Не
шанувалось їх колись, тепер вiддячуються..."
Тихо ставало на хуторi Матвiя. Тiльки вiтер дув, свистав мiж дилями, та
час вiд часу гавкав Пундик. Матвiй натягав на голову кожуха й засипав...
Прийшли запусти. Парубки не можуть пустити цей день у небуття, не
прогулявши його до решти. Простора хата Демида не вмiщає молодого народу.
Бовхає здоровенний бубон, реве труба, кларнет випискує високу ноту. По
втоптанiй, мокрiй долiвцi йдуть трусячка.
Надворi холодний дощ i грязюка. Сонце виглянуло було на короткий час,
поки знову не наповзла на нього велетенська, мов сива ведмедиця, хмарина.
Всi тиснуться до сiней, до хати. У коморi також повно. Там старшi парубки
частуються, а мiж ними i Володько. Мала шкляночка кружляє вiд одного до
другого - "дай-бо!" - i лигнув. Щелепи швидко працюють, розжовуючи
закуску. Пляшка одна за одною пiдходять, Кiндрат трiскає дном об долоню,
вилiтає корок. Далi - "дай-бо!", далi кружляє шкляночка. А коли вийшли всi
пляшки, вiдчинилися дверi i кiльканадцять парубкiв виринуло з комори.
Антiн, Йон, Iлько, Кiндрат, Сергiй. У кожного блискучi очi. Обводить ними
всiх, кого б у танець взяти.
Володько танцює з Ганкою. Носить її, мов пiр'їну, навколо себе, тiльки
спiдниця розвiвається та б'ється iншим по ногах. Крутиться, мов вихор,
притупує, виспiвує. Решта хлопцiв також не дармують. Стогне вiд їх танцiв
земля i тремтять стiни.
Є тут також Наталка. Володько взяв i її в танець, але танцював з нею,
мов з панночкою. Дуже тонкий i гнучкий у неї стан, дуже чисте i свiже
личко. Задивився на неї. Очi самi впиваються, така вона яскрава й
барвиста. Пробував заговорити з нею. Вiдповiла поважно й мовчала. Тiльки
уста її трошечки тремтять, нiби бажають посмiхнутися.
Пiсля танцю потиснув їй руку й подякував.
- Нема за що,- сказала й вiдiйшла у сiни. Глянув туди Володько й
побачив коло Наталки якогось у чорному галiфе, з кучером, що ледве в шапку
влазить.
- А це ж хто, Сергiю? - запитав.
- Не знаєш? Наталчин наречений. З Людвищ,- байдуже кинув Сергiй.
- Не боїться до нас заходити,- додав ще Володько. Оглянув того з нiг до
голови.
- Iлько ж є. Поки не було Iлька, не показувавсь. Досить вже з'їв кiлкiв
вiд наших хлопцiв.
Заграли знову музики. Володька злiсть взяла: ану. пiдступлю ще.
- Наталочко! Дозвольте запросити! - хоч знав, що не пiде. Хотiв
спробувати.
- Дякую. Танцюйте собi на здоров'я,- вiдказала. На цей раз
посмiхнулася.
- А ви собi мур-мур!
- Смiйтесь. Може, i з нас люди будуть.
- Та ще й якi.
- Не гiршi вiд сусiдських.
"Ой, спасибi батьковi
Та спасибi матерi,
о нас добували..."
Це Йон реве басом. Вивалився звiдкись, руки в кишенях, голова, нiби
вiхоть сiна, очi червонi. Направо й налiво, нiби очерет, розгортає народ.
Наштовхнувся на людвищанина.
- Е-е, Iван! Здоров! Яким вiтром завiяло тебе до нас? - Не виймаючи з
кишень рук, пiдiйшов до Iвана зовсiм щiльно. Той вiдступив.
- Та от iшов i по дорозi чую музики,- пробує вiн жартувати.
- Брешеш! Не по дорозi, а в хатi. Що це, по-твоєму? - вказав навкруги.-
Дорога? Дiм! Розумiєш? Живе тут славний громадянин нашого села Юрко
Кравченко з жiнкою, дочкою i двома, як орли, синами. I це не звичайний
тобi Кравченко, а генерал. Все одно, що Потьомкiн-Задунайський. Чув про
такого? Нiчого ти, мудра голово, не чув. Чого шарпаєшся, я(с блоха на
припонi. Постiй! Просто стiй! Дивись у вiчi чеснiй людинi! - тут Йон
протягнув руку до Iванового горла.
- Еей, ей! Не рвись, бо зiрвешся! - почав вiдгризатись Iван. Коло нього
Наталка, i як тут дозволити творити над собою такi жарти. Кутки його уст
вигнулись, брови пiднялися.
- Ти-и-и! - протягнув Йон, напнувся i ще далi подався на Iвана.-
Забуваєшся! - хрипiв низьким басом Йон. Уста його розтягнулись i
затремтiли, а зуби зцiпились. Очi ще бiльше почервонiли i вперлись у
Iвана, як два мечi.
Володько бачить, що буде зле, робить рiшучий крок i стає мiж Йоном та
Iваном.
- Кинь, Йоне! Плюнь на все! Ходи сюди! - говорив Володько.
- Нi! Вiн мене, сучий син, вразив! Вiн, холера, харкнув менi в лице,-
ще лютiше заревiв Йон.- Пусти! - крикнув вiн на Володька. Обидва його
кулаки корчаться й випинаються взад. Сильними вигнутими грудьми напирає на
Володька, нiби бажає його роздушити. Володько хапає його за обидвi руки.
- Йоне! - кричить Володько.- Отямся! Що з тобою? Але Йон весь тремтiв,
нiби в пропасницi.
- Геть! З дороги! - кричав вiн, як бугай.- Мушу його розчавити! Мушу
висипати з тузин його поганих зубiв, тодi знатиме, хто ми!
- Hi, Йоне! Вiдступи! Ходи! Маю тобi щось сказати! - говорив Володько i
пхав його набiк. Iван робив вiдступ. Наталка дивилась на всiх, бiгала
швидко поглядом по кожному, нiби вичiкувала, коли i вона мусить виступити
до боротьби.
Але Йон здався.
- Що хоч? - ревiв вiн перед Володьком,- Хоч, щоб i тебе чалапнув? -
Одначе не чалапнув нiкого, а вiдiйшов з Володьком набiк.- Ну, що? Кажи! -
сердито питався.
- Дурень ти, Йоне! От що хочу тобi сказати! За що лiзеш на рожно? За ту
людвиську гниду? Не соромишся? Чого до нього вчепився? - так само
вiдповiдав i гостро дивився Володько.
- Чого? Не знаєш? Як смiє у наше село заходити? I до того сам... Знаєш
же, що i я не зайду сам на музики хоч би до Людвищ. Я! Йон, що оцiм
кулаком зiб'ю з нiг озимка[22]. А вiн прийшов. Як смiє?
- Бо ж чому нi. Село наше не святе.
- Брешеш! Святе! Не смiє нiхто до нього торкнутись чужий. Вiдколи воно
на цьому клаптi землi - нiхто не смiє у нього вступати без дозволу нашого.
Звичай такий!
Наталка кинулась шукати Iлька. З'явився Iлько.
- Хто? Хто там розбивається? - кричав Iлько.
- Я! - захрипiв з кута Йон.
- Ти, капустяна голово? Хочеш i мене до холери вмiшати? - вiдповiв
Iлько.
Йон шарпнувся, мов опарений, i кинувся на Iлька. Але Володько затримав
його. Взяв його за руки, зо всiх сил напружився i втримав.
- Йоне! Холеро! - сичав сапаючи Володько.- Тихо! Тобi боротись з
биками. Дужий чорт.
- Не можу! Не можу! - хрипiв розлючений Йон.- Серце моє не видержить.
Трiсне, як черепок. На мене нападають, по менi топчуться. А я що? Терпiти?
- Нi! Не терпiти. Чекай, Йоне! Ходiм набiк! По часi Йон все-таки
скорився. Володько обняв його за стан, розбили натовп i вiдiйшли. Iван,
Наталка та Iлько зосталися на мiсцi.
Починало сутенiти. Небо затягнулось хмарами. Час до часу сiє дощ. Йон з
Володьком довго про щось говорили. Пiсля навинувся до них Кiндрат.
- Кiндрате! Голубе сизий! Знайди оцьому харцизяцi хоч кварту якої
запiканки. Серце його палає образою, i треба гасити.
- Ходiм,сказав Кiндрат...
Зайшли знову до комори. Кiндрат знайшов пiвпляшки. Розлили й випили.
Володько почав просторiкувати.
- Не розумiю,- казав,- чому ми однi з другими маємо увесь час, мов
барани, товпитися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294