Вона поцілувала ікону і повернулася до столу попередньою вольовою жінкою.
– Так. Що ще… Так. І останнє. Найголовніше. – Ідея Іванівна знову замислилася і затарабанила пальцями по столу. Ніхто не наважувався навіть поворухнутися. – У нашому виборчому фонді є ще певна сума, залишена родиною Кац. Питання таке: кому будемо давати хабара?
– Мені, – пожартував Васнєцов-Паваротті. Оскільки більше пропозицій не надійшло, питання лишилося відкритим.
– А тепер – спати. На добраніч.
Ти не заінтригований, мій любий читачу, що сталося післязавтра? Як і передбачав головний ідеєносець виборчого штабу Павла Івановича Печеніга, народ повалив на концерт Васнєцова-Паваротті. Треба віддати належне Людині-горі. Вона за один день змобілізувала місто і зробила концерт улюбленця районного центру справжньою акцією. А найголовніше, вона зігнорувала головою чи не найбільшої право-центриської партії. Мер чи то мереса прийшла не сама, а з величезною свитою. І що характерно: у платті з блискітками. Точно в такому стилі були вдягнені всі начальниці і дружини начальників місцевого і районного масштабу. Це, любий мій читачу, мила провінційна мода. І, треба визнати, не найгірша. Плаття з блискітками, мусимо визнати, популярні і на високих європейських прийомах Відня і Парижа… Щоправда, блискітки трохи не такі, можна сказати, зовсім не такі, проте від цього суть не змінюється: головне, що плаття таки з блискітками.
Концертна зала міського будинку культури, переливаючись блискітками і сяючими очима публіки, була просто переповнена глядачами, запахами, емоціями, почуттями. Хол і сам зал були обліплені відомою вже вам милою наївною агіткою: «Сміються й плачуть солов'ї, а мій обранець – Печеніг…» І більше ні слова, ні натяку на вибори.
Була присутня на концерті і Маруся Калитка, яку співак витяг на сцену, заспівавши з нею в дуеті «Очі чорния» і шепнувши їй на вухо пропозицію завітати до нього у гримерну. Щоправда, у гримерну після концерту завітала і Любочка з птахоферми. Жінки мало не побилися. Перемогла Маруся Калитка. За що й отримала маленьке партійне виборче завдання.
– Все буде зроблено в ажурі! – запевнила Маруся Калитка і щаслива сіла за кермо свого колгоспного «бобіка», помчала наводити порядок у господарстві свого чоловіка.
Ображена Любочка закопилила губку і чекала свого фірмового птахофабричного мікроавтобусика на тротуарі. Аж тут біля неї різко загальмувала біла «Волга» з державними номерами і чоловіча рука з відглянцьованими нігтями і золотою «печаткою» замість обручки затягла її туди і мало не задушила в обіймах.
Однак усе це станеться пізніше. На концерті була плюсова температура і мажорний настрій.
У будинку культури склозаводу (нагадаємо, там, куди приїхав голова правоцентриської партії) була мінусова температура і мінорний настрій. Зустріч була зірвана. Ну, не так, щоб зовсім. Скажемо точніше – зустріч була підірвана. На ній зібрався специфічний контингент. Не будемо брехати, контингент був впливовим, але нечисленним. Тут був Калитка, директор склозаводу, директорка птахофабрики, активісти правих і деяких лівих партій. Разін не прийшов, однак представники райдержадміністрації там були. Тобто зібрався провінційний політичний бомонд. В останньому ряду сиділа Ідея Іванівна з сином у чорних окулярах. У першому ряду – Варфоломійович.
І тут для автора цих рядків настає дуже важкий час: як розповісти про цю нудну подію так, щоб ти, мій любий читачу, не заснув і не кинув читати роман? Спробуємо.
Зустріч була не більше і не менш нудною, аніж усі подібні акції. Чого гріха таїти, у природі існують любителі таких заходів. Вони просто ловлять кайф від цих зустрічей. Це стосується передусім чоловічої половини населення, хоча зрідка серед них можна надибати жінку-чиновницю або партійного діяча. Приходячи на зустріч з лідером партії або високим державним службовцем, людина уявляє себе причетною до державотворчої справи. Вона свято вірить, що доля батьківщини вирішується саме на таких публічних акціях, навіть не здогадуючись про те, що всі державні справи здійснюються в політичних кулуарах, що мають вигляд підземних катакомб, карту яких знають лише одиниці, королі катакомб. Ось ці люди насправді володіють ситуацією, а решта політиків і службовців лише наосліп блукають у тих катакомбах. Вони там гинуть, пропадають безслідно або успішно вибираються на світ божий, залежно від волі і бажання королів катакомб. У країнах пострадянського простору політичні публічні лідери мають меншу силу, аніж штурмани катакомб, яких ще з часів середньовічної Франції звуть сірими кардиналами.
Але і це ще не все. У політичному катакомбному житті сірий кардинал не всесильний. Панує інша субстанція. Зветься вона політична доля або просто фортуна. Вона примхлива і мстива. Інколи вона виявляється прикрою випадковістю, що ламає плани хитромудрих сірих кардиналів. Часом вона має цілком закономірний характер, а часом зовсім не-передбачуваний. Вона сміється над політиками, які уявляють себе богами. Вона веде справу так, як їй заманеться. А сиві історики і молоді політологи приписуватимуть заслуги чи помилки тій або тій особі, забуваючи про те, що ті просто безсилі перед політичною Долею і державною Фортуною.
А того вечора у будинку культури склозаводу виборчого округу NN зібралися переважно чоловіки – поважні і перелякані, лисі і з чубом, вусаті і безвусі, бундючні і невпевнені в собі, словом, усякі. Вони зібралися, щоб робити державну справу. Державну справу місцевого масштабу, яка полягала в тому, щоб забезпечити перемогу Адаму Васильовичу Колосальному.
Керівник однієї з найбільших правоцентристських партій країни був типовим керівником однієї з правоцентристських партій країни. Хочемо уточнити термін «одна з найбільших правоцентриських партій країни». Якщо ви справді думаєте, що він означає великий бойовий загін на кшталт того, чим була комуністична партія, то ви помиляєтеся. Ті часи канули у безвість. Партія – це вже не об'єднання ідейних однодумців, це вже не каста, це вже не керівна роль. То що ж це таке?
Почнімо з аналогії. Престиж землевласника вимірюється кількістю землі, яку він має. Престиж кочівника – кількістю голів худоби. Але це трохи невдалі приклади. Не хочемо дражнити і без того дражливих політиків. Тож наведемо інше порівняння. Престиж колекціонера – в кількості і вартості експонатів. Престиж великого політика – в кількості і вартості членів партії, яку він очолює. Дуже важливо, щоб у колекції були особливо цінні екземпляри, тобто політики з ім'ям або з грішми. І ті, й інші – дуже потрібні партії.
Перші – політики з ім'ям – це ідеологи партії, речники партії, які прекрасно працюють язиком, роблять їй рекламу, створюють позитивний імідж партії.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43