- Замiтай, Володьку, швидше хату! - гукнула на Володька.
Iншим разом нiхто такого не робив би, коли б iшла Катерина, але ж це не
Катерина, а молода. Також iншим разом Володько ледве чи хотiв би робити цю
мiзерну бабську роботу, але тепер метнувся, мов опарений, схопив обома
руками деркача i почав шкребти ним долiвку. На половинi роботи Настя
вихопила з його рук вiника i почала сама швидко зганяти до коцюбника
бiльше смiття.
I тiльки скiнчила, як до хати ввiйшов Матвiй, скинув закурену вовняну
шапку, обтирав швидко спiтнiле чоло ганчiркою.
- Катерина вже на дворi,- сказав вiн здержано-радiсно. У ту ж мить у
сiнях загупали, Настя ще раз оправила спiдницю, Матвiй прибрав поважного
вигляду, Володько i Хведот забилися в кут. Дверi швидко вiдчинилися i,
шелестючи широкою, темно-бронзової барви, шовковою спiдницею, метко
увiйшла Катерина, за нею дружка, а за ними Василь.
Володько був дуже здивований, коли побачив її такою - у вiнку, у
стрiчках, i вона тепер не вiталася, не смiялася, не цiлувалася, як
звичайно, а пiдiйшла одразу до батька, вклонилася йому до самої землi, так
що посипались i торкнулися долу рiзнобарвнi її стрiчки, i дуже поважно
промовила:
- Прошу вас, тату, вiд себе i мого нареченого на весiлля! Благословiть
мене - раз, другий, третiй!
- Хай Бог благословить - раз, другий, третiй! - перехрестив Матвiй
Катерину, поцiлувався з нею i дозволив їй цiлувати його брудну руку.
Те саме сталося i з Настею, лише Настя залилася одразу сльозами, обняла
Катерину i причитувала:
- Дитинонько моя люба, дитинонько моя золота! А яка ж ти, серце моє,
хороша i яка ж ти менi дорога. Хай тебе Господь милосердний благословить,
пiшле тобi щастя, здоров'я, многих лiт, а менi, серце, не бери нiчого за
зле, люблю я тебе, кохана ти моя дитино!
Катерина була зворушена також, а Володько й собi сплакнув, пiсля чого
вiдчув на своїх щоках мокрi, нiжнi дотики її уст, i вiд того йому стало ще
болючiше.
Пiсля Настя швидко шкварила ковбасу з яйцями, журилася, що нема якраз
чарки, а дiвчата ж таку путь летiли, почали говорити; Катерина стала знов
такою, як звичайно - гамiрною i веселою, i була вона чарiвною у тiй своїй
шовковiй широкiй спiдницi, що так гарно обiймала її тонкий стан. Матвiй
розпитував Катерину про весiлля - хто i чим буде, i як з коштами, i чи все
вже готове. Катерина на все вiдповiдала, їй, видно, це приємно, вона
радiсна, з її ясних, синiх очей ллється щастя. Настя знов не втрималась,
щоб не залебедiти:
- А навiщо тобi вже свiт в'язати? Чи ти така перестариця? Чи вже
нагулялася, надiвувалася? Будеш, дитино, не раз нарiкати, але не
вернеться.
- Нi, мамо, не нарiкатиму. Вiн такий гарний i такий добрий, i мене
шануватиме, i ми так любимось, i ми будемо щасливi...
За тиждень батьки поїхали на весiлля, дома лишились самi дiти. Володько
дуже хотiв також їхати, але його чомусь не взяли. Не було, мовляв,
людської одежини. А коли батьки вернулися, Володько дiстав коровайну
гуску, калача i бiлу батистову хустинку. Не знав, чи брати її, чи нi, чи
радiти, чи плакати. Знав лише, що це вiд неї, вiд Катерини, i коли брав
хустину до рук, здавалося, що чує її запах, шелест її спiдницi i дотики її
теплих, вогких уст на своїй щоцi.
I нема вже Катерини, не вернеться. Знав, що вона вже нiколи не буде
такою, якою була до цього часу. Так минула i вiдiйшла у вiчнiсть перша
любов Володькового серця, що її вiн ще довго чув у собi, нiс завжди зо
собою, як святий спогад, як знак ласки, щастя днiв свого нелегкого
дитинства.
Але натомiсть в ньому вже росла i зрiла нова любов: Василинка. О, як
радiсно дивитися i бачити те маленьке єство, що ось уже сiдає, i смiється,
i мугикає, i разом знати, що це твоя сестра. Будь благословенна!
Розпускало i розпускало, на лузi трiснув лiд, вода залила сiножатi, дув
гнилий захiдний вiтер, сосни гнулися i шумiли, старi косатi верби трiпали
своїм вiттям, вороння лiтало боком i крякало.
ЗНАЙШОВ ЗЕМЛЮ
Масляна. Буде рання весна: червоний, дикий пiвень виходить за хату,
вилазить на кiнець, що над картопляною ямою, i на цiле горло завзято
кукурiкає. Це той самий грiзний пiвень, що нападав на Володька, але тепер
вiн уже давно занехаяв це. Хай тiльки спробує.
У середу несподiвано прийшов дядько Єлисей. Довго обшкрябував у сiнях
бруднi чоботи. Принiс вiстку, що вiд неї защемiло Настi пiд серцем.
Мовляв, до села прибув з Крем'янеччини "хвактор", що шукає покупцiв на
одне дуже нiбито зручне "iмєнiє", i вже хтось йому сказав, що такими
справами особливо цiкавиться Матвiй Довбенко.
- Прийшов, знаєте, на Запорожжя,- оповiдає швидко Єлисей,- зайшов до
Стратона i так, i так: по триста п'ятдесят рублiв десятина з дворянським
банком. А земля, каже, як сажа, чорна, розстрочка на тридцять лiт, сто
двадцять десятин, а в тому двадцять п'ять лiсу.
Матвiя ця справа пiймала одразу. "Пiдем!" - рiшуче заявив вiн. Накинув
на плечi "куцана", i пiшли. Настя навiть не намагалась перечити - даремна
рiч, скорше зупиниш буревiй, нiж його. Вона лише тошнiла, була неспокiйна,
виходила то входила надвiр, сидiла з Василинкою в пеленi i сльози текли по
її запалих щоках.
А Матвiй з Єлисеєм, розкидаючи полами одягiв, ступали твердими кроками
снiговою саламахою назустрiч вiтру. У Стратона Булiя на Запорожжi чекає на
них фактор власника маєтку села Тилявки Кирило Деберний. Застали його за
столом з дядьками, перед ними почате пiвока з червоною налiпкою, смажена
яєшня,- здоровий, мiцний, борода лопатою, лисина на всю голову.
Привiталися, нiби старi знайомi.
- О, дядьку Матвiю! Чув, чув! Сiдайте ось бiля нас та, як то кажуть,
покотим колодкою,казав Деберний, був увесь сяючий i одразу налив Матвiєвi
чарку.
Ради такого "случаю" Матвiй не вiдмовився, пiднiс ту чарку, глянув на
всiх:
- Ну, так... Дай-бо здоровля! - проговорив i випив. Розмова велася
жваво, говорив, як i слiд йому, найбiльше фактор.
- Ото ж слухайте, люди добрi. Вiрте менi чи не вiрте, а такої землi, як
у нас, ви на цiлiй Волинi не знайдете. Високе, соняшне, сухе мiсце. Чорна,
вироблена, пшенична земля. Двадцять п'ять десятин першорядного лiсу, пан
обанкрутився, продати мусить, i були б ви останнi з останнiх, коли б ви
оцю нагоду пропустили. Правда, мушу вам сказати: на першу пору нашi люди
зустрiнуть вас не дуже ласкаво, нiчого правди таїти, прийдеться вам з ними
деякий час повоювати, бо самi купити хочуть, але я, знаєте, як побачив
нашу громаду - подумав: не буде з нею ладу, дай, думаю, пошукаю мудрiших.
Як барани, кажу вам, нашi люди. Так, дай-бо здоровля! - пiдняв i вихилив
чарку.- Отже, кажу вам, нетямущий народ,продовжує своє Деберний.- Зiбрав
я, чуєте, їх на сходку у цiй самiй справi, а вони замiсть рiшати - битись
почали.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294