А патріоти чубляться — хто зробив провокацію? Неодмінно сама міліція, перевдягнувшись, пішла на себе. Виламала турнікети, врепіжила себе дрюком, швиргонула димову шашку. А ми, ми люди свідомі, ми завжди за мир і злагоду, ми борці помірковані, ми прагнемо компромісу. Це нас підбили зловмисники, підбурили провокатори, внідрилися комуняки, — ну, словом, рука Москви.
Якби кобзар із бандурою заспівав про це славне побоїще, то й кобзар би заплакав, і люди, і всі козаки з того світу. То ви ж як взялися боротись, то вже боріться, панове. Боріться або не беріться. Вирішуйте — фронт чи форум?
От ми й вийшли з цього, як поранені звірі. Навіть рани не треба зализувати. Атрофувались.
Лінію фронту знову тримають мертві.
А я уже був подумав. Мені уже був причувся «День гніву». Я вже ладен був кинутись у вир подій. Але події не завирували. Захлинулися в нерішучості й резиґнаціях. Як завжди.
Сумно все ж, коли твоя нація така безпорадна. Ледь що, зразу у відчай. А що, у світі все так ідеально? А живуть, «шахсей-вахсей» собі не роблять. А ми чого думаєм, що ми такі унікальні, або такі погані, або такі хороші, що такого, як оце у нас відбувається, і світ не бачив?
А вбивство Кеннеді? Америка й не похитнулась. А Індіра Ґанді, а Раджив? А в Італії Альдо Моро, у Швеції Улаф Пальме? А пастор Кінґ, а принцеса Діана? Теж невеселі сюжети, а чому такі резонансні? Тому що є резонанс. А ми душимось у резервації. В резерваціях резонансу нема.
Ну, події 9 березня. Теж мені, здивували світ. Такісякі націоналісти, на міліцію з камінням пішли. Не витримали, то й пішли. Нарешті розсердились. Бо коли спецназівці били людей на Софійській площі при розверзтій могилі Патріарха, — страшно було за націю, що вона це стерпіла. Пам’ятаю, одна жінка простягала руки до омонів, благала: — Хлопці, невже ви не любите Україну? — А вони їй іржали в обличчя: «Любім, только без украінцев».
І ніхто у світі не обурився, і не назвав це фашизмом.
По Москві промчаться бритоголові, у Швеції блиснуть тім’ям, у Німеччині єврейським студентам пригрозять новим Холокостом по електронній пошті, ще й підпишуться: АсІоІі’РІ ІіГІег. Недавно таке збіговисько екстремалів у одній з федеральних земель ледве розігнала поліція, а вони ще й забарикадувалися намертво у якійсь будівлі. А у нас які бритоголові? Максимум з вусами.
«Злагода! Єдність!» — товчуть, як у ступі, а де ж та єдність? Перегризлися між собою. Хочуть збудувати державу. Так державу ж треба будувати з підмурка, щоб кожен свою цеглинку поклав. А з того каміння, що за пазухою, держави не збудуєш.
Який Хічкок зі своїми «Птахами»? У нас свої своїх заклювали.
Настала якась собача старість ідей. Ніхто нічого не хоче. Ніхто ні за що не бореться. Тільки наші політики за владу над нами.
А так же гарно звучало — Фронт національного порятунку!
Абстрагуватися і не знати.
Жити своїм життям.
Але свого життя теж немає. Додому хоч не вертайся. Дружина, як електричний скат. Різка, роздратована. Я вже боюся до неї заговорити. Вчора кажу: — Як ти думаєш, чому українці ніяк не можуть ідентифікувати себе як націю, навіть уже у власній державі?
— А чайка, яку зварили в каші, може себе ідентифікувати з собою? Тільки з кашею, — сказала вона.
От і поговорили.
Її характер перемелює мене, як жорна. Я стаю легкий, сипкий і сам для себе непереконливий. Мені хочеться звіятись і полетіти.
Як там у Гоголя: «Взвейтесь, кони, и несите меня с этого света!»
Друг мій пише з Каліфорнії: «Приїжджай. Попрацюєш у нормальних умовах». А може, й справді? Я втомився тут жити. У мене відняли Батьківщину.
Диктат приматів. Куди подітись людині?!
Транслюють акцію «Бізнес-Олімп». Те, що у нас зветься елітою, роздає саме собі національну премію «Прометей-престиж». Але чому національну, все ж таки і Прометей, і Олімп — це антична Греція. І який престиж? Невже їм здається, що бути прикутим до скелі, з печінкою, закльованою орлом, це престижно? Може, вони думають, що Прометей сидів на Бізнес-Олімпі? Чи їм що промоутер, що Прометей?
Уявляю собі, як ті люди в далеких вимираючих селах, де вже ні школи, ні клубу, ні бодай фельдшерського пункту, як у кого є старенький телевізор, — дивляться, наче з іншої планети, ці трансляції зі столиці, — як тут жирує бомонд, на їхній біді розпаношіле свинство, в блиску й розкошах нічних клубів, ресторанів, світських вечірок.
А в цей же час відбувається незрима і нечувана трагедія. Матір Ґонґадзе вже теж допустили до опізнання. Сім годин вона дивилася на ті рештки, в яких годі було когось упізнати. Машина швидкої допомоги стояла під моргом. Кілька разів її виводили попідруки до тої машини, вона хапала ковток повітря і знову йшла впізнавати. Кажуть, принесла з собою черевик, прикладала до зотлілої стопи, розмір не співпадає.
Ніоба оплакувала своїх дітей. Але їхні кісточки вона в руках не тримала.
А ця мати — цю матір не могли б написати навіть грецькі трагіки!
У ставленні цієї влади до людей є щось зоологічне.
Вже не тільки дружина й мати, вже ціле суспільство — потерпіла сторона.
Таке враження, що ми уже всім народом приміряємо черевик до мертвої стопи. Куди далі піде ця нація?
Прочитав статтю в інтернеті з британської «Файненшел тайме»: «Втрачена країна». Страшно. Я не хочу її втрачати. Я хочу тримати лінію фронту, але де ж ті, хто здатен на День гніву?!
Мужчини імперських націй мислять категорією сили.
Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи.
А такі, як оце ми, все надіються, що якось воно буде.
Не буде. Люди, які пережили критичну масу принижень (і стерпіли!), не можуть бути повноцінними громадянами. Фактично я теж неповноцінний громадянин, бо я терплю.
По суті, я давно вже по-справжньому не обурююсь, я знаю, що від мене нічого не залежить. За радянської влади людину хоч вважали гвинтиком тієї системи. А тепер повипадали і Гвинтики, і шурупчики, і мотор забарахлив.
Я ніхто. Я виборець. Я одиниця електорату. Я такий-то номер у списку. «Світ належить першим». Я стонадцятий.
Теща на кухні читає астрологічний прогноз. Мені — фінансові труднощі, дружині — що їй зіграють вальс Мендельсона на цьому тижні.
Втрачу роботу — от і будуть фінансові труднощі. Та вже й так живемо «на рівні мінімального рівня», як казав один депутат. Ціни ростуть неспівмірно з зарплатою. Ось потрапив у тисняву на дорозі, погнули мені бампер не мого «Опеля», змотався на техстанцію — і вже тріщина у сімейному бюджеті.
— У тебе туго з копійкою? — питає теща. — На ось, візьми. — І потай від дружини віддала мені свою пенсію. І я взяв. Я, мужчина, я, доросла людина, батько і чоловік! — я заплатив за квартиру з тещиної пенсії.
Мені на ногу впав кактус. Тепер ходжу з паличкою, кульгаю. Дружина навіть не помітила, що на мене вже кактуси падають.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96