Матвiй
запросив до столу, а Настя ковбасу i печеню, i все, що мала, виставила.
Матвiй розiйшовся, що вiйна, мовляв, вiд Бога. Бог так, видно, хоче. I
слава Йому, все-таки "нашi" хоробро "деруться". Все-таки погнали нехриста
углиб його царства.
Матвiй говорив з вогкими, запаленими пристрастю очима, а москалик все
"оплiтав та оплiтав"...
- Пробачайте, що, може, у нас не так, як у вас. У нас усе, пробачайте,
по-простому...- вибачалась Настя.
- Нiчаво, старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гаварiш... Да! Ти
старий чоловiк, ситий i дома. На фронтах ти не бував i вiйни отiєї самої
не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче вiд нього
був, а також не бачив. А вiйну оту саме хай собi чорт спокiйно вiзьме.
Думаєш, я знаю, за що кров ллю? За родiну? Карпати родiна моя? Так?
Помиляєшся. Плювать менi на тi самi Карпати... От що... Родiна моя
Рязанка... Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не
розберу...
Матвiй замовк i знiяковiв. Видно, в тон не потрапив. Знати, це
"роззлоблений" москалик.
- Я уж, мамаша,- звертався москалик до Настi,- три рани в Карпатах
дiстав...
А от i третiй раз несу туди свою башку, по четверту рану; а нi, то куля
в лоб. I все до чорта хай прахом стелиться...
Хто його знає, що то за москаль. Може, надiсланий, може, втiкач який,
що народ бунтує... Але що Матвiєвi до того за дiло... От наїсться i хай
йде собi з Богом. Може, вiн Карпат i не бачив, а тiльки хвалиться ранами.
Зараз по Великоднi кiнчився шкiльний рiк. Пiсля випадку з Ганкою
Володько уникав учительки. Не бажав з нею зустрiчатися, не усмiхався.
Також не просив пуделок та коробок. Все це Хведот дiстав, а Володько
навiть не зацiкавився, навiть оком не кинув.
Пiсля останньої лекцiї останнiм вiдходив Володько. Учителька йшла за
ним i, коли Володько сухе "досвiданiя" кидав, протягнула руку i мовчки
взяла його за карк. Вiн оглянувся.
- Навiть до мене не зайдеш, Володику? Навiть не попрощаєшся?
Перед ним виходили надвiр босi дiвчата з хуторiв. Вiдходив з маленькою
порожньою торбиною через плече Хведот. З тилявецьких дiтей не було нiкого.
Володько мовчки повернув до учительчиної кiмнати. Там чистенько,
пахнуть квiти, на стiнi чiтко тикає бiлий годинник з тягарками, жовтим
мiдяним вагалом, прикрашений квiточками-незабудками.
- Ну, Володику! Чого ж ти такий сумний? Га? Що з тобою? Не любиш ти
мене? Не хочеш книжок? Я ось тобi тут, подивись, скiльки приготовила. Нашi
рускiє билiни... Ось про богатиря Iллю Муромця, ось...
- Ааа! Я то знаю! - аж викрикнув Володько.- Я вже знаю. Вiн був на
службi у Володимира Красного Сонечка i воював бiсурменiв та збив з сiмох
дубiв великого Солов'я-розбiйника... Але дайте... Я ще раз прочитаю...
- Ну, бач,каже вчителька,- Ти знаєш вже бiльше, нiж я думала. Ах, ти
мiй синочок!..вирвалося у неї i вона обняла Володька i мiцно поцiлувала в
чоло. Пiсля довго гладила його по головi. Володьковi соромно i нiяково.
Вона назвала його синочком. Хiба ж вiн її?
- Ти, Володику, не маєш на мене гнiватися. Я не хотiла тобi щось
кепського зробити. О, нi... Нiколи... Я знаю, за що ти на мене сердишся,
але я тепер сама шкодую, що так тодi випало. А Ганка також гарна дiвчина.
Вона казала, що у недiлю прийде до мене... Хочеш, можеш i ти прийти...
- Нi... Я не гнiваюся. Ет... То не те... Я... У нас... У мого дядька
пiшов на вiйну Василь... Вiд нього нема вiстки... Я не знаю... У недiлю
мене, напевно, пошлють пасти худобу.
- Ну, як хоч. Матимеш час - зайди. А ось для тебе книжка, це пуделко.
Матимеш на олiвцi, на пера, на ручки... Скажи свому татовi i мамi, що
учителька їх вiтає, i будь завжди добрий та слухняний.
Володько загорнув на оберемок книжечки, пуделко, поцiлував учительку в
руку i вiдiйшов. Учителька провела його на ганок.
Як йому було прикро. Прикро тому, що вiн так довго сердився на свою
учительку. Прикро тому, що вона перша звернулася до нього i попросила
вибачення. Йому було б куди приємнiше, коли б це вiн зробив перший... А
так...
Хведот не чекав на нього. Коло магазину звiдкись вертається Ганка. Вона
не тут мешкає. Вона мешкає по тому боцi школи на долинi.
Зустрiлись не вiтаючись.
- Гершкова Теся обiцяла менi пошити блюзку на Великдень, а ще до
сьогоднi не пошила...каже Ганка.
- Чому? - питає Володько.
- Каже, працi багато. А що менi до того... Менi в недiлю треба пiти до
учительки... У чому я пiду... А ти ще ходиш до школи?
- Ходжу. Сьогоднi послiднiй день. Хiба не знаєш?
- I я ходила б. Дiд посилають за вiвцями... У нас їх щось з шестеро є.
Тата мого таки вбили...- i повiсила голову.
- У первих боях? - запитав Володько тiльки тому, що не знав, що
сказати. I вона мовчала. Тихо.
- Мабуть, пiду...- сказала нарештi...
- Треба йти,- сказав вiн. Обоє повернулися i вiдходять. Володько щось
пригадує, обернувся i гукає:
- Ганкоо!..
- Чогоо?
- Почекай. Ось я маю тут пуделко. Менi дала учителька, але нащо воно
менi... Вiзьми.
Ганка усмiхнулася й взяла. А пiсля розiйшлися. Цiлий день до вечора
думав за Ганку.
Знов гонив товари пасти. Цього лiта паринина на "придатку" пiд
тилявецькими городами, тому не має нiчого спiльного з угорщанами.
Трапилась прикра пригода. Мало, мало було не втопився. Ходив з вiдром
до копанки по воду, щоб полити свої дубочки. Став на кладку, та не
видержала i трiсла. Шубовснув у воду i захлинувся. При цьому викрикнув.
Першою почула мати, прибiгла, затошнiла, наробила лементу, стрибнула,
як була, у воду i вирятувала.
З клунi летiв розхристаний батько. Схопив хлопця на руки i почав
гойдати. Обличчя його червоне. Тiпав Володьком з усiєї сили, поки не
полилась ротом вода. Володько живий. Але усi його дубочки були знищенi.
Батько не вважав його пралю за необхiдну. Все одно нiчого з того не вийде.
Дубочки повиривав i повикидав. Засохли навiть тi, що вже вчiпились були в
землi за живе i зрослись з нею. Краше хай ростуть у лiсi, на своїх мiсцях,
там де їм треба рости.
Ця пригода на деякий час притримала розвиток Володькової самопевностi.
Вiн перестав ходити дерти кубла, перестав дряпатися по дубах, уникав
товариства, а особливо нiмого.
Натомiсть вiн залiз у гущавину книг. Цi славнi, тихi приятелi оточили
його зо всiх бокiв, розгорнули перед ним необмеженi обрiї i манили кудись
- далi, все далi у безконечнiсть, пiд зоряне небо, на степ розлогий, на
моря та океани у борню з буревiйними хвилями. Там хвилi, мов гори, котять
i б'ють об скелi, об гранiт. Там блискавки рiжуть олив'янi хмари, сiчуть
їх легко на куснi i вiтровими рухами розкидають, куди хочуть. Там грiм
клекоче, мов мiльйон орлiв якоїсь незнаної породи.
Ах, який широкий свiт! Як далеко можна йти, як багато можна бачити.
Туди! Он... Геть, геть туди!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294