(Аlех у «Кофіумі» у вівторок — дурнісінький був день, тільки й потрапила, що на пошту — відіслати Г. пакет з «есеями», Копіса не працювала, дівчинка-поштарка не вміла правильно відксерити «…» і довго, на мою вимогу, переробляла, файлів у продажу «нема, кінчилися», черги всюди кілометрові, пробки в місті «самашечі», з Кудрі на Володимирську рівно годину їхала, — словом, зла вже була фізіологічне, єдине бажання — спекатись до лиха всіх цих журналюг, які «вкрали» мені «мій Майдан», — і от Аlех, радісно, — про промову Ющенка в ніч після 26-го: сказав, бач, що в 1991-му «we were independent, and now we are free» [«Ми стали незалежні, а тепер ми вільні» (англ.). ], — те саме, що ти місяць тому казала! Угу, тільки я глибше брала — В політдискурсі думка деградує до гасла, — але скоро вже її можна так сплющити, ту думку, значить, свій потенціал вона вичерпала…)
Якщо для моїх нічних господарів (та й для С. теж!) усе почалося 22-го, то для мене — особисто — якраз тоді й скінчилося: досі певна, що мені треба було тоді — таки по Майдану лазити, а не з західними кореспондентами зустрічатися (а втім, цікаве спостереження того-таки Voswinkel’я: революція «буржуазії проти пролетаріату» — на Майдані майже всуціль — дрібні підприємці, а «донєцкіє» — робітники!), і не з дипломатами… (Leibrecht, із яким мене звів А К., ланч в «Асахі», — 30-го? А вечеря у Штюдемана — вже аж 8-го, чи що? ні, того всього вже не пам'ятаю, — 8-го, в середу, я з Timoty Garton Ash'ем обідала, і з французами-грузинами перед тим говорила, — чи то у вівторок було, 7-го? А на попередньому ж тижні що? — стаття для Наndelsbland? От Майдан 4-го, в суботу (після інтерв'ю з німкенею) — оце пам'ятаю, а решта все вже — обривається, розсипається, рябить…
Факт, що я вже робила «не своє», — і г'овсім не тра' було вже так надсаджуватись «на діпломатічєской работє», — зробили б її й без мене (я просто «по-матросовськи» кидалась, як дєвочка-отлічніца, «підправляти» — «…» — запомогти, мовляв, справі, — а не те треба було робити, не там «родіну спасать»…)
«…»
Реальність революції завжди не зміримо більша за можливості одної людини — тут скільки-небудь адекватною реакцією може бути хіба щоденник, журналістський репортаж, хроніка… І — деталі, оце те, за чим я жалкую і що, як мені здається, безнадійно пропустила: оранжевий чайник у вікні, яким бабця сигналить 100-тисячній колоні, і колона починає радісно скандувати: «Ба-буш-ка!»; сумська жіночка-селянка, що, приїхавши 22-го, мусила вертатися додому — по валянці, бо була вбралася «як до Києва» — в найкраще; трагічний Тростянець, де перед 21-м бандюги ходили від бару до бару і змушували відвідувачів «пити за Януковича», а хто відмовлявся — били (!); бабця з Михайлівської, яка цілими днями носила на Майдан чай тим єдиним термосом, що мала, — маленьким, півлітровим, розливала за кілька секунд і знов шкандибала назад на Михайлівську, і всю ніч відчинені кав'ярні — «Ребята, у нас только зеленый чай остался, будете?», — і те, як «деморалізували» спецназівців піснями й квітами, — все це — треба було бачити наживо, але одне життя цього всього не вміщає , не можна втовпити в себе одночасну, тут-і-теперішню драму мільйонів, можна рухатися тільки вздовж деяких головних силових ліній, нашвидку їх вичле-нувавши, — що я й робила, власне, тільки це мене — не задовольняло вже…
Одна «лінія», втім, лишилася «неозвученою» — антропологічна: захоплений вигук Ф. 22-го вранці, при погляді на монітор: «Какие лица! — всех целовать хочется!» — і феномен «донецької зовнішности» з другого боку, такий разючий у програмі з Юлею на ТРК «Україна», де «включаєм улицу» щоразу виглядало як присінок аду (мама: «Ні одного нормального людського обличчя!», — і навіть колористика відповідна, до блякло вбраних молоденьких ведучих включно): це те, про що писав Бунін в «Окаянных днях», він першим схопив кримінальний лик радянської Росії, «чувашские лица» жінок і здеградовані — мужчин, так воно [тоді] починалось — і так [тепер] закінчується… Господи, спасибі Тобі!
6 січня 2005
Прокинулася з думкою: то був просто чистий сплеск духа — вище тої точки, на якій приявна культура спроможна щось запеленгувати (як і в часи Толстого, вона «сповзла» на персоналії «імператорів і полководців», — але і Толстой у «Війні і мирі» власне отой «народний підйом», про який так багато говорить словами , замість його показати , «зазняти», — теж узяв слабо, небезпосередньо… )
Хто — взяв?! Де, коли в історії літератури?!
Нема інструмента.
АЛЬБОМ ДЛЯ ГУСТАВА
Оповідання
ВІН:…Тепер, коли мене запитують, що в ті дні було найтяжче, — а таке питання я вже не раз чув од іноземців, цей Гус-тав не перший, запитують звичайно з чем-ности, просто аби щось спитати, бо все, що вони запам'ятали зі своїх ящиків і газет, — це, що в Києві понад мільйон народу (скільки точно, все одно ніхто не знає і ніколи вже не взнає!) три тижні стояло на морозі під снігом, українську ж зиму вони уявляють собі за зразком азійських степів: птахи мерзнуть на льоту, язик прикипає до металевої ложки, — і тепер сподіваються почути які-небудь голівудівські страшилки про відморожені щоки, ампутовані кінцівки, щось у дусі Джека Лондона — go West? My son? Go West, my соuntrу, [На Захід, мій сину, на Захід, мій краю (англ.). ] всяке підкорення Заходу (бо вони певні, що ми змагалися саме за це, за підкорення Заходу!) має, за їхньою міфологією, супроводжуватися суворими чоловічими подвигами, і вони готуються почути від тебе те, що самі собі намислили, щоб, співчутливо похитуючи головою, казати «Вау!» — коли таке запитують, я щоразу ніби впираюся в глухий мур у собі самому, у власну знехіть щось пояснювати, плутаючись у своїй недорікуватій англійській, белькотіти, що «тяжко» — це не зовсім те слово, воно зовсім не пасує до того, що переживалося нами впродовж тих трьох тижнів, що, навпаки, «тяжко» було радше потім, коли все скінчилося — коли почався енергетичний відплив, і треба було розходитися по домівках, більше знову ніхто-нікому, і хоч скільки клацай серед вулиці зламаною запальничкою, марно намагаючись закурити, не метнуться вже до тебе зусібіч послужливо десятки рук із вогниками напоготові (пам'ятаю, як я розгубився, коли такого вперше НЕ сталося: за ті три тижні я вже встиг забути, як це воно — бути самотнім у натовпі, а тут минуло всього кілька днів, Хрещатик був той самий і люди ті самі, тільки тепер вони поспішали собі хто куди в передноворічних клопотах, і нікому не було діла до того, Що якомусь мудакові не запалюється цигарка, — і так, на мить мов осліплий од холоду цієї раптово утвореної пустки там, де ще зовсім недавно, от туй-туй, клекотало таке щільне любовно-родинне тепло, пустки, схожої на ту, що утворює в тобі смерть коханої людини, я нарешті остаточно збагнув і повірив, що все справді скінчилося, — ми знову почали розсипатись, розперетворюватись на звичайний вуличний тлум, як у кожному місті світу, і треба знову вчитися жити по-давньому, ніби ніколи й не знав іншого життя…), — ось що було справді тяжко, як повернення з війни, хай навіть і з перемогою (це порівняння чомусь здається мені надзвичайно вдалим), уоu sее, Густаве, розумієш?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34