Вони обмінювалися люб'язностями, тому я просто кивнула Яну і пішла до машини.
Ми їхали вже хвилин з десять, а я все ніяк не наважувалася почати. Буває так важко знайти слова… Я відкашлялася:
– Яне, куди ми їдемо?
Він здивовано глянув на мене.
– Взагалі-то я везу тебе додому. А що, в тебе є інші плани? Дискотека, казино, стриптиз-бар?
– Я хочу до тебе.
– Що??
Я знайшла його очі у дзеркальці заднього бачення.
– Не відпускай мене, Яне. Я хочу, щоб ти відвіз мене до себе. Хочу залишитись з тобою.
Тиша. Його очі. Такі серйозні, темні. Раптом він зупинив машину, мовчки вийшов. Я також мовчки чекала. За хвилину Ян повернувся, відчинив дверцята з мого боку і поклав мені на коліна величезний букет квітів. Цього разу – темно-червоні троянди і одна біла – королева. Мовчанка тривала. Ми дісталися його будинку, піднялися на ліфті, зайшли у квартиру – ані слова. У коридорі я знесилено впала на стілець. Ян став переді мною навколішки, зняв з моїх ніг черевики, стиснув ступні у своїх долонях і першим заговорив:
– Ти розумієш, що робиш, Марго?
Я зустрілася з ним поглядом.
– Я не розумію, я відчуваю. Покажи мені свою спальню, Яне.
Він взяв мене за руку і повів до дверей.
– Я ніколи тут не спав, крихітко. Це не моя, це твоя спальня. Я зробив її для тебе.
Він одчинив двері, і мені перехопило подих.
Кругла кімната. Дзеркала, дзеркала, самі дзеркала. Всі стіни і стеля. Серед дзеркал – маленькі вогники, які своїм м'яким світлом створювали ілюзію зірок на нічному небі. Порожня кімната, посеред якої володарювала одна-єдина річ – величезне ліжко. Я підійшла до нього, погладила білизну. Чорний шовк. Мій улюблений колір. Я повернулася до Яна:
– Яне, яка краса!
Він усміхнувся:
– Тільки твоє віддзеркалення, зіронько.
Ян почав наближатися, я – відступати. Крок за кроком, не зводячи одне з одного очей, ми обійшли ліжко. Ян зазирнув мені в очі. Я відвела погляд. Марго, поясни йому все! Ти ж бачиш, він нічого не розуміє. Ти повинна йому сказати. Прямо зараз! Ян завагався, потім рішуче сів на ліжко, зняв з себе піджак, розв'язав краватку, розстібнув сорочку. Я затремтіла. Як тут зимно! Як йому сказати? Ну як йому сказати? Не обертаючись до мене, Ян заговорив:
– Марго, якщо ти передумала, то я даю тобі останній шанс. Йди прямо зараз, бо ще хвилина – і я тебе звідси не відпущу, благай, не благай. Розумієш, будь-який терпець колись уривається. Я не залізний.
Я відвернулася і швидко підійшла до вікна. Стояла і мовчала, роздивляючись нічне місто, а потім невпевнено почала:
– Я нікуди не піду. Я хочу залишитись, Яне. Проте я… нервуюся. Я, я, я… до смерти налякана. – Краєм ока у найближчому дзеркалі я побачила, що він повернувся до мене і напружено слухає. Добре, що він мене чує. – Розумієш, Яне, в твоїх очах – сама пристрасть, а мені потрібна ніжність. Вся ніжність, яка в тебе тільки є. Принаймні, зараз. – Я повернулася до нього. – Ти здатен віддати мені всю свою ніжність? Всю до останньої краплі? Я… я ще ніколи не була з чоловіком, Яне. Я хочу, щоб ти був першим.
Якщо по-справжньому захотіти, можна примусити всесвіт обертатися навколо себе. Мене оточували зірки, які кружляли за моїми законами. Я була центром, осердям, суттю. Я – суть, Ян – єсмь. Я розчинялася у ньому, у божевільному болю, що він мені завдавав, проте щось у мені розуміло, що то був правильний біль, необхідний. Біль народження. Я народжувала на світ своє кохання. Кров'ю, потом, криком і насолодою. Нестерпною насолодою – сестрою болю.
Я була закоркованою пляшкою, пляшкою прекрасного вина з витонченим смаком. Ян відкорковував мене, відкривав мене наново, як Америку. Він дарував мене світові. Ян увійшов у моє тіло, я увійшла в його. Ми стали одним. Секс – марні спроби поділитися собою з іншою людиною. Хвилина задоволення – і довічна фрустрація. Кохання – абсолютне злиття, насолода єднанням і сплетінням у єдиному бездоганному витворі. В нашому світі ми народжували нову зірку. Супер-
нову.
Фізичний біль – ніщо порівняно з тим смутком, який охопив мене тої самої миті, коли Ян мене залишив. Я тонула у ньому, я плакала смутком і кожна сльоза – хвилина моєї самотности. Ян цілував мої сльози, гладив моє обличчя, ще міцніше стискав мене у своїх обіймах.
– Ш-ш-ш. Не плач, зіронько! Не плач, будь ласка. Пробач, що завдав тобі такого болю, пробач мені, маленька.
Я схлипувала і ніяк не могла зупинитися. Все тіло тремтіло. Сльоза за сльозою безшумно падали Яну на груди.
– Я, я… не через це. Яне, чому ти мене залишив? Чому ти це зробив? Це було так… так боляче. Я не хочу, – Голос зірвався. Мій смуток перетворився на справжню зливу. – Яне, я не хочу, щоб ти мене кидав!!!
Він пригорнув мене до себе.
– Я ніколи тебе не залишу. Ніколи в житті. Проте зараз… Я мусив. Я зробив це для тебе, для нас, для того, щоб ти не…
Я перебила його:
– Я знаю. Для того, щоб я не завагітніла. І все одно, я хочу, щоб ти завжди був у мені. Завжди. Найглибше, як моє серце, моя душа, моя… дитина! Господи, я божеволію! Яне, не слухай мене, я верзу якусь нісенітницю.
– Ні, ти кажеш дивовижні речі, гарніших я не чув. – Він тримав мене у своїх обіймах, цілував у скроні, гладив волосся. Колисав. Мій великий кіт-баюн.
Мої повіки важчали. Я засинала.
– Яне?
– Так.
– Я завжди хотіла дізнатися, як це, коли тебе на світанку будять поцілунком. Що відчуваєш, як прокидаєшся… Зробиш?
– Зроблю.
– Обіцяєш?
– Чесне піонерське.
Чи можна бачити сни в снах? Знаєте, як дзеркальний коридор. Дзеркало в дзеркалі. Сон у сні. Не знаю, може, мені щось і снилося у моїх снах, проте потім я нічого не пам'ятала. Намагалася згадати і не могла.
Ранок. Я прокидалася з відчуттям, що мені вже не треба дихати. За мене дихав Ян. Його губи на моїх губах. Я живилася повітрям, яке він вдихав у мої легені. Одне дихання на двох. Нам вистачало. М'який лоскіт його рота проти м'яких обіймів сну. Ян переміг. Я розплющила очі. Його обличчя над моїм. Зосереджено, наче займаючись важливою справою, Ян обводив пальцем контури моїх губ.
– Як смакувало?
Я облизалася:
– М-м-м. Вершкове морозиво, персикі… гіркий мигдаль. Ми довго спали?
Він подивився на годинник:
– Дві години і сімнадцять хвилин.
Я здивувалася.
– Звідки така точність? Ти що, не спав?
Ян відвів погляд:
– Та ні, я задрімав, але…
Я повернула його обличчя до свого:
– Правду, Яне, правду!
Він усміхнувся:
– Поцілуєш – скажу.
– Скажеш – поцілую.
– Гаразд. Я боявся проґавити світанок. Виконував замовлення.
Я хотіла щось сказати, проте Ян відкинувся на подушки і промовив, не зводячи очей з моїх губ:
– Твоя черга. Угода є угода.
Чим загасити поцілунок Яна? – Ще одним поцілунком. Зачароване коло. Я відірвалася від нього.
– Візьми мене, Яне!
Він похитав головою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77
Ми їхали вже хвилин з десять, а я все ніяк не наважувалася почати. Буває так важко знайти слова… Я відкашлялася:
– Яне, куди ми їдемо?
Він здивовано глянув на мене.
– Взагалі-то я везу тебе додому. А що, в тебе є інші плани? Дискотека, казино, стриптиз-бар?
– Я хочу до тебе.
– Що??
Я знайшла його очі у дзеркальці заднього бачення.
– Не відпускай мене, Яне. Я хочу, щоб ти відвіз мене до себе. Хочу залишитись з тобою.
Тиша. Його очі. Такі серйозні, темні. Раптом він зупинив машину, мовчки вийшов. Я також мовчки чекала. За хвилину Ян повернувся, відчинив дверцята з мого боку і поклав мені на коліна величезний букет квітів. Цього разу – темно-червоні троянди і одна біла – королева. Мовчанка тривала. Ми дісталися його будинку, піднялися на ліфті, зайшли у квартиру – ані слова. У коридорі я знесилено впала на стілець. Ян став переді мною навколішки, зняв з моїх ніг черевики, стиснув ступні у своїх долонях і першим заговорив:
– Ти розумієш, що робиш, Марго?
Я зустрілася з ним поглядом.
– Я не розумію, я відчуваю. Покажи мені свою спальню, Яне.
Він взяв мене за руку і повів до дверей.
– Я ніколи тут не спав, крихітко. Це не моя, це твоя спальня. Я зробив її для тебе.
Він одчинив двері, і мені перехопило подих.
Кругла кімната. Дзеркала, дзеркала, самі дзеркала. Всі стіни і стеля. Серед дзеркал – маленькі вогники, які своїм м'яким світлом створювали ілюзію зірок на нічному небі. Порожня кімната, посеред якої володарювала одна-єдина річ – величезне ліжко. Я підійшла до нього, погладила білизну. Чорний шовк. Мій улюблений колір. Я повернулася до Яна:
– Яне, яка краса!
Він усміхнувся:
– Тільки твоє віддзеркалення, зіронько.
Ян почав наближатися, я – відступати. Крок за кроком, не зводячи одне з одного очей, ми обійшли ліжко. Ян зазирнув мені в очі. Я відвела погляд. Марго, поясни йому все! Ти ж бачиш, він нічого не розуміє. Ти повинна йому сказати. Прямо зараз! Ян завагався, потім рішуче сів на ліжко, зняв з себе піджак, розв'язав краватку, розстібнув сорочку. Я затремтіла. Як тут зимно! Як йому сказати? Ну як йому сказати? Не обертаючись до мене, Ян заговорив:
– Марго, якщо ти передумала, то я даю тобі останній шанс. Йди прямо зараз, бо ще хвилина – і я тебе звідси не відпущу, благай, не благай. Розумієш, будь-який терпець колись уривається. Я не залізний.
Я відвернулася і швидко підійшла до вікна. Стояла і мовчала, роздивляючись нічне місто, а потім невпевнено почала:
– Я нікуди не піду. Я хочу залишитись, Яне. Проте я… нервуюся. Я, я, я… до смерти налякана. – Краєм ока у найближчому дзеркалі я побачила, що він повернувся до мене і напружено слухає. Добре, що він мене чує. – Розумієш, Яне, в твоїх очах – сама пристрасть, а мені потрібна ніжність. Вся ніжність, яка в тебе тільки є. Принаймні, зараз. – Я повернулася до нього. – Ти здатен віддати мені всю свою ніжність? Всю до останньої краплі? Я… я ще ніколи не була з чоловіком, Яне. Я хочу, щоб ти був першим.
Якщо по-справжньому захотіти, можна примусити всесвіт обертатися навколо себе. Мене оточували зірки, які кружляли за моїми законами. Я була центром, осердям, суттю. Я – суть, Ян – єсмь. Я розчинялася у ньому, у божевільному болю, що він мені завдавав, проте щось у мені розуміло, що то був правильний біль, необхідний. Біль народження. Я народжувала на світ своє кохання. Кров'ю, потом, криком і насолодою. Нестерпною насолодою – сестрою болю.
Я була закоркованою пляшкою, пляшкою прекрасного вина з витонченим смаком. Ян відкорковував мене, відкривав мене наново, як Америку. Він дарував мене світові. Ян увійшов у моє тіло, я увійшла в його. Ми стали одним. Секс – марні спроби поділитися собою з іншою людиною. Хвилина задоволення – і довічна фрустрація. Кохання – абсолютне злиття, насолода єднанням і сплетінням у єдиному бездоганному витворі. В нашому світі ми народжували нову зірку. Супер-
нову.
Фізичний біль – ніщо порівняно з тим смутком, який охопив мене тої самої миті, коли Ян мене залишив. Я тонула у ньому, я плакала смутком і кожна сльоза – хвилина моєї самотности. Ян цілував мої сльози, гладив моє обличчя, ще міцніше стискав мене у своїх обіймах.
– Ш-ш-ш. Не плач, зіронько! Не плач, будь ласка. Пробач, що завдав тобі такого болю, пробач мені, маленька.
Я схлипувала і ніяк не могла зупинитися. Все тіло тремтіло. Сльоза за сльозою безшумно падали Яну на груди.
– Я, я… не через це. Яне, чому ти мене залишив? Чому ти це зробив? Це було так… так боляче. Я не хочу, – Голос зірвався. Мій смуток перетворився на справжню зливу. – Яне, я не хочу, щоб ти мене кидав!!!
Він пригорнув мене до себе.
– Я ніколи тебе не залишу. Ніколи в житті. Проте зараз… Я мусив. Я зробив це для тебе, для нас, для того, щоб ти не…
Я перебила його:
– Я знаю. Для того, щоб я не завагітніла. І все одно, я хочу, щоб ти завжди був у мені. Завжди. Найглибше, як моє серце, моя душа, моя… дитина! Господи, я божеволію! Яне, не слухай мене, я верзу якусь нісенітницю.
– Ні, ти кажеш дивовижні речі, гарніших я не чув. – Він тримав мене у своїх обіймах, цілував у скроні, гладив волосся. Колисав. Мій великий кіт-баюн.
Мої повіки важчали. Я засинала.
– Яне?
– Так.
– Я завжди хотіла дізнатися, як це, коли тебе на світанку будять поцілунком. Що відчуваєш, як прокидаєшся… Зробиш?
– Зроблю.
– Обіцяєш?
– Чесне піонерське.
Чи можна бачити сни в снах? Знаєте, як дзеркальний коридор. Дзеркало в дзеркалі. Сон у сні. Не знаю, може, мені щось і снилося у моїх снах, проте потім я нічого не пам'ятала. Намагалася згадати і не могла.
Ранок. Я прокидалася з відчуттям, що мені вже не треба дихати. За мене дихав Ян. Його губи на моїх губах. Я живилася повітрям, яке він вдихав у мої легені. Одне дихання на двох. Нам вистачало. М'який лоскіт його рота проти м'яких обіймів сну. Ян переміг. Я розплющила очі. Його обличчя над моїм. Зосереджено, наче займаючись важливою справою, Ян обводив пальцем контури моїх губ.
– Як смакувало?
Я облизалася:
– М-м-м. Вершкове морозиво, персикі… гіркий мигдаль. Ми довго спали?
Він подивився на годинник:
– Дві години і сімнадцять хвилин.
Я здивувалася.
– Звідки така точність? Ти що, не спав?
Ян відвів погляд:
– Та ні, я задрімав, але…
Я повернула його обличчя до свого:
– Правду, Яне, правду!
Він усміхнувся:
– Поцілуєш – скажу.
– Скажеш – поцілую.
– Гаразд. Я боявся проґавити світанок. Виконував замовлення.
Я хотіла щось сказати, проте Ян відкинувся на подушки і промовив, не зводячи очей з моїх губ:
– Твоя черга. Угода є угода.
Чим загасити поцілунок Яна? – Ще одним поцілунком. Зачароване коло. Я відірвалася від нього.
– Візьми мене, Яне!
Він похитав головою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77