От чудасія. Ніколи такого не бачила!
— Ти не переймайся, — порадила я, — мені теж дехто може не вибачити. Так я йому сказала, що то його проблеми, і він може мастити собі голову мармулядою. Ну, давай, мабуть, знайомитись. Ірма.
— Тонi.
Він дуже обережно потис мою простягнену руку.
Далі пішло трохи простіше. Коли Тоні пересвідчився, що я не маю наміру ґвалтувати його hic et nunc, йому, схоже, трохи полегшало, і він навіть спромігся на досить осмислену бесіду. Приїхав він ще вчора, і вже встиг тут трохи освоїтись. На моє запитання, чи добре він доїхав, Тоні якось загадково поглядів на мене і сказав "зрештою, добре". Та нехай, це можна буде з’ясувати пізніше.
Враження від Школи в мого сусіда були неоднозначні. Сподобалось йому, як тут все обладнано: два комп’ютерних класи, пристойна бібліотека. Годують непогано, щоправда на чорний пудинг, місцевий делікатес з кров’ю, в нього хоробрості так і не вистачило. А от розташування Школи на узбіччі цивілізації його не надихало. За добу він не знайшов тут навіть телефона; що вже казати про інтернет. Пан Флаерті, місцевий завгосп, повідомив, що телефони — лише в кабінетах викладачів. А Тоні ж мусив відзвітувати батькам і коханій Жанін! Жах!
З викладачами він ще практично не спілкувався, декана нашого, того самого Річарда Фелоні ще немає, він мусить приїхати сьогодні на церемонію посвяти. Тим часом всім заправляє професор Бамбузл.
— А що то за церемонія? — зацікавилась я.
— Хтозна. Правда, професор Бамбузл пообіцяв, що буде ритуальна ініціація.
— Що ще за холера? В них тут що, масонська ложа?
— Ложе? Гм. Ну, не знаю. Але труну і канделябри вже привезли.
***
Під час обіду я спробувала розвідати, наскільки все це серйозно. Обставини, які привели мене до Школи, таки змушували припустити, що тут має місце якась дуже вже специфічна організація. Втім, Тоні міг і жартувати, адже я ще не встигла осмислити логіку почуття гумору мого єзуїтського сусіда.
Обід був накритий у великій залі лекційного корпусу. Зала була затишною — зі стрілчастими вікнами, забраними кольоровим склом, та довгими дерев’яними столами. В цей сонячний день світло падало досередини веселковими стрічками, створюючи відчуття святкового ярмарку, — з дзенькотом посуду, голосними розмовами та нервовим сміхом перших знайомств.
Тут я мала нагоду зблизька роздивитись майбутніх колег по навчанню — всього нас було чоловік з п’ятдесят, при чому частка жінок справді складала не більше третини. Дівчатка були активні і галасливі, та, відчуваючи свою явну меншість, інстинктивно гуртувалися за статевою ознакою. Я підійшла до "дівчачого" куточку, де мене прийняли досить прихильно, особливо ж, коли я розказала їм про мого доброчесного єзуїта. Виявилося, мені ще пощастило. Чорнявій Вероніці з Чехії взагалі дістався якийсь похмурий бармаглот, який ледве-ледве кумекав англійською і вже встиг дістати її розпачливими завиваннями свого привезеного в гірському рюкзаку магнітофона. Чому ж нас не могли поселити разом? А похмурого бармаглота з єзуїтом? Думаю, це було б значно меншим випробуванням для благочестя Тоні. Бідолашна Вероніка теж цього не розуміла, і ми з нею склали гарний дует, виспівуючи каноном "ну де ж справедливість", "що б це значило" і "підозріло це все". Така продуктивна атмосфера дала мені можливість, понизивши голос, поцікавитись церемонією посвяти. Гарна як ружа дівиця Дафна вигнула брову і так само тихо мовила у відповідь:
— В них там якісь загадкові маніпуляції з канделябрами.
Вона кивнула на інший куток, де за обіднім столом засідали кілька чоловік професорів. Дівчата тихенько пирснули.
— Не подобається мені отой тип, — Дафна вказала на високого насупленого бороданя, який з ненавистю колупав щось у тарілці, — Цікаво, що він буде в нас викладати? Теорію та практику ритуальних екзекуцій?
Бородань, немов відчувши нашу увагу, кинув на нас зосереджений погляд, піднявся і рушив в нашу сторону.
— Ой! — Дафна манірно затулила губи долонями.
Ми поштиво замовкли. Ритуальний екзекутор ввічливо привітався.
— Добридень, панянки. Моє ім’я Алан Арт, я викладатиму у вас деякі курси, — він значуще посміхнувся, зробившись схожим на великого чорного крука, — а поки що я маю для вас повідомлення. Після того, як пообідаєте, підійдіть до кабінету 21 першого корпусу, і отримайте мантії та інструкції щодо церемонії посвяти.
Потім він попрощався і рушив в обхід залу, очевидячки, з наміром ощасливити своїм повідомленням решту студентів.
— Мантії? — приголомшеним відлунням прозвучав мій голос.
— Ага, а також маски і наручники, — страшним голосом проказала Дафна.
Ми розсміялися. Щоправда, трохи істерично.
Інструкції, як і мантії, були елегантно простими. Розпорядники церемонії спланували розділити нас на чотири групи, кожну з яких вестиме до посвяти свій провідник. Повідомлялося при цьому, що провідники будуть нашими кураторами протягом усього подальшого навчання.
Розподіл на групи відбувався за незрозумілою мені логікою, і мене трохи здивувала інформація про те, що моє ім’я внесено до групи Алана Арта. Туди ж потрапила язиката красуня Дафна, що змусило мене злостиво усміхнутися. Керівниками інших груп були професор Бамбузл, доктор Альберт Мілтон та професорка Феліція Демінор. Якраз до неї і потрапив мій благочестивий сусід Тоні. От же ж щастить хлопцю!
Отож, слід було одягти видані мантії — прості чорні хламиди — і, відповідно до групової належності, опівночі прибути до вказаних аудиторій адміністративного корпусу. Нічого більше про церемонію не повідомлялося. Щоправда, внизу, під скупими інструкціями стояв якийсь латинський вислів. Audi. Vidi. Tace. Нажаль, на той момент моїх знань латини не вистачило для належної інтерпретації цього вельми змістовного девізу.
Тим часом до півночі залишалося ще кілька годин, які я вирішила витратити… ні, не витратити — інвестувати в здоровий сон. Тепер, попри всі загадкові перспективи, це вдалося мені без жодних зусиль.
За десять дванадцята мене хтось поторсав, вихопивши мене зі слизького марева сновидінь. І був одразу ж обізваний мною по матінці та інших нахабних безсовісних родичах. На щастя, все це я вимовила рідною мовою, тож ніжні вуха Тоні майже зовсім не постраждали.
— Вже час, — винувато мовив він, — ти ж не хочеш запізнитись?
— God damned! — виголосила я, вистрибуючи з ліжка в негліже.
Тоні зашипів і відвернувся.
— Ну вибач.
— Та нічого. Лише не лайся. В нас за таке змушували вечорами мити аудиторії.
— А, буду мати на увазі. Merde! — прокоментувала я одягнені навиворіт штани.
Єзуїт аж закашлявся, промовисто глянувши на мене.
— Все, я готова!
Я похапцем застебнула мантію і вискочила з кімнати, Тоні розсудливо зачинив двері на ключ.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40