І то ж не була музика сфер. Надпотужний радіотелескоп, що стоїть у ПуертоРіко, зафіксував щось дуже схоже на сигнали з іншої галактики.
Видно, вони там розхвилювалися, вже подають знак.
У степах і далі гримить. Осколки, як шрапнель, б’ють по вікнах. Горіла школа. Горіла нафтобаза. Кілька снарядів ударило в цвинтар. Прямим попаданням пошкодило газопровід. Поїзди наче спіткнулись, завмерли на місці. У Мелітополі оголошено надзвичайний стан. У Запоріжжі цілу ніч приймали потерпілих. Станція переливання крові просить здавати кров. Але ж там десь і Запорізька атомна станція! Добре, якщо не в радіусі розльоту. Мало нам Чорнобиля.
Тим часом у Росії вдруге обраний Путін під президентські фанфари пройшов анфіладою кремлівських кімнат. Двері перед ним розступалися, як Сезами, ряди почесних гостей шанобливо схиляли голови. Склавши присягу на Конституції, він виголосив промову про велич Росії і вийшов на Соборну площу. Народ не безмолствував, народ занімів од захвату. Внутрішньо калатав Цар-колокол, аж підскакував, хотів вистрелити Царпушка. Гриміло урочисте глінківське «Слався!» Царственно пройшов президентський кортеж.
Щоправда, в День Перемоги у Грозному прогримів кривавий салют — 56 поранених, 6 загиблих, серед них і глава республіки Ахмад Кадиров. Але на велич Росії це не вплинуло.
У нас баритони співали: «Перемога, перемога, перемога! Не забудемо нікого і нічого». Військовий хор грянув: «Эх, путь-дорожка фронтовая! Не страшна нам бомбежка любая». Розчулені ветерани змахували сльозу. В степах продовжувалась бомбьожка. Пішов дощ, може, трохи пригасить.
Прем’єр оглянув територію з повітря, облетів постраждалі райони. Бачив вибух в ілюмінаторі. І дійшов висновку: «Треба наводити порядок у військових силах». Президент висловив докорінно іншу думку. «Ми живемо в техногенному світі, — сказав він, — і від техногенних катастроф ніхто не застрахований». А до чого тут техногенний світ? Воно ж вибухнуло від нехлюйства, вибухнуло вдень, о першій годині дня. Щось пиляли, щось крали, хтось кинув недопалок.
Групи розмінування «зачищають» територію. Населенню дозволено повернутися у чотири села. Люди гірко жартують: «Перемогу відсвяткували, можна вертатись додому». Але як їм жити? Де гарантія, що знову не вибухне? Воно ж там порозліталося, все не визбираєш.
— Самі винуваті, — сказав Лев, інвертований на пустелю. — Вони заслужили, щоб у них літало над головою.
— Ти що?! — жахнувся я. — Люди?! Заслужили?!
— А вони що — не бачили, що у них там під боком валяється десятки років? Вони задумалися, звідки воно вивезене і на кого було націлене? Два мільйони боєприпасів заростали травою. Хлопці тягали на металобрухт, комерційні фірми чиргикали. їм же і в голові не було, поки над головою не свиснуло.
Що тут скажеш? І нам у голові не було. Під Києвом теж заростало травою. І під Харковом. І під Львовом. В Артемівську чомусь вибухали й вагони. Звідкись вони ж приїхали. Може, це саме ті, що вивозили артилерійський склад із-під Києва? Ми ж теж не питали, куди.
Отакі з нас громадяни.
Словом, час розкидати снаряди, час їх збирати.
Недовибухлі боєприпаси знаходять по городах, кущах і байраках. Поїзди кримського напрямку пустили в обхід. До всього ще й кури похворіли на пташиний грип. Робиться таке кволе, кахикає — помітили люди, вернувшись до своїх обстріляних хат. Тепер там ходять з епідемстанції, як марсіани, в зелених комбінезонах, у масках, хапають курей за лапи, кидають у мішки. Воно б’є крильми, кудкудакає. Хай уже той леопард, ще бракувало людям і курячих епідемій.
У школах, нарешті, розпочалися заняття. Дітям рекомендують ходити обережно, обминаючи вибухонебезпечні предмети. То що їм, на пуантах ходити, як по мінному полю? Баба козу має висилати уперед на довгій шворці?
Вєрка Сердючка співає: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!»
Гуляєм. Але як сказав телеведучий з ящика: «Святковий настрій дещо зіпсований». Дещо! Обстріляли мирне населення. Привезли трьох убитих з Іраку. Народ протестує, матері виходять з плакатами: «Поверніть нам наших дітей!», — але президент заявив, що ми там «виконаємо свій обов’язок до кінця».
Який обов’язок? Перед ким? До якого кінця?!
21 травня. День народження Ґії Ґонґадзе. Це б йому було 35 років. Всього лише 35! А його вже немає четвертий рік.
Нова біда. Ректора Ужгородського університету знайшли з ножем у серці. І відразу ж було повідомлено, що це самогубство, та й по всьому.
Щось забагато цих загадкових самогубств у нашій державі, нещасних випадків, нерозкритих убивств. Але суспільство адаптувалося вже до всіх трагедій. Всі до всього звикли. Всі од всього втомилися. Справу Ґонґадзе вже теж сприймають як серіал.
Наростає підземний гул президентських виборів. Ще де ті вибори, а карлики вже посунули з усіх екранів. На безконечних ток-шоу токують, як глухарі.
Об’єднуються дони й подонки. Роз’єднуються патріоти.
Дивлюсь я на цих політиків і думаю. А були ж колись лідери нації, такі, як Ганді. Народ назвав його Махатмою, по-їхньому це — Велика Душа.
Господи! Де ж наша Велика Душа?!
Чи ми вже тепер більше цінуємо Велику Кишеню?
Однак є ще у світі й диваки, які живуть своїм окремим життям. В’їхав у Київ італієць, поляк за походженням, — Януш Рівер. Худий, засмаглий, на велосипеді. Стартував з Риму ще на початку століття, поклавши собі за 10 років відвідати 110 країн. Зупиняється, де хоче. Ночує, де доведеться. Під зорями, то й під зорями. Під скиртою, то й під скиртою. У нас тут ночував у старому вітряку в Музеї просто неба. Може, він самотній. Може, пережив якесь потрясіння. Може, одробив своє і просто хоче свободи. Тримає курс на Китай, Індію і Непал. Може поїхати в Кенію на велосипеді. І не конче вбивати лева, йому вже на цьому не залежить. Йому 68.
Оце, я розумію, землянин. Хоче побачити Землю, на якій живе.
«А якщо вмерти, то тільки в дорозі», — жартує.
І знову тисне на педалі.
Нестеменні ознаки наближення виборів.
Листівки, відозви, газети, буклети. Медійна артпідготовка. Безсоромний піар. Агітація забиває всі рецептори. Стрілочники нашого бездоріжжя переводять стрілки, політики з великої дороги переставляють семафори, б’ють ліхтарі і підмінюють назви станцій — то було хоч «в комунє остановка», а тепер хто куди.
А цей народ їде, як у товарняку, нужденний, задурений, принижений і забитий, щось жує, визирає з вікон, ремствує, а й не подумає зірвати стоп-кран, або хоч пробратися по вагонах, подивитися — що там за машиніст? Може, він дурний, може, п’яний, може, навмисно веде не туди, може, він взагалі не вміє водити поїзд, може, у нього до потилиці приставлений пістолет?
Горіховий наш інтелект. Вибираємо тих самих і тих самих, а потім жахаємось — що це за чудовиська у нас при владі?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96