони — республіки хочуть?
— Та тут увесь народ не проти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58
Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum
В деяких індійських готелях було прийнято робити перекриття між поверхами прозорими. Підлога-ґрати. Той, хто вище чи нижче від тебе на поверх — за ґратами.
В індійських міжміських автобусах було прийнято возити рибу й сидіти одне на одному. Коло водія бовваніла добряча частина пантеону індуїстських та буддійських божеств — уся лілово-позолочена, як кічові образки в гуцулів.
— Знаєш, Х'ялмаре, тут взагалі до біса схожого… Починаючи від цього смороду в автобусі, від немитих людських тіл і кислотного кольору реліквій, аж до рис облич… Гуцули пішли з Азії, цигани — десь теж із околиць Індії…
Х'ялмар упіввуха слухав пустотіле Марлине патякання, втикаючи в одну зі своїх вічних книг із тендеру, жорстокості й убивства прав Людини. Марла гортала величезну широкоформатну ілюстровану «Мітологію Індії».
— Дивися, і Вселенський потоп тут є, і ковчег… і богиня, що народжується з голови батька. Шлях героїв завжди схожий. Ти чуєш?
— Ага.
— Тобі це нафіг нецікаво. Гад паршивий.
— Марлочко, мені цікаво… — спробував було відірватися від книжки й обійняти її за плечі, але Марла випручалася й відразу забула, на що вона ображалася, її тепер займаїо щось кардинально інше. Марла слухала музику.
— Гм… Якшо в міжобласному розбеханому ЛАЗІ «Тернопіль — Срака-Мотика» з заїздом до Франківська грає почергово затягнута касета з записом Служби Божої й гака ж касета з «Голубі лєтят над нашей зонай», то що ми маємо тут? Знову дуже схоже.
— О, так. Цукровий поп — то вічна кара всіх народів.
— Та ні. Тут зовсім інше щось. Є щось зовсім невловиме в цьому циклічному завиванні співака й циклічному затягуванні плівки. Хоч і музика тут будується за іншими канонами, ніж європейська… Втім, саме тому її й не так жахливо гидко слухати. Дратує ж бо тільки те, до чого ти сам потенційно причетний.
На цих словах сухошкірий дідок з отакееенними нігтями на босих ногах смачно втоптався у Марлині речі, приперті до її колін. Слідом за ним товста кобіта, що нестерпно тхнула рибою, зробила те ж саме. Марла промовчала.
— Однак вони не тицяються в тебе органами — це не може не тішити, — зітхнувши, підсумувала вона.
Нарешті автобус причвалав до маленького містечка на кордоні з Непалом. Візу в цю благословенну країну можна було отримати просто на кордоні, заплативши 30 універсально-національних одиниць. Як завжди, Марла виявилася першою українкою. яку побачив цей прикордонник за життя. Як завжди — здивований трохи погляд. Зате, дай їм, Боже, щастя-здоровля, жодних тобі принижень чи зволікань-звірянь-дзвінків-розпитувань. Ними, як Марла вже встигла з'ясувати за півроку подорожей, люблять займатися не лише прикордонники суперрозвинутих країн, «де вулиці мощені золотом». Митник — це діагноз. Це трагедія маленької людини. Це так само «ні-па-вєз-ло», як бути вахтером, охоронцем, чиновником, комендантом гуртожитку, працівником реєстратури, тюремником, даїшником, вчителькою математики Юлією Марківною…
— Бувають винятки, ти знаєш. Я вже люблю цю їхню країну. із просуванням вглиб «ця їхня країна» дивувала й тішила ще більше.
— Відразу видно країну буддистів, — Х'ялмар показував на фрески з рекламою міцного алкоголю, нафарцикльовані фарбою просто на стінах житлових будинків. Деякі з них від часу встигли полупитися й виглядали тепер ну просто дуже древньо й автсн-тично.
— Дивися, які в них гарні жінки! — Марла захоплено розглядала крізь вікно жінок різного віку, що, сидячи край дороги, розчісували коси. Фігурки жінок чергуватися з фігурками чоловіків, що тут же, край дороги, справляли малу потребу.
— Цікаво, яка тут символічність.
Марлині очі страшенно тішилися від споглядання пурпуру й фіолету жіночого вбрання. Геть усі кольори Непалу виглядали насиченими й довершеними. Глибокий червоний, глибокий зелений…
— Оп-па, знову солдати.
Зелений увірвався до салону автобуса. Вдивлявся в обличчя місцевим. Усіх, окрім вже зовсім шанованого віку старих, та ще Марли з Х'ялмаром, попросили вийти на паспортний контроль.
— Чого вони?
— Бояться маоїстів.
— Ага. і думають, що бєлий чєловєк тут ні при чім… От, треба здати фішку маоїстам, аби знали, кого вербувати.
Пасажири повернулися до автобусу. Всі усміхнені, всі без напрягу. Як потім з'ясувати для себе Марла з Х'ялмаром, урядове полювання на маоїстів стато для непальців чимось на кшталт щоденного прогнозу погоди. Ніхто не сахався табунів солдат, що залягали по придорожніх криївках з автоматами, ніхто особливо не непокоївся, чого вони там бігають по полю. Вікна автобуса, з яких видно всі ці перегони й маніпуляції — екрани барного телевізора з нецікавою програмою від «Еvrosport».
Солдати спокійно посміхалися на вулицях, мирні жителі спокійно посміхалися на вулицях, маоїсти спокійно посміхалися в кушах, мріючи про державний переворот. Король із королевою офіційно посміхалися під час візитів, і, можливо, парилися всенародною не-любов'ю.
— Розкажи мені ще раз про те, що там трапилося н королівському палаці, — позіхнула Марла. День уже був при смерті, як вони в'їздили в передгір'я Гімалаїв.
— Ну, там відома лише ця романтична офіційна версія, що є у кожному путівнику.
— Яка-а-а…? — нила Марла, охоча до вечірньої казочки.
— Така, шо молодий і красивий коронний принц поїхав вчитися до Лондона. Там закохався у прекрасну чи не дуже…
— У прекрасну!
— Ну добре, у прекрасну дівчинку, котру привіз на канікулах знайомити зі своєю августійшою родиною.
— Що, сказав: «Нє хачу учіцца, а хачу женіцца»?
— Типу того.
— і що старі?
— А король із королевою йому сказали: «Нє-а, любий, кров у ній червона, нам така не лізе!»
— Що, так і сказали?
— Марло!
— Що?
— Це б ти так сказала!
— Я?! Я за змішані шлюби.
— Ну й добре. Все, казочці кінець.
— Нє, не кінець! і що далі?
— То be continued.
— Х'ялмар, свиня!!!
— Хрю.
— Ну Х'ялмар…
— Ок, востаннє вибачаю. Тоді, значить, коронний принц вийшов за двері й повернувся до їдальні з автоматом. Відтак досить успішно розрядив його в усю сімейку, не забувши про кохану й про останню кулю для себе.
— От жалко пацана. Не міг собі жити в громадянському шлюбі, га? Чи відмовитися нафіг від корони — кому воно треба. Став би таксистом у Лондоні…
— Так, Марло, дуже романтично. Зрештою, а чом би й ні.
— Дурний, скажи?
— Я слабо вірю в істинність легенди.
— А в що ж тоді?
— На престол сів братик короля-небіжчика. Народ тепер його не зовсім любить. Подейкують, то він усе й підлаштував.
— Ага, тільки це вже не так красиво… Турброшурки не візьмуть.
— Зате взяли би маоїсти, хе-хе.
— Чшшш, не згадуй всує. Що вони — республіки хочуть?
— Та тут увесь народ не проти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58