Я зовсім не хочу цим сказати, ніби пан Янукович не має за собою ніякого реального електорату, окрім як по тюрмах та психіатричних лікарнях (100% голосів за Януковича в обох цих групах!). Він безперечно його має — особливо на сході та півдні країни, де людей тривалий час було ізольовано від будь-якої інформації, опріч тої, що надавалась місцевою владою (і чітко взорувалася на старих зразках доби холодної війни, коли не прямо ґеббельсівської пропаганди). Більшість цих людей продовжує жити, доволі апатично, у свого роду віртуальному СРСР і голосує за того, за кого скаже начальство. У жодному сні їм не намарилося б самохіть виходити на вулиці з якоюсь політичною вимогою, оскільки сама ідея ініціативи, похідної від них самих, а не спущеної «згори», залишається для них чужою й незбагненною. Парадоксальним чином, цей світопогляд вони поділяють зі своїм керівництвом. Дехто йменує це «синдромом заручника»: як відомо, по упливі часу заручники починають ідентифікувати себе з тими, хто їх полонив і тримає під вартою.
Якщо вже вважати Україну «розколотою», то розкол цей проходить, відтак, не за географічною, лінгвістичною чи релігійною ознакою, як то довший час намагалися вмовити сценаристи Януковичевої кампанії і Україні, й решті світу. Насправді він куди складніший і тонший — це розкол, сказати б, не «в просторі», а «в часі». По одній стороні тут — новонароджена й повносила українська політична нація, яка жодним чином не погодиться покірно прийняти результати сфальсифікованих виборів, а перспективу мати президента з двома кримінальними судимостями та п'ятнадцятьма орфографічними помилками в анкеті сприймає як нестерпну національну ганьбу — крайню межу зневаги до свого народу, що її так довго демонстрував був усе ще чинний режим. По другій же стороні — люди, які з різних причин залишались «експатрійованими» в радянське тоталітарне минуле (хай навіть редуковане до розмірів занепадаючої шахти!) і яким і досі невтямки, що властям можна протистояти не тільки у формі глухого бурчання.
Розуміється, не ці останні складають реальну загрозу молодій українській демократії — вони ані не становлять більшости населення країни (як не рахувати Донецького регіону, українського Палермо, повністю контрольованого мафією), ані не мають потенціалу до самоорганізації. Але є ті, хто все ще при владі і хто зараз їх гарячкове організовує, нацьковуючи на «помаранчеві» юрби в Донецьку й Луганську. Втративши надію завоювати країну, місцевий кримінальний клан зараз одчайдушне бореться за те, щоб утримати під контролем свій останній плацдарм — новопроголошену місцевим губернатором «Донецьку автономію». І пан Путін висилає туди свого гінця, мера Москви Лужкова, щоб той гучно й визивно благословив цей проект.
«Путін зробить усе, щоб вас не відпустити, — гробовим голосом сказав мені минулого тижня в телефон мій російський колега. — Рішуче ВСЕ. Буде чіплятись до останку, поки пальці не посиніють».
Це нагадало мені дещо, чуте раніше від Віктора Януковича. Десь за тиждень перед другим туром виборів він звернувся до Ющенка по телебаченню із заявою, що вперше прозвучала як пряма погроза: «Нова влада вже прийшла, і ви нас не видавите!» (непогана заява напередодні «демократичних виборів»!). Принаймні цим разом він був щирим, хоч і не цілком оригінальним. Фраза «Ми прийшли до влади!» була вперше озвучена паном Путіним у промові на честь офіційного святкування Дня чекіста Росії. З огляду на контекст навряд чи доводиться сумніватися, хто такі ці «ми». Мені лишень цікаво, як би пан Шрьодер поставився до того, щоб, ідучи за прикладом свого офіційно проголошеного «друга», запровадити у себе в німецькому календарі День гестапівця.
У ході роботи над своїм новим романом, частина дії якого відбувається в 1940-ві роки, я вивчала в архівах методи, яких уживало НКВД-КҐБ до населення ново-приєднаних територій по Другій світовій війні. Це справді моторошне дежа вю — бачити, як багато з того знов було запущено в хід під час цих виборів: від розпаношеної сталінської пропаганди, яка приписує супротивникові злочини власного режиму, та підрозділів, складених із перевдягнених у форму противника злочинців, які посилаються тероризувати населення, і до виборчих бюлетенів, заповнених «зникаючим чорнилом». «Вони» справді повертаються — вони вже тут, на порозі наших дверей.
У ГУЛАГу енкаведистська адміністрація керувала в бараках своєю «демократією» за допомогою сексотів із «блатного», кримінального елемента. Проект реставрованого СРСР із головним начальником у Кремлі та його сексотом, який контролює з київських горбів сорокавосьмимільйонний барак під назвою «Україна», — це аж ніяк не орвелівська фантазія. Пан Янукович, котрий представляє «донецьких братків» — кримінальний бізнес-клан, тісно пов'язаний з аналогічним мафіозним угрупованням Росії, — є в Україні найвідповіднішим кандидатом на таку посаду. КҐБ він мусить завдячувати чимало: у радянські часи та карколомна кар'єра, яку він зробив, маючи за плечима дві судимості за розбій і грабунок, без потужної підтримки КҐБ була б просто неможливою. Те, що судові справи Януковича, як стало відомо, зберігаються в московських архівах, робить його для пана Путіна найбільш ручним і слухняним надбанням з усіх можливих. До того ж, порівняно з «Україною Януковича», змодельованою за зразком сьогоднішнього Донецька, путінська власна «керована демократія» виглядала б в очах Заходу просто-таки Афінами Перикла.
Кучма з Путіним ударили по руках. Але гравцем, який втрутився в цей досконало складений план, став Майдан — і десятки менших «майданів» по всій країні, що переможним хором скандують «Ю-щен-ко!».
За винятком Донецька. Коли я пишу ці рядки, сніг на його центральній площі ще, певно, і досі заляпаний кров'ю. У неділю й понеділок банди скінхедів у чорних куртках побили відважний гурт «помаранчевих» донеччан, яким не забракло духа вийти на вулиці свого міста, щоб показати, що не ввесь Донецьк є тюрмою. Демонстрація скінчилася тим, що на снігу безпорадно лежали десятки поранених, а місцеве телебачення гнівно таврувало їх як «західних загарбників, які сфальсифікували вибори на користь цього бандита Ющенка, який прийде продавати донеччан в американське рабство». Нічого не нагадує? 1933 рік, «баварські братки»… Або 1937-й, Сталіно-ві «агенти імперіалізму, яких треба відстрілювати як скажених собак»?
Вони тут, авжеж. І ми мусимо їх «видавлювати» — мирним, законним, цивілізованим способом. Крок за кроком. Квіти проти кийків. Усмішки проти автоматів. Врешті-решт, стріляє не зброя, стріляють люди. А з людьми завжди можна розмовитися — Майдан продовжує в це вірити.
Ми знаємо, як це було, — мільйони нас умирали від штучного голоду в 1933-му, і ще мільйони десятиліттями гинули в ГУЛАГу, і десятки тисяч було вкинуто в тюрми за відносно «мирної» брежнєвської доби, і навіть сама наша національна ідентичність на час розвалу СРСР опинилась була на межі заникання.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34
Якщо вже вважати Україну «розколотою», то розкол цей проходить, відтак, не за географічною, лінгвістичною чи релігійною ознакою, як то довший час намагалися вмовити сценаристи Януковичевої кампанії і Україні, й решті світу. Насправді він куди складніший і тонший — це розкол, сказати б, не «в просторі», а «в часі». По одній стороні тут — новонароджена й повносила українська політична нація, яка жодним чином не погодиться покірно прийняти результати сфальсифікованих виборів, а перспективу мати президента з двома кримінальними судимостями та п'ятнадцятьма орфографічними помилками в анкеті сприймає як нестерпну національну ганьбу — крайню межу зневаги до свого народу, що її так довго демонстрував був усе ще чинний режим. По другій же стороні — люди, які з різних причин залишались «експатрійованими» в радянське тоталітарне минуле (хай навіть редуковане до розмірів занепадаючої шахти!) і яким і досі невтямки, що властям можна протистояти не тільки у формі глухого бурчання.
Розуміється, не ці останні складають реальну загрозу молодій українській демократії — вони ані не становлять більшости населення країни (як не рахувати Донецького регіону, українського Палермо, повністю контрольованого мафією), ані не мають потенціалу до самоорганізації. Але є ті, хто все ще при владі і хто зараз їх гарячкове організовує, нацьковуючи на «помаранчеві» юрби в Донецьку й Луганську. Втративши надію завоювати країну, місцевий кримінальний клан зараз одчайдушне бореться за те, щоб утримати під контролем свій останній плацдарм — новопроголошену місцевим губернатором «Донецьку автономію». І пан Путін висилає туди свого гінця, мера Москви Лужкова, щоб той гучно й визивно благословив цей проект.
«Путін зробить усе, щоб вас не відпустити, — гробовим голосом сказав мені минулого тижня в телефон мій російський колега. — Рішуче ВСЕ. Буде чіплятись до останку, поки пальці не посиніють».
Це нагадало мені дещо, чуте раніше від Віктора Януковича. Десь за тиждень перед другим туром виборів він звернувся до Ющенка по телебаченню із заявою, що вперше прозвучала як пряма погроза: «Нова влада вже прийшла, і ви нас не видавите!» (непогана заява напередодні «демократичних виборів»!). Принаймні цим разом він був щирим, хоч і не цілком оригінальним. Фраза «Ми прийшли до влади!» була вперше озвучена паном Путіним у промові на честь офіційного святкування Дня чекіста Росії. З огляду на контекст навряд чи доводиться сумніватися, хто такі ці «ми». Мені лишень цікаво, як би пан Шрьодер поставився до того, щоб, ідучи за прикладом свого офіційно проголошеного «друга», запровадити у себе в німецькому календарі День гестапівця.
У ході роботи над своїм новим романом, частина дії якого відбувається в 1940-ві роки, я вивчала в архівах методи, яких уживало НКВД-КҐБ до населення ново-приєднаних територій по Другій світовій війні. Це справді моторошне дежа вю — бачити, як багато з того знов було запущено в хід під час цих виборів: від розпаношеної сталінської пропаганди, яка приписує супротивникові злочини власного режиму, та підрозділів, складених із перевдягнених у форму противника злочинців, які посилаються тероризувати населення, і до виборчих бюлетенів, заповнених «зникаючим чорнилом». «Вони» справді повертаються — вони вже тут, на порозі наших дверей.
У ГУЛАГу енкаведистська адміністрація керувала в бараках своєю «демократією» за допомогою сексотів із «блатного», кримінального елемента. Проект реставрованого СРСР із головним начальником у Кремлі та його сексотом, який контролює з київських горбів сорокавосьмимільйонний барак під назвою «Україна», — це аж ніяк не орвелівська фантазія. Пан Янукович, котрий представляє «донецьких братків» — кримінальний бізнес-клан, тісно пов'язаний з аналогічним мафіозним угрупованням Росії, — є в Україні найвідповіднішим кандидатом на таку посаду. КҐБ він мусить завдячувати чимало: у радянські часи та карколомна кар'єра, яку він зробив, маючи за плечима дві судимості за розбій і грабунок, без потужної підтримки КҐБ була б просто неможливою. Те, що судові справи Януковича, як стало відомо, зберігаються в московських архівах, робить його для пана Путіна найбільш ручним і слухняним надбанням з усіх можливих. До того ж, порівняно з «Україною Януковича», змодельованою за зразком сьогоднішнього Донецька, путінська власна «керована демократія» виглядала б в очах Заходу просто-таки Афінами Перикла.
Кучма з Путіним ударили по руках. Але гравцем, який втрутився в цей досконало складений план, став Майдан — і десятки менших «майданів» по всій країні, що переможним хором скандують «Ю-щен-ко!».
За винятком Донецька. Коли я пишу ці рядки, сніг на його центральній площі ще, певно, і досі заляпаний кров'ю. У неділю й понеділок банди скінхедів у чорних куртках побили відважний гурт «помаранчевих» донеччан, яким не забракло духа вийти на вулиці свого міста, щоб показати, що не ввесь Донецьк є тюрмою. Демонстрація скінчилася тим, що на снігу безпорадно лежали десятки поранених, а місцеве телебачення гнівно таврувало їх як «західних загарбників, які сфальсифікували вибори на користь цього бандита Ющенка, який прийде продавати донеччан в американське рабство». Нічого не нагадує? 1933 рік, «баварські братки»… Або 1937-й, Сталіно-ві «агенти імперіалізму, яких треба відстрілювати як скажених собак»?
Вони тут, авжеж. І ми мусимо їх «видавлювати» — мирним, законним, цивілізованим способом. Крок за кроком. Квіти проти кийків. Усмішки проти автоматів. Врешті-решт, стріляє не зброя, стріляють люди. А з людьми завжди можна розмовитися — Майдан продовжує в це вірити.
Ми знаємо, як це було, — мільйони нас умирали від штучного голоду в 1933-му, і ще мільйони десятиліттями гинули в ГУЛАГу, і десятки тисяч було вкинуто в тюрми за відносно «мирної» брежнєвської доби, і навіть сама наша національна ідентичність на час розвалу СРСР опинилась була на межі заникання.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34