Наскочив на хитро поплутані лисячі сліди і знічев'я подався по них. Потім перекинувся на слід заячий — ця розвага мене звеселяла. Я немало помотався по лісі, і, хоч нічого більше не вполював, радості це моєї не применшило. Тепер міг спокійно повернутися до логовиська, лягти в листя і навіть помріяти. Прислухатися до солодкого нуртування в тілі і до благісного відчуття ситості. Так я і вчинив.
Але в мені не помер той, що остерігає, в мені не заснув той, що вміє згадувати. Отож я замість того, щоб віддатися солодкому дріманню, несподівано воскресив у своїй пам'яті ще одну свою юначу пригоду. Ми бігли тоді, сотниченко і його ватага, до недалекого приміського хутірця. Була безмісячна ніч, і хмари густо покривали небо. З поля дув просто в обличчя холодний вітер, обпікаючи наші обличчя. Ми знали, куди простуємо. Іван Галайда, власник хутора, увійшов у судову тяганину із сотником, якому сподобалася Галайдина земля. Вона розрізала сотникове володіння, і той у будь-яку ціну хотів той розділ знищити. Я був людиною сотника і від того находу відмовитися не міг. Ми оточили хутірець зусібіч, щоб жодна душа звідтіля не вирвалася, і почали потиху до нього наближатися. Але нас почули собаки, які відразу ж здійняли гавкітню, і ми змушені були піти на приступ. В хаті засвітилося, і це був добрий знак: застали господаря вдома. Ми кинулися на собак і за короткий час з ними впоралися, покидавши по дворі бездиханні їхні трупи. Саме в цей час господар вихопився з хати і, скочивши на коня, як був, у самій білизні, метнувся з обійстя геть. Сотниченко послав мене і двох спідручних наздогнати втікача, а сам з рештою почав розбивати вікна в господі. Ми скочили на польовий путівець і щосили подалися за втікачем: той миготів попереду білою плямою. То була шалена гонитва, тугий вітер бив нам в обличчя, а ми, галайкаючи, як татари, мчали навскач. Вершник вряди-годи повертався до нас, у нього був пістоль, і він раз із нього вистрілив. Але набивати його знову не мав коли, тож тільки й сподівався на прудкість конячих ніг. Але кінь його підвів. Перечепився через невидний вночі кущ, і біла постать кумельгом скотилася на землю. Мої підручні миттю зіскочили долі і навалилися на пораненого Галайду. Вони били його руками й ногами, аж поки той не затих. Я ж з коня не зсідав: якось важко на серці мені зробилося. Хлопці зловили коня, на якому тікав Галайда, кинули на нього нерухоме тіло, і ми притьма подалися до хутора. В подвір'ї стояли напівроздягнені Галайдиха, Іванова мати і їхня дочка: їх міцно зв'язали мотузами. Сотниченкова компанія тим часом громила двір. Двері було вивалено, а з хати виносили речі й начиння й тут-таки розбивали. Кілька запалених походень яскраво горіло, розсіюючи навдокіл червоні пасмуги світла. В цих пасмугах люди ходили почервонені, ніби заюшені кров'ю.
— Зловили? — повернув червоне лице сотниченко.
— Зловили, — весело ошкірився один із хлопців.
— Живий?
— Здається, живий. Кінь його скинув…
— Треба, щоб він був живий, — сказав сотниченко і пішов до коня, на якому нерушно звисав Галайда.
— Ну що, негіднику, — сказав сотниченко. — Тепер знаєш, як суперечити сильнішому за тебе?
— Будь ти проклятий, — простогнав Галайда, і сотниченко з розмаху вдарив його в обличчя…
Мені хотілося повернути коня й кинутися в ніч; те, що я бачив, не захоплювало мене. Але я знав і гірку правду: в нашому світі суперечити сильнішому таки не можна. Тому мовчки сидів на коні й дивився, як трощать Галайдине добро.
— Може, хату запалимо? — сказав один із погромників.
— Ні, — сказав сотниченко. — Цю хату Галайда мені відпише. Вони зареготали, всі оті червонолиці, всі оті заюшені кров'ю, а я раптом уразився, бо хтось на мене пильно дивився. Дивилася дочка Галайди, з якою я колись трохи жартував, коли вони приїхали до міста, і в тому її позирі було стільки зневаги й ненависті, що я раптом відчув, що пропадаю. Тоді я вчинив таке, про що й досі згадую із соромом. Я під'їхав до нещасної зв'язаної дівчини і вперіщив її через плечі нагаєм…
— А не дивись на мене вовком! — вигукнув я.
— Прокляті будьте! — дзвінко вигукнула дівчина. — Ви всі і ваш корінь!…
Я лежав на дні встеленої листям ями, загорнувшись у те листя, і замість радіти з ситості, яку мав після багатьох днів голодування, відчув інше: ситість приносить не тільки вмиротворення, ситим думається ліпше. Голова прочищається, і є час на спомини й на вивагу. Гірка була оця моя вивага, хоч я знав: у тому нападі на Галайду тільки брав участь, але бездіяльно. Я мчав за Галайдою, але не чіпав його і не бив. Не кидав його на коня і не гнав того коня за собою. Не бив я вікон і не нищив добра Галайди, а тільки дивився, як те чинять інші. Але я підняв руку на безпомічну дівчину, за що й дістав од неї прокляття. Чи ж такий великий цей мій гріх, думав я, лежачи в холодній ямі і відчуваючи, як насідає на мене морозне повітря, і чи його досить, щоб оправдати долю мою? І я згадав нашого єпископа, того, якого всі великим богомольцем вважали і ревнильником віри на землі нашій. Згадав, як везли на возах у єпископський двір черниць Троїцького монастиря: Олександру, Єлизавету, Марію, Мотрону, Онисію, Маргариту, Євтимію, Марту, Єфросинію, Горгонію, Олену, Любов, Софію, Віру, Надію, Аполлінарію і Митродору. Були серед них молодюсінькі, а були й зовсім старі. Всіх їх вибили пліттю за те, що вони без указу вибрали для себе ігуменю з білиць [4]. Кожна з них одержала по тридцять ударів, і ніяке прокляття на владику не впало…
Пішов сніг. Лапатий, повільний, все покрилося білими цятками, сніг залітав і до мене й розтавав од мого дихання. Сніжини кружеляли, танцювали, покривали землю, і не було їм кінця. Шуміли сухим листям десь високо в небі дуби, і той шум тривожний мені здавався. Я сам ставав тривожний, сон не торкався моїх повік. Хотів заспокоїти себе, але щось мене мучило, хоч тільки недавно було мені весело й добре. Ні, подумав я, не розв'язати мені всіх вузлів, які затягує все тісніше розум мій. Не знайти мені спокою, бо його, можливо, у світі нема. Не можу розпалити в собі люті до світу, хоч цей світ тяжко мене побив.
Записи гапонівського священика
Я хочу написати тобі, читальнику, кілька повчань. Не знаю, чи приймеш ти їх, чи відкинеш, у цьому воля твоя. Але мені є потреба їх висловити, бо це повчання не тільки для тебе, але передусім для мене самого. Не думай, що в світі не існує істини або їх існує стільки, що вони одна одну побивають. Неважко помітити: одна людина вважає за істинне те, що друга має за неправду. А неправда другого — істина для першого. Істина є. Але вона не в розумі кожного з нас, а в розумі всіх загалом. Вона вивірюється не досвідом кожного з нас, а досвідом усіх загалом. її не візьмеш у жменю, її не запишеш у книзі як вислів, вона живе як дух.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
Але в мені не помер той, що остерігає, в мені не заснув той, що вміє згадувати. Отож я замість того, щоб віддатися солодкому дріманню, несподівано воскресив у своїй пам'яті ще одну свою юначу пригоду. Ми бігли тоді, сотниченко і його ватага, до недалекого приміського хутірця. Була безмісячна ніч, і хмари густо покривали небо. З поля дув просто в обличчя холодний вітер, обпікаючи наші обличчя. Ми знали, куди простуємо. Іван Галайда, власник хутора, увійшов у судову тяганину із сотником, якому сподобалася Галайдина земля. Вона розрізала сотникове володіння, і той у будь-яку ціну хотів той розділ знищити. Я був людиною сотника і від того находу відмовитися не міг. Ми оточили хутірець зусібіч, щоб жодна душа звідтіля не вирвалася, і почали потиху до нього наближатися. Але нас почули собаки, які відразу ж здійняли гавкітню, і ми змушені були піти на приступ. В хаті засвітилося, і це був добрий знак: застали господаря вдома. Ми кинулися на собак і за короткий час з ними впоралися, покидавши по дворі бездиханні їхні трупи. Саме в цей час господар вихопився з хати і, скочивши на коня, як був, у самій білизні, метнувся з обійстя геть. Сотниченко послав мене і двох спідручних наздогнати втікача, а сам з рештою почав розбивати вікна в господі. Ми скочили на польовий путівець і щосили подалися за втікачем: той миготів попереду білою плямою. То була шалена гонитва, тугий вітер бив нам в обличчя, а ми, галайкаючи, як татари, мчали навскач. Вершник вряди-годи повертався до нас, у нього був пістоль, і він раз із нього вистрілив. Але набивати його знову не мав коли, тож тільки й сподівався на прудкість конячих ніг. Але кінь його підвів. Перечепився через невидний вночі кущ, і біла постать кумельгом скотилася на землю. Мої підручні миттю зіскочили долі і навалилися на пораненого Галайду. Вони били його руками й ногами, аж поки той не затих. Я ж з коня не зсідав: якось важко на серці мені зробилося. Хлопці зловили коня, на якому тікав Галайда, кинули на нього нерухоме тіло, і ми притьма подалися до хутора. В подвір'ї стояли напівроздягнені Галайдиха, Іванова мати і їхня дочка: їх міцно зв'язали мотузами. Сотниченкова компанія тим часом громила двір. Двері було вивалено, а з хати виносили речі й начиння й тут-таки розбивали. Кілька запалених походень яскраво горіло, розсіюючи навдокіл червоні пасмуги світла. В цих пасмугах люди ходили почервонені, ніби заюшені кров'ю.
— Зловили? — повернув червоне лице сотниченко.
— Зловили, — весело ошкірився один із хлопців.
— Живий?
— Здається, живий. Кінь його скинув…
— Треба, щоб він був живий, — сказав сотниченко і пішов до коня, на якому нерушно звисав Галайда.
— Ну що, негіднику, — сказав сотниченко. — Тепер знаєш, як суперечити сильнішому за тебе?
— Будь ти проклятий, — простогнав Галайда, і сотниченко з розмаху вдарив його в обличчя…
Мені хотілося повернути коня й кинутися в ніч; те, що я бачив, не захоплювало мене. Але я знав і гірку правду: в нашому світі суперечити сильнішому таки не можна. Тому мовчки сидів на коні й дивився, як трощать Галайдине добро.
— Може, хату запалимо? — сказав один із погромників.
— Ні, — сказав сотниченко. — Цю хату Галайда мені відпише. Вони зареготали, всі оті червонолиці, всі оті заюшені кров'ю, а я раптом уразився, бо хтось на мене пильно дивився. Дивилася дочка Галайди, з якою я колись трохи жартував, коли вони приїхали до міста, і в тому її позирі було стільки зневаги й ненависті, що я раптом відчув, що пропадаю. Тоді я вчинив таке, про що й досі згадую із соромом. Я під'їхав до нещасної зв'язаної дівчини і вперіщив її через плечі нагаєм…
— А не дивись на мене вовком! — вигукнув я.
— Прокляті будьте! — дзвінко вигукнула дівчина. — Ви всі і ваш корінь!…
Я лежав на дні встеленої листям ями, загорнувшись у те листя, і замість радіти з ситості, яку мав після багатьох днів голодування, відчув інше: ситість приносить не тільки вмиротворення, ситим думається ліпше. Голова прочищається, і є час на спомини й на вивагу. Гірка була оця моя вивага, хоч я знав: у тому нападі на Галайду тільки брав участь, але бездіяльно. Я мчав за Галайдою, але не чіпав його і не бив. Не кидав його на коня і не гнав того коня за собою. Не бив я вікон і не нищив добра Галайди, а тільки дивився, як те чинять інші. Але я підняв руку на безпомічну дівчину, за що й дістав од неї прокляття. Чи ж такий великий цей мій гріх, думав я, лежачи в холодній ямі і відчуваючи, як насідає на мене морозне повітря, і чи його досить, щоб оправдати долю мою? І я згадав нашого єпископа, того, якого всі великим богомольцем вважали і ревнильником віри на землі нашій. Згадав, як везли на возах у єпископський двір черниць Троїцького монастиря: Олександру, Єлизавету, Марію, Мотрону, Онисію, Маргариту, Євтимію, Марту, Єфросинію, Горгонію, Олену, Любов, Софію, Віру, Надію, Аполлінарію і Митродору. Були серед них молодюсінькі, а були й зовсім старі. Всіх їх вибили пліттю за те, що вони без указу вибрали для себе ігуменю з білиць [4]. Кожна з них одержала по тридцять ударів, і ніяке прокляття на владику не впало…
Пішов сніг. Лапатий, повільний, все покрилося білими цятками, сніг залітав і до мене й розтавав од мого дихання. Сніжини кружеляли, танцювали, покривали землю, і не було їм кінця. Шуміли сухим листям десь високо в небі дуби, і той шум тривожний мені здавався. Я сам ставав тривожний, сон не торкався моїх повік. Хотів заспокоїти себе, але щось мене мучило, хоч тільки недавно було мені весело й добре. Ні, подумав я, не розв'язати мені всіх вузлів, які затягує все тісніше розум мій. Не знайти мені спокою, бо його, можливо, у світі нема. Не можу розпалити в собі люті до світу, хоч цей світ тяжко мене побив.
Записи гапонівського священика
Я хочу написати тобі, читальнику, кілька повчань. Не знаю, чи приймеш ти їх, чи відкинеш, у цьому воля твоя. Але мені є потреба їх висловити, бо це повчання не тільки для тебе, але передусім для мене самого. Не думай, що в світі не існує істини або їх існує стільки, що вони одна одну побивають. Неважко помітити: одна людина вважає за істинне те, що друга має за неправду. А неправда другого — істина для першого. Істина є. Але вона не в розумі кожного з нас, а в розумі всіх загалом. Вона вивірюється не досвідом кожного з нас, а досвідом усіх загалом. її не візьмеш у жменю, її не запишеш у книзі як вислів, вона живе як дух.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36