» — «Звісно, вочевидь тоді можна купити, фактично, все чого забажаєш». — «А яка тоді жінка потрібна класному бухгалтеру?» — «Та хто його знає». — «У неї мають бути потужні цицьки?» — «Ні, точно сказати я не можу». — «Ну, все-таки напевно так». — «Цілком». — «Я це обожнюю. Я обожнюю великі цицьки». — «Але ж є багато бухгалтерів, і при тому багато справді добрих, у яких жінки просто потвори. Це, власне, від того не залежить». — «Якби Джон Холмс був першорядним бухгалтером, то він міг би оженитися на будь-якій жінці, яку би захотів, так же?» — «Цілком можливо». — «Мій член дуже великий». — «Це о'кей».
Після вечері в ресторані, ми повернулися назад до готелю. Наскільки я знаю, це був досить навіть такий собі готель. Без басейна і без дискотеки. Коли ми відкрили двері в номер героя, я думав, він засмутиться. «Гарна кімната», — сказав герой, бо він припустив, шо я передбачу його реакцію. «Так, це готель для самого лише спання». — «В Америці таких просто нема!» — приколовся я. «Нема», — відповів він і ми зареготали. Ми чули себе друзями. Вперше навіть не пам'ятаю за скільки часу мені стало зовсім класно. «Коли ми підемо у свій номер, ти не забудь потарбати, чи двері добре закриті, — сказав я, — не хочу тебе зробити замороженим від страху, але тут є повно несимпатичних людей, які не проти взяти в американця шо-небудь без дозволу або й викрасти його самого. На добраніч». Герой знову засміявся, але на цей раз він сміявся, бо не знав, шо я не приколююся. «К ногє, Семмі Дейвіс Молодший-Молодший», — скомандував Дєд, але псина не бажала відставати від дверей. «К ногє!» Ноль реакції. «К ногє!» — знов закричав Дєд, але псина не змінила своєї дислокації. Я робив спроби їй заспівати, бо вона завжди на це відгукується, особливо коли я співаю «Біллі Джин» Майкла Джексона: «вона просто дівчинка, яка вірить, шо я єдиний». Ніякого руху. Псина тільки притисла морду до героєвих дверей. Дєд спробував забрати її силою, але вона почала плакати. Я постукав, і на порозі з'явився герой із зубною щіткою в роті. Я сказав йому: «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший-буде спати сьогодні з тобою», — хоча знав шо така операція від початку приречена на провал. «Ні», — відповів герой і більше нічого. «Але вона не відійде від твоїх дверей», — сказав я. «Тоді нехай спить у холі». — «Це було б дуже добре з твого боку». — «Мене це не цікавить». — «Тільки на одну ніч». — «Однієї буде забагато. Ця собака мене загризе». — «Ну, це навряд». — «Вона у вас просто божевільна». — «Так, я не можу заперечувати цей факт — вона скажена. Але вона й вірна». Правда, я знав, шо це не допоможе. «Послухай, — сказав герой, — якщо ця собака хоче спати в кімнаті, то я із задоволенням переночую в холі. Але якщо вже я в кімнаті, то в кімнаті тільки я». — «А може, б ви з нею спали і холі удвох?» — запропонував я.
Після того, як ми з Дєдом залишили героя і нашу псину відпочивати: героя в номері, а псину в холі — ми спустилися в бар, шоб випити горілки. Дєд запропонував це сам. Чесно кажучи, сам на сам із ним я чув себе некомфортно. «Він хороший хлопака», — сказав Дєд, а я не міг вкурити, чи він мене допитує, чи повчає. «Ага, ніби непоганий», — відповів я. Дєд провів рукою по своєму обличчі, шо за день вкрилося щетиною. І тільки тоді я помітив, як дрижать у нього руки — вони дрижали цілий день. «Нам треба дуже оперативно допомогти йому». — «Та, було б непогано», — сказав я у відповідь. «Мені б дуже хотілося знайти ту Августину», — сказав Дєд. «І мені», — підтакнув я.
Це все, шо ми сказали за весь вечір. Кожен з нас випив по три склянки горілки, а ше ми дивилися прогноз погоди по телевізору над баром. Наступного дня погоду обіцяли нормальну. Це мене заспокоїло. Так наші пошуки мали стати більш наполегливими. Після горілки ми пішли до себе в номер, який був через стіну до номера героя. «Я лягаю на ліжко, — заявив Дєд, -а ти — на підлогу». — «Ну, так, звичайно», — сказав йому я. «Будільник ставлю на шосту ранку». — «На шість?» — перепитав я. Якшо хочете знати чого я перепитав, то я вам поясню, шо просто не вважаю, шо шоста година — це ранній ранок, я вважаю, шо це ше глупа ніч. «Шість», — повторив Дєд, і я зрозумів, шо це кінець діалогу.
Поки Дєд чистив зуби, я вийшов подивитися, чи все нормально в номері героя. Я прислухався, шоб уловити похрапування, але не почув нічого ненормального, тільки шум вітру у віконних рамах і гудіння комах. Добре, — сказав я своїм мізкам, — заснув він нормально. Зранку не буде втомленим. Я спробував відкрити двері, шоб переконатися, чи надійно вони зачинені. Вони трохи привідкрилися і Семмі Дейвіс Молодший-Молодший забіг всередину, бо псина ше не спала. Я дивився, як вона прилягла біля ліжка, на якому мирно дрихнув герой. Це нормально, — подумав я і тихо причинив двері. Я пішов до нашого з Дєдом номера. Світло Дєд уже погасив, але я відчував, шо він ше не спить. Він постійно крутився. Простирадла шелестіли об подушку, а Дєд усе перевертався й перевертався з боку на бік. Я чув, як він голосно дихає. Я чув, як совається його тіло. І так було цілу ніч. Я розумів, чого він не спить. Він не спав з тієї ж причини, шо і я. Ми обоє роздумували над одним і тим же питанням: шо Дєд робив під час війни?
Закоханість, 1791 — 1803
Трохимбрід дещо відрізнявся від безіменного штетля, котрий існував на його місці до того. Бізнесові справи тривали, як і раніше. Прихожани Правостійної Синагоги, як і раніше, голосили, підвішувалися й кульгали, а також зверхньо поглядали на Приземлених, котрі, як і раніше, дерли на френзелі рукави своїх балахонів та споживали тістечка й книші після, однак часто й під час, святкової служби. Жалібниця Шанда все ще побивалася за своїм болящим філософом Пінчасом, котрий і далі грав неабияку роль у політичному житті містечка. Янкель, як і колись, намагався зробити все правильно, переконував себе, що він не сумує, і закінчував кожен день у смутку. А синагога, як і колись, їздила туди-сюди вздовж межі, котра ділила єврейське та людське, намагаючись відчути під собою надійний ґрунт. Соф'ювка був так само божевільний, так само мастурбував усією п'ятірнею, так само перев'язував себе ниткою, використовуючи своє тіло, щоби пам'ятати про тіло, проте врешті пам'ятав лише про нитку. Втім, з появою назви в мешканців містечка з явилася й нова самосвідомість, яка, між Іншим, іноді давалася взнаки в дуже прикрі й ганебні способи.
Жінки штетлю вернули свої здоровецькі носи від моєї пра-пра-пра-пра-прабабусі. Пошепки вони називали її брудним річковим дівчиськом та водяниковою дитиною. Попри свою забобонність, котра не дозволяла їм розказати дівчинці справжню історію її появи в містечку, вони зробили все, аби вона була позбавлена друзів її віку (дітям селища казали, що вона не стільки весела, скільки прагне веселощів, і не настільки добра, наскільки добрі її вчинки), і що вона знається тільки з Янкелем та ще з деким із громади, хто мав хоробрість із нею бачитися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
Після вечері в ресторані, ми повернулися назад до готелю. Наскільки я знаю, це був досить навіть такий собі готель. Без басейна і без дискотеки. Коли ми відкрили двері в номер героя, я думав, він засмутиться. «Гарна кімната», — сказав герой, бо він припустив, шо я передбачу його реакцію. «Так, це готель для самого лише спання». — «В Америці таких просто нема!» — приколовся я. «Нема», — відповів він і ми зареготали. Ми чули себе друзями. Вперше навіть не пам'ятаю за скільки часу мені стало зовсім класно. «Коли ми підемо у свій номер, ти не забудь потарбати, чи двері добре закриті, — сказав я, — не хочу тебе зробити замороженим від страху, але тут є повно несимпатичних людей, які не проти взяти в американця шо-небудь без дозволу або й викрасти його самого. На добраніч». Герой знову засміявся, але на цей раз він сміявся, бо не знав, шо я не приколююся. «К ногє, Семмі Дейвіс Молодший-Молодший», — скомандував Дєд, але псина не бажала відставати від дверей. «К ногє!» Ноль реакції. «К ногє!» — знов закричав Дєд, але псина не змінила своєї дислокації. Я робив спроби їй заспівати, бо вона завжди на це відгукується, особливо коли я співаю «Біллі Джин» Майкла Джексона: «вона просто дівчинка, яка вірить, шо я єдиний». Ніякого руху. Псина тільки притисла морду до героєвих дверей. Дєд спробував забрати її силою, але вона почала плакати. Я постукав, і на порозі з'явився герой із зубною щіткою в роті. Я сказав йому: «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший-буде спати сьогодні з тобою», — хоча знав шо така операція від початку приречена на провал. «Ні», — відповів герой і більше нічого. «Але вона не відійде від твоїх дверей», — сказав я. «Тоді нехай спить у холі». — «Це було б дуже добре з твого боку». — «Мене це не цікавить». — «Тільки на одну ніч». — «Однієї буде забагато. Ця собака мене загризе». — «Ну, це навряд». — «Вона у вас просто божевільна». — «Так, я не можу заперечувати цей факт — вона скажена. Але вона й вірна». Правда, я знав, шо це не допоможе. «Послухай, — сказав герой, — якщо ця собака хоче спати в кімнаті, то я із задоволенням переночую в холі. Але якщо вже я в кімнаті, то в кімнаті тільки я». — «А може, б ви з нею спали і холі удвох?» — запропонував я.
Після того, як ми з Дєдом залишили героя і нашу псину відпочивати: героя в номері, а псину в холі — ми спустилися в бар, шоб випити горілки. Дєд запропонував це сам. Чесно кажучи, сам на сам із ним я чув себе некомфортно. «Він хороший хлопака», — сказав Дєд, а я не міг вкурити, чи він мене допитує, чи повчає. «Ага, ніби непоганий», — відповів я. Дєд провів рукою по своєму обличчі, шо за день вкрилося щетиною. І тільки тоді я помітив, як дрижать у нього руки — вони дрижали цілий день. «Нам треба дуже оперативно допомогти йому». — «Та, було б непогано», — сказав я у відповідь. «Мені б дуже хотілося знайти ту Августину», — сказав Дєд. «І мені», — підтакнув я.
Це все, шо ми сказали за весь вечір. Кожен з нас випив по три склянки горілки, а ше ми дивилися прогноз погоди по телевізору над баром. Наступного дня погоду обіцяли нормальну. Це мене заспокоїло. Так наші пошуки мали стати більш наполегливими. Після горілки ми пішли до себе в номер, який був через стіну до номера героя. «Я лягаю на ліжко, — заявив Дєд, -а ти — на підлогу». — «Ну, так, звичайно», — сказав йому я. «Будільник ставлю на шосту ранку». — «На шість?» — перепитав я. Якшо хочете знати чого я перепитав, то я вам поясню, шо просто не вважаю, шо шоста година — це ранній ранок, я вважаю, шо це ше глупа ніч. «Шість», — повторив Дєд, і я зрозумів, шо це кінець діалогу.
Поки Дєд чистив зуби, я вийшов подивитися, чи все нормально в номері героя. Я прислухався, шоб уловити похрапування, але не почув нічого ненормального, тільки шум вітру у віконних рамах і гудіння комах. Добре, — сказав я своїм мізкам, — заснув він нормально. Зранку не буде втомленим. Я спробував відкрити двері, шоб переконатися, чи надійно вони зачинені. Вони трохи привідкрилися і Семмі Дейвіс Молодший-Молодший забіг всередину, бо псина ше не спала. Я дивився, як вона прилягла біля ліжка, на якому мирно дрихнув герой. Це нормально, — подумав я і тихо причинив двері. Я пішов до нашого з Дєдом номера. Світло Дєд уже погасив, але я відчував, шо він ше не спить. Він постійно крутився. Простирадла шелестіли об подушку, а Дєд усе перевертався й перевертався з боку на бік. Я чув, як він голосно дихає. Я чув, як совається його тіло. І так було цілу ніч. Я розумів, чого він не спить. Він не спав з тієї ж причини, шо і я. Ми обоє роздумували над одним і тим же питанням: шо Дєд робив під час війни?
Закоханість, 1791 — 1803
Трохимбрід дещо відрізнявся від безіменного штетля, котрий існував на його місці до того. Бізнесові справи тривали, як і раніше. Прихожани Правостійної Синагоги, як і раніше, голосили, підвішувалися й кульгали, а також зверхньо поглядали на Приземлених, котрі, як і раніше, дерли на френзелі рукави своїх балахонів та споживали тістечка й книші після, однак часто й під час, святкової служби. Жалібниця Шанда все ще побивалася за своїм болящим філософом Пінчасом, котрий і далі грав неабияку роль у політичному житті містечка. Янкель, як і колись, намагався зробити все правильно, переконував себе, що він не сумує, і закінчував кожен день у смутку. А синагога, як і колись, їздила туди-сюди вздовж межі, котра ділила єврейське та людське, намагаючись відчути під собою надійний ґрунт. Соф'ювка був так само божевільний, так само мастурбував усією п'ятірнею, так само перев'язував себе ниткою, використовуючи своє тіло, щоби пам'ятати про тіло, проте врешті пам'ятав лише про нитку. Втім, з появою назви в мешканців містечка з явилася й нова самосвідомість, яка, між Іншим, іноді давалася взнаки в дуже прикрі й ганебні способи.
Жінки штетлю вернули свої здоровецькі носи від моєї пра-пра-пра-пра-прабабусі. Пошепки вони називали її брудним річковим дівчиськом та водяниковою дитиною. Попри свою забобонність, котра не дозволяла їм розказати дівчинці справжню історію її появи в містечку, вони зробили все, аби вона була позбавлена друзів її віку (дітям селища казали, що вона не стільки весела, скільки прагне веселощів, і не настільки добра, наскільки добрі її вчинки), і що вона знається тільки з Янкелем та ще з деким із громади, хто мав хоробрість із нею бачитися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84