Усі знову заплескали. «Ленін», дрібно хихочучи, витяг з кишені камізельки механічну мишку і пустив її бігти по столу президії. Гучно ляпаючи долонею, сам же її і впіймав і тут-таки скрутив іграшкову голову. Зрештою, мишка могла бути й живою.
– Це буде наше останнє й довічне воскресіння, – знову заговорив Чорна Панчоха, перекриваючи хвилю оплесків та ентузіазму – Відрубані руки і ноги знову зростуться в єдине ціле. Ідея, тьху, незалежності потерпить глобальний крах і прирівняється у людській свідомості до фашизму чи навіть до сексуальних збочень. Заборонений плід Імперії всім припаде до смаку. Мільйони людей тільки й чекають, щоб їх проголосили рабами. Щоб їх повели на будівництво пірамід, каналів, великих мурів і великих мостів. Тільки в Імперії людська одиниця знаходить сенс у своєму існуванні. Адже будь-яка Імперія – це велика мета. Тисячолітня Мета. Це підкорення світу, це комунізм, це безсмертя мумій у мавзолеях. Це сяйво сонць і правителів. Це вежа, яку будують десять тисяч років. Це сила армій, це спалення відьом, це рух народів, постійний та об'єднавчий. Це велике злягання народів, це поглинання менших більшими, слабших сильнішими. Це пам'ятники і міфи, це ріки, повернуті всмак це торжество психіатрів, патологоанатомів, птахоловів…
– А як буде з Францією? – в черговий раз вискочив “Суворов”
– Казьоль! – заскрипіла «Катерина Друга».
«Суворов» інтимно обійняв її за талію, що було добре видно навіть з останнього ряду.
– У Францію ми переїдемо жити, – запевнив доповідач, – П'яти– і шестикімнатні помешкання з лоджіями в Парижі, Марселі й Ніцці отримають представники найвищого ґатунку, зокрема учасники сьогоднішнього симпозіуму.
– Куди подіти французів? – крізь оплески долетіло з амфітеатру.
– Депортуємо в пустелю Гобі, – не поліз за словом у кишеню Чорна Панчоха. – Можу принагідне зупинитися на проблемі депортацій, оскільки це буде чи не найважливішим чинником нашої внутрішньої, е-е, зовнішньої політики.
– Здогова думка! – потер руки «Ленін» і, витягнувши з кишені її камізельки білясту цупку редьку, почав її голосно хрумкати,
– Отже, депортація, як відомо вам уже з нашої великої, та. На жаль, запльованої…
– Засраної, – виправив «Іван Грозний».
– Дякую, але це не так, – вклонився доповідач, – нашої героїчної історії, депортація є пречудовим засобом на будь-які національні проблеми. Головне переселити чукчів в Араратську долину, а молдаван на Землю Франца-Йосифа, хоч природніше на ній почувалися б австрійці. Крім того, пропонується здійснити кілька безпосередніх обмінів місцями компактного прожинання: литовців із в'єтнамцями, швейцарців із китайцями, а угорців з уйгурами. Всіляко підтримуючи ідеї великого переселення, ми досягнемо виведення цілком нових і химерних націй та народностей з настільки покрученими назвами, що вони самі будуть їх соромитися: росіяків, укралійців, карело-мінгрелів, чербословатів, румунголів, нідербайджанців, швеків, гредів, французбеків, білошвабів, курдифранків, жиздоболів та карпатських русинів.
– А як буде з Ізраїлем? – підскочив по-кавалерійськи «Суворов», передбачливо вхопивши «Катерину Другу» за цицьку.
Матінка-імператриця на цей раз не сказала нічого, здивована такою несамовитою жвавістю перестарілого воєначальника, а Чорна Панчоха знову не розгубився:
– З Ізраїлем? Ми засадимо всю його територію кавунами!
– І гедькою, гедькою, обов'язково гедькою, – наполягав «Ленін».
«Анатолій» же «Іванович» так вдоволено закліпав своїм штучним оком, що здалося, ніби воно в нього справжнє. Бо він тішився, що недаремно зібрав цих славних людей докупи.
У ложах і балконах ширився ентузіазм. Амфітеатр захопила хвиля піднесення. Доповідач виходив на завершальний ураганний акорд:
– Великий Розпад буде зупинено! Великий Хаос буде переможено! Велика Симфонія поведе людство в тисячолітній похід. Ми захистимо наші святині непролазними хащами повзучих рослин і бойової техніки. Це буде єдиний оркестр тотального послуху й… – доповідач на хвильку затнувся.
І цього вистачило, щоб «Мінін-і-Пожарський», котрий досі виглядав майже неживим, дуетом поставив питання:
– А хто, а хто буде найголовнішим?
– Народ! – упевнено відрубав Чорна Панчоха, і всі зареготали. Тобі знову робилося гірше й гірше, фон Ф. Це невпинне кружляння залу разом із ложами й балконами, разом зі стінами, ці процесії мамонтів, хвости комет і відчикрижені гігантські геніталії, тінями спроектовані у простір над тобою, цей галас звіроподібних масок – усе вдавлювало тебе в поверхню стільця, позбавляло волі й розуміння. Здавалося, що голова, насилу пригвинчена до плечей, от-от зірветься з них і покотиться під ноги президії, востаннє вкриваючи все на світі чорною піною безсилих прокльонів. І коли хтось, підсівши до тебе, запанібрата ляснув тебе долонею по коліну, ти вирішив, що це, як і все інше, – тільки галюцинація. Однак у твоє вухо поліз досить уже знайомий безбарвний голос:
– Ну, як враження, Вільгельмовичу? Як, курна мама, усе це вам подобається?
То був «Сашко». На відміну від тутешньої публіки, був без маски. Вочевидь, не мав потреби конспіруватися. Єдине, що змінив, – це наклеїв тонкі аргентинські вусики, але вони щоразу відклеювалися і висли донизу, як макаронні вироби, “Сашко” ледь похитувався і взагалі мав якесь нестатутне блищання в очах
– А мені твій жарт із телефоном страх як сподобався, – мовив «Сашко», показуючи великого пальця. – Сильно втяв! Мене після нього розжалували. Ти так на мене не зиркай, я, курна мама, теж українець! І трохи випив собі. Може, з горя, а може, з радості – кому яке діло? Та ти не відвертайся, не грай вар'ята, ніби ти – не ти. Я тебе відразу впізнав, Вільгельмовичу. Бо тільки ти міг одягнутися блазнем! Що, гадаєш, мало я твою стилістику вивчав? Та я всі рецензії на тебе знаю напам'ять! Обіжаєш, курна мама!
І «Сашко» ображено засопів, як то звичайно роблять п'яні люди.
– Не, але файно ти з тим телефоном приколов, – знову забулькав через хвилину. – І зі щурами! Повний абзац, курва мама!
– І що тепер буде? – запитав ти.
– Життя триває, братику, – відповів «Сашко». – Хоч мене в ньому і розжалували. Знаєш, старий, я тепер капітан. А життя триває, йоханий бабай, і ніхто йому нічого не зробить, і навіть оці мудодзвони, яких ми тут з понтом охороняємо. Вибач, я трохи вмазав сьогодні.
– Сьогодні! – вторував йому доповідач, котрий, здається ніяк не міг кінчити. – Сьогодні! Наше майбутнє починається вже сьогодні! Якщо ми беремо на себе відповідальність, якщо ми хочемо рятувати Ідею, Державу, Вертикаль, Стрункість, якщо це так, то вже зараз, сьогодні, не зволікаючи ані хвилини, ми повинні…
Але не всі його слова було добре чути – зал реагував дедалі голосніше.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46