Останнє є дуже важливим: найвіртуозніше виходить у партії влади на виборах ефект «мертвих душ». У цьому полягав головний козир і М.Разіна.
Серед учасників гала-зустрічі були також пташки нижчого польоту: голова місцевого осередку Комуністичної партії – Федір Смирнов, чоловік чесний і порядний. Він чесно сповідує комуністичні ідеали. Він не зраджує своїм принципам у той час, як вони стають не модними. Він любить свою сім'ю і водить свого внука Федю на демонстрації в червоному піонерському галстуку, від чого той тихо ненавидить діда. Федір Смирнов – людина дуже приваблива у своїй чесності та незрадливості і водночас дуже безпорадна, яка, стоячи на щойно спорожнілому пероні, усвідомлює: «А мій поїзд пішов!»
Серед кандидатів було ще двійко лівих і двійко правих. Вн, бува, не подумайте, любі добродії, що двійка лівих буде воювати проти двійки правих! Якраз навпаки! Двійко правих – колишні члени однієї партії, що розкололася, воюватимуть між собою. А двійко лівих – так само члени колись однієї партії, що розкололася, також гамселитимуть один одного. Це ж так природно! Це так по-українському! Які вони були однакові у своїй ненависті один до одного! їх не стільки цікавило, як самому пройти на виборах, скільки, як не дати своєму колишньому колезі, а нині супротивнику виграти. Вони топили один одного в лайні і під кінець зустрічей самі захлиналися лайном.
І ось серед усього цього ярмарку Павло Іванович Печеніг почувався, м'яко кажучи, незатишно. Одна справа – віч-на-віч з виборцем: наївним і хитрим, довірливим і недовірливим, добрим і злим. Інша – в одній упаковці з усім цим політичним різнобарв'ям.
Уявіть собі, мої безцінні читачі, набитий битком зал. Ви повинні себе продати на цьому політичному ярмарку. І продати якнайдорожче. Як це зробити?
Наш молодий герой стояв за кулісами і тремтів. Його нудило. Повз нього проходив самовпевненою ходою кучерявчик Колосальний, поширюючи запах дорогих французьких парфумів. На Пашку він навіть не дивився. Його цікавив у цей момент психологічний стан його основного опонента – М.Разіна. Той був порівняно з ним маленьким і нікчемним. Як він помилявся, цей пихатий і самовпевнений Колосальний! Невже роки, проведені в парламенті, позбавили його елементарного політичного нюху? Однак чому ми ним так переймаємося? Це його клопіт! Що нам до його особистих проблем? У нас і своїх по вуха.
Наприклад, ну що робити з тремтінням у колінах у нашого молодого героя? Ну, що з цим робити? Як його заспокоїти? До нього підійшов Федір Смирнов і поплескав його по плечу:
– Не журися! Воно не варте того! Після виборів запрошую на рибалку. Заспокоює краще від будь-якого транквілізатора.
Пашка з удячністю посміхнувся. Посмішка вийшла жалюгідною і млявою.
– Кандидати! На сцену! – скомандував розпорядник зустрічі.
Кандидати вийшли на сцену, де вже стояли стільці. Пашка сів на крайній стільчик, так, щоб виступати останнім. На сцену намагався не дивитися. Аби зовсім не розклеїтися. Поки ведучий щось промовляв, він став подумки підбирати слова, однак ті розсипалися, як перли із розірваної низки. Як їх зібрати докупи? Пашка кляв себе за те, що не послухав Варфоломійовича і не написав текст промови на шпаргалці.
Поряд сидів Федір Смирнов – спокійний і відкритий. Він сидів на стільці з прямою спиною, склавши докупи руки на колінах, переплівши пальці. Ноги були схрещені під стільцем. Він спокійно розглядав усе, що діється в залі. Прямим і відкритим поглядом. Пашка з повагою дивився на сусіда: той тримався як людина, яка не зробила нікому нічого лихого, тож не має чого соромитися.
Пашка спробував зробити те саме: схрестити ноги під стільцем, випрямити спину, сплести пальці рук. Проте, подумавши, що це виглядатиме смішно, повернувся до попередньої пози: поставив ноги рівно, колінце до колінця, і склав руки на грудях. І тут він відчув щось невловиме, що його якось підбадьорило. Що це? Пашка підняв голову і почав гарячково вдихати чутливими ніздрями повітря. Ось воно, ось! Запах бергамоту з сандалом. Це вона! Мамочка!
Павло Іванович подивився в зал і відразу побачив її, свою безцінну мамочку. Вона сиділа в другому ряду по центру в непристойно рожевому платті з декольте і, побачивши, що її улюблений синочок нарешті звернув на неї увагу, посилено замахала ручкою. Павло Іванович не міг повірити очам. Мамочка! Як мені тебе не вистачало! А, може, це зовсім не мамочка, а капості його невидимого «друга»? Але, здається, мамочка була реальною. Бо він вже почув у вухах її прокурений голос: «Синок! Ти – найкращий! Ти – переможець!» Павло Іванович зітхнув з полегшенням, розслабився і відчув себе щасливим молодим чоловіком, у якого велике майбутнє. Пашка ще раз поглянув на мамочку і… господи! Вона не одна! Біля неї сидів і посилав палкі погляди довкола дядечко Ґіві. Вах, вах, вах! «Дядечку Ґіві! Ваша остання щелепа – це просто витвір митецтва!» – подумки закричав Пашка. І, здається, той почув, бо у вухах нашого молодого героя пролунало: «Дарагой Павлик! Нэ бойся! Я с табой!» Павлу Івановичу стало легко і приємно. Так само, як тоді, в далекому дитинстві, коли дядечко Ґіві підкидав його до стелі. Але це ще було не все. Ліворуч від безцінної мамочки нашого молодого героя сиділо двоє дуже знайомих людей. Можна сказати, до болю знайомих. Не може бути! Тьотя Роза і дядя Боря! Прямісінько з Ізраїлю! Невже це правда? – подумав Пашка і почув у відповідь: «Шоб нет, так да!»
І тут розпочався спектакль районного масштабу. Такий спектакль не відрізняється особливою оригінальністю від спектаклю сусіднього виборчого округу і взагалі всіх виборчих округів пострадянського простору.
Розпочав театральне дійство М.Разін, який просто і не випендрюючись прочитав свою листівку, де була надрукована довга передвиборча програма з усякими там абстракціями типу «економічне піднесення», «селянське питання», «соціальне забезпечення малоімущих», «аграрна реформа». Голос його був монотонний і заколисуючий. Якби він не виступав першим, він би врешті-решт заколисав усю аудиторію.
Любі друзі, не варто дуже прискіпливо ставитися до голови райдержадміністрації. Не варто вимагати від людини те, чого їй бракує. Адже голови райадміністрацій – це ж не публічні політики, а бійці невидимого фронту. Та й узагалі, зустріч виборців з кандидатом у депутати – це не спеціалізація голови райдержадміністрації. Його завдання полягає в тому, щоб тихо, якомога тихіше, можна сказати, підпільно, у межах власного району виконувати забаганки вищого, аж до найвищого, начальства. І чим тихіше, чим безшумніше все робиться, тим вищий пілотаж голови райдержадміністрації. Ось так воно, безцінні мої читачі. Тож чесно відтарабанивши свою листівку, надруковану на газетному папері, М.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43
Серед учасників гала-зустрічі були також пташки нижчого польоту: голова місцевого осередку Комуністичної партії – Федір Смирнов, чоловік чесний і порядний. Він чесно сповідує комуністичні ідеали. Він не зраджує своїм принципам у той час, як вони стають не модними. Він любить свою сім'ю і водить свого внука Федю на демонстрації в червоному піонерському галстуку, від чого той тихо ненавидить діда. Федір Смирнов – людина дуже приваблива у своїй чесності та незрадливості і водночас дуже безпорадна, яка, стоячи на щойно спорожнілому пероні, усвідомлює: «А мій поїзд пішов!»
Серед кандидатів було ще двійко лівих і двійко правих. Вн, бува, не подумайте, любі добродії, що двійка лівих буде воювати проти двійки правих! Якраз навпаки! Двійко правих – колишні члени однієї партії, що розкололася, воюватимуть між собою. А двійко лівих – так само члени колись однієї партії, що розкололася, також гамселитимуть один одного. Це ж так природно! Це так по-українському! Які вони були однакові у своїй ненависті один до одного! їх не стільки цікавило, як самому пройти на виборах, скільки, як не дати своєму колишньому колезі, а нині супротивнику виграти. Вони топили один одного в лайні і під кінець зустрічей самі захлиналися лайном.
І ось серед усього цього ярмарку Павло Іванович Печеніг почувався, м'яко кажучи, незатишно. Одна справа – віч-на-віч з виборцем: наївним і хитрим, довірливим і недовірливим, добрим і злим. Інша – в одній упаковці з усім цим політичним різнобарв'ям.
Уявіть собі, мої безцінні читачі, набитий битком зал. Ви повинні себе продати на цьому політичному ярмарку. І продати якнайдорожче. Як це зробити?
Наш молодий герой стояв за кулісами і тремтів. Його нудило. Повз нього проходив самовпевненою ходою кучерявчик Колосальний, поширюючи запах дорогих французьких парфумів. На Пашку він навіть не дивився. Його цікавив у цей момент психологічний стан його основного опонента – М.Разіна. Той був порівняно з ним маленьким і нікчемним. Як він помилявся, цей пихатий і самовпевнений Колосальний! Невже роки, проведені в парламенті, позбавили його елементарного політичного нюху? Однак чому ми ним так переймаємося? Це його клопіт! Що нам до його особистих проблем? У нас і своїх по вуха.
Наприклад, ну що робити з тремтінням у колінах у нашого молодого героя? Ну, що з цим робити? Як його заспокоїти? До нього підійшов Федір Смирнов і поплескав його по плечу:
– Не журися! Воно не варте того! Після виборів запрошую на рибалку. Заспокоює краще від будь-якого транквілізатора.
Пашка з удячністю посміхнувся. Посмішка вийшла жалюгідною і млявою.
– Кандидати! На сцену! – скомандував розпорядник зустрічі.
Кандидати вийшли на сцену, де вже стояли стільці. Пашка сів на крайній стільчик, так, щоб виступати останнім. На сцену намагався не дивитися. Аби зовсім не розклеїтися. Поки ведучий щось промовляв, він став подумки підбирати слова, однак ті розсипалися, як перли із розірваної низки. Як їх зібрати докупи? Пашка кляв себе за те, що не послухав Варфоломійовича і не написав текст промови на шпаргалці.
Поряд сидів Федір Смирнов – спокійний і відкритий. Він сидів на стільці з прямою спиною, склавши докупи руки на колінах, переплівши пальці. Ноги були схрещені під стільцем. Він спокійно розглядав усе, що діється в залі. Прямим і відкритим поглядом. Пашка з повагою дивився на сусіда: той тримався як людина, яка не зробила нікому нічого лихого, тож не має чого соромитися.
Пашка спробував зробити те саме: схрестити ноги під стільцем, випрямити спину, сплести пальці рук. Проте, подумавши, що це виглядатиме смішно, повернувся до попередньої пози: поставив ноги рівно, колінце до колінця, і склав руки на грудях. І тут він відчув щось невловиме, що його якось підбадьорило. Що це? Пашка підняв голову і почав гарячково вдихати чутливими ніздрями повітря. Ось воно, ось! Запах бергамоту з сандалом. Це вона! Мамочка!
Павло Іванович подивився в зал і відразу побачив її, свою безцінну мамочку. Вона сиділа в другому ряду по центру в непристойно рожевому платті з декольте і, побачивши, що її улюблений синочок нарешті звернув на неї увагу, посилено замахала ручкою. Павло Іванович не міг повірити очам. Мамочка! Як мені тебе не вистачало! А, може, це зовсім не мамочка, а капості його невидимого «друга»? Але, здається, мамочка була реальною. Бо він вже почув у вухах її прокурений голос: «Синок! Ти – найкращий! Ти – переможець!» Павло Іванович зітхнув з полегшенням, розслабився і відчув себе щасливим молодим чоловіком, у якого велике майбутнє. Пашка ще раз поглянув на мамочку і… господи! Вона не одна! Біля неї сидів і посилав палкі погляди довкола дядечко Ґіві. Вах, вах, вах! «Дядечку Ґіві! Ваша остання щелепа – це просто витвір митецтва!» – подумки закричав Пашка. І, здається, той почув, бо у вухах нашого молодого героя пролунало: «Дарагой Павлик! Нэ бойся! Я с табой!» Павлу Івановичу стало легко і приємно. Так само, як тоді, в далекому дитинстві, коли дядечко Ґіві підкидав його до стелі. Але це ще було не все. Ліворуч від безцінної мамочки нашого молодого героя сиділо двоє дуже знайомих людей. Можна сказати, до болю знайомих. Не може бути! Тьотя Роза і дядя Боря! Прямісінько з Ізраїлю! Невже це правда? – подумав Пашка і почув у відповідь: «Шоб нет, так да!»
І тут розпочався спектакль районного масштабу. Такий спектакль не відрізняється особливою оригінальністю від спектаклю сусіднього виборчого округу і взагалі всіх виборчих округів пострадянського простору.
Розпочав театральне дійство М.Разін, який просто і не випендрюючись прочитав свою листівку, де була надрукована довга передвиборча програма з усякими там абстракціями типу «економічне піднесення», «селянське питання», «соціальне забезпечення малоімущих», «аграрна реформа». Голос його був монотонний і заколисуючий. Якби він не виступав першим, він би врешті-решт заколисав усю аудиторію.
Любі друзі, не варто дуже прискіпливо ставитися до голови райдержадміністрації. Не варто вимагати від людини те, чого їй бракує. Адже голови райадміністрацій – це ж не публічні політики, а бійці невидимого фронту. Та й узагалі, зустріч виборців з кандидатом у депутати – це не спеціалізація голови райдержадміністрації. Його завдання полягає в тому, щоб тихо, якомога тихіше, можна сказати, підпільно, у межах власного району виконувати забаганки вищого, аж до найвищого, начальства. І чим тихіше, чим безшумніше все робиться, тим вищий пілотаж голови райдержадміністрації. Ось так воно, безцінні мої читачі. Тож чесно відтарабанивши свою листівку, надруковану на газетному папері, М.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43