ТВОРЧЕСТВО

ПОЗНАНИЕ


А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 


OCR by Xana
«Михайло Старицький. Вибрані твори»: Видавництво художньої літератури "Дніпро"; Київ; 1971
Аннотация
Комедія із міщанського побиту з співами і танцями в 4-х діях
Михайло Старицький
За двома зайцями
ДІЙОВІ ЛЮДЕ:
Прокіп Свиридович Сірко — міщанин, має крамницю.
Явдокія Пилипівна — його жінка.
П р о н я — дочка їх.
Секлита Пилипівна Лимариха — сестра Сірчисі, перекупка.
Галя — її дочка.
С в и ри д Петрович Голохвостий — промотаний цилюрник.
Настя, Наталка — подруги Пронині, манірні.
X и м к а — наймичка у Сірків.
П и д о р а — поденщиця у Лимарихи.
Степан Глейтюк — був наймитом у Лимарихи, тепер слюсар.
М а р т а — бублейниця
Устя — черевичниця
Меронія — живе при монастирі, гості у Лимарихи.
Два баси.
Й о с ь к а — жид.
Квартальний, катеринщик, міщане і люд.
ДIЯ I
Глибокий яр. Під горою наліво гарненький домик Сірків з садком; за ним баркан і знов якийсь садок і домик, направо — гора, баркан, а далі яр. На дальній горі видко Київ. Вечір.
ВИХІД І
Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна. Сидять на лавці біля дому.
Явдокія Пилипівна. Бач, як сьогодні вечірню зарання одправили, ще й сонечко не зайшло! А то тим, що новий дячок гарно вичитує.
Прокіп Свиридович. Чим же гарно?
Явдокія Пилипівна. Як чим? Голосно: словами, мов горохом, сипле.
Прокіп Свиридович. Так, так! Як пустить язика, то він у його, як млинове колесо, тільки бр-р-р!.. І меле разом, і шеретує…
Явдокія Пилипівна. А твій старий мне, мне той язик, як баба вовну…
Прокіп Свиридович. Прирівняй ще цього штокала до старого дячка! Той таки і чита по-стародавньому, по-божественному, а цей…
Явдокія Пилипівна. Заступається за свого шкарбуна тим, мабуть, що табакою поштує.
Прокіп Свиридович. Так що ж, що поштує!
Явдокія Пилипівна. А то, що і в церкві заживаєш табаку, мов маненький…
Прокіп Свиридович. Лопочи, лопочи; а ти заступаєшся за нового тим, що молодший.
Явдокія Пилипівна. Вигадай ще що!
Прокіп Свиридович. Та й вигадаю!
Явдокія Пилипівна. От уже не люблю, як ти почнеш вигадувати та дратувати! (Одвернулась).
Прокіп Свиридович. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька, то я пожартував!
Стара мовчить надуто.
Не сердься-бо, моя сивесенька!
Явдокія Пилипівна. Та годі вже!
Прокіп Свиридович. Чого годі? Хвалити бога, прожили вік у добрій згоді та лагоді, діждалися й свого ясного вечора… Да не зайдет сонце во гніві вашім…
Явдокія Пилипівна. Та я вже на тебе не сердюся! Тільки не вередуй.
Прокіп Свиридович. Ні, ні, не буду. А нам таки справді нарікати ні на що: вік пройшов, лиха не зазнали, хоча й були хмарки, та господь хранив од тучі. Єсть на старість і шматок хліба, і закуток.
Явдокія Пилипівна. А працювали ж зате як, рук не складаючи!
Прокіп Свиридович. То що ж! Хто дбає, той і має! Неперестанно трудітеся, да не увійдете в напасть! Аби чужого хліба не заїдали та з чужої кривавиці не користувалися!
Явдокія Пилипівна. Здається, уже на нас, голубе, нікому й скаржитись!
Прокіп Свиридович. А хто зна? Може, й нам перепала марно чужа копійка!
Явдокія Пилипівна. Як же гендлювати без того? То вже нехай бог проща! Нам же треба було дбати: дочка росла — єдиначка; треба було на посаг складати.
Прокіп Свиридович. Та так, так… А наградив-таки нас господь дочкою — розумні!
Явдокія Пилипівна. І вже! Що розумні, так на весь Подол! Так не жалували ж на їх і грошей: у який кошт та наука увійшла — страх! Скільки отій мадамі до пенціона переплачено!
Прокіп Свиридович. А за який час? Довго там побула?
Явдокія Пилипівна. Мало хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну дитину запакувати у науку — на муку, аж до загину!
Прокіп Свиридович. Я не про теє: мені ті пенціони і не до смаку, а коли гроші за рік заплачено, то треба було б принаймні за їх одсидіти!
Явдокія Пилипівна. Грошей шкода було, а дитини то ні, що за три місяці змарніла та знівечилась, хоч живою в труну клади! Там уже мало того, що науками вимучили, вимордували, та ще й голодом морили! Дитина не видержала й утекла!
Прокіп Свиридов ич. То нічого: одпаслися ж дома; одно тільки не гаразд…
Явдокія Пилипівна. Що там? Уже знов почав вередувати?
Прокіп Свиридович. Таяй мовчатиму, а тільки той пенціон…
Явдокія Пилипівна. Що пенціон?
Прокіп Свиридович. От тут у мене сидить! (Показує на потилицю).
Явдокія Пилипівна. Ти знову?
Прокіп Свиридович (зітхнув). Та й мовчу ж!
Чути знавдалі гуртову пісню:
Не щебечи, соловейко,
На зорі раненько,
Не щебечи, манюсенький,
Під вікном близенько!
Не щебечи, манюсенький,
Під вікном близенько!
Явдокія Пилипівна. А славно співають! Я страх люблю хлоп'ячі співи!
Прокіп Свиридович. Славно, славно! Завтра неділя, а вони гукають.
Явдокія Пилипівна. А коли ж їм і погуляти, як не під свято! За будні натрудяться!
Прокіп Свиридович. Той розходились би спати, а то й самі не сплять і другим не дають… (Позіха).
Явдокія Пилипівна. То й іди ж собі спати, хто ж боронить?
Прокіп Свиридович. Та я б уже такий, щоб і лягати, та Проні ж ждемо.
Явдокія Пилипівна. А правда, чого вони так забарились? Уже й ніч надворі; ти б пішов та знайшов їх!
Прокіп Свиридович. Де ж я їх буду шукати? Та їх і кавалер проведе.
Явдокія Пилипівна. Та проведуть… кавалерів за ними, як полови за зерном, а все-таки страшно.
Прокіп Свиридович. Не бійся — не ма-ненькі. (Позіха здорово). Ой господи помилуй мене, грішного раба свого! (Знов позіха і хрестить рота)г Чого це я так позіхаю?
Явдокія Пилипівна (позіха й собі). Оце! Ти позіхаєш, а я за тобою.
Прокіп Свиридович (позіха знов). Пху на тебе, сатано! Позіхнув так, що трохи рот не роздерся!
Явдокія Пилипівна. Та затуляв би рота, а то так негарно дивитись, що й…
Прокіп Свиридович. А ти думаєш, мені гарно дивитись, як ти роззявиш свою вершу?
Явдокія Пилипівна. З якого це часу з мого рота стала верша?
Прокіп Свиридович. Та хіба ж уже не пора?
Явдокія Пилипівна. Пху! пху! (Розсердившись, пішла).
Прокіп Свиридович (почухав голову). Розсердилась моя старенька, розгнівалась; треба піти помиритись. (Виходить теж у ворота додому).
ВИХІД II
Міщане, міщанки і хор.
Хор (за коном, але ближче).
Твоя пісня дуже гарна,
Гарно ти співаєш:
Ти щасливий, спарувався)
І гніздечко маєш.
Ти щасливий, спарувався)
І гніздечко маєш.
Через кін переходить кілька пар: дівчата з хлопцями і самі дівчата; за остатніми уганя Голохвостий у циліндрі, піджаці, рукавичках. Полебезивши, одскакуе до других.
Голохвостий (до себе). А славні тут дівчатка-міщаночки, доложу вам: чистоє амбре! Думав, що знайду між ними ту, що коло Владимира бачив, — дак нема, а вона, здається, з цього кутка. От пипочка, що просто тільки — а-ах та пере-ах! Одно слово — канахветка, только смокчи! Трохи чи я даже не улюбився у єйо, чесне слово: просто з голови не йдьоть… Господи! Що ж це я? Чи не проґавив за нею главного предмета, Проні? От тобі й на! Побігти шукать. (Пішов хутко яром направо).
Хлопці, хор (входять на передній кін).
А я бідний, безталанний,
Без пари, без хати;
Не довелось мені в світі
Весело співати!
Не довелось мені в світі
Весело співати!
Оддалеки чути, що гурт другий співає цю ж пісню.
1-й бас. А в нас баси кращі… у них як побиті горшки!
2-й бас. Або як старі циганські решета! Усі (сміються). А справді!
Хлопець. А який тепера хор найкращий? Чи семінарський, чи братський?
1-й бас. Звичайно, братський.
2-й б а с. А я кажу семінарський.
1-й б а с. Ба брешеш!
2-й б а с. Ба не брешу! В семінарському хорі сам Тарас як попре горою — го-го-го! Або Орест як посуне октавою — гур-р-р, аж гори дрижать!
1-й б а с. А в братському Кирило чого варт?
2-й бас. Ну, що ж? Кирило, та й годі.
1-й бас. Ет!
Степан. А хто, по-вашому, панове, розумніший у Києві: чи семінарист, чи академіст, чи університант?
Хлопець. Голохвостий!
Степан (регоче). Ото ушкварив!
1-й бас. Попав пальцем у небо!
Дехто. Найшов розумного на смітнику! Ха-ха!
Хлопець. А хто ж розумніший за його? Говорить по-ученому, що й не второпаєш!
Степан. Чи у тебе часом не загублено якої клепки?
Хлопець. Чого ти присікався?
Степан. Дивіться, люде добрі, що по-свинячому хрюка, то й розумніший, значить!
Другі. Чого ж, справді, сміятись? Голохвостий, таки не взяв його кат, розумний, освічений; таки паном діло, і ходить, і говорить по-панському!
Степан. Овва! Не бачила розкошів свиня, то й саж за палаці здався!
Дехто. Та годі вам за чортзна-що змагатись!
С т е п а н. І то правда, пху!
Дехто. Од міщан одстав, а до панів не пристав.
Степан. Та як же! Натягне штани-галанці, узує чоботи на рипах, та ще напне на голову капелюха, та й дметься, як шкурат на огні! Які були у батька гроші — процвиндрив, а тепер що на йому, то й при йому!
1-й б а с. А так: батько його було на базарі голив та кров пускав, баньки ставив, то й копійка водилась, а він уже, бач, і цилюрню по-модньому…
Степан. Не знаю, чи голить других, а що себе обголив — то так!
1-й б а с. А який ласун до дівчат, як зводить усіх — біда!
2-й б а с. Та то ж через теє Степан на нього і гори верне.
Дехто. Боїться, значить, щоб не одбив дівчини.
Степан. Одбив би я йому печінки!
Д р у г і. О! Він хваткий!
1-й б а с. А в тебе уже є коханка?
Степан. Що ти їх слухаєш? Верзуть теревені!
Дехто. Єсть, єсть…
1-й б а с. А хто?
Хлопець. Галя Лимаришина.
1-й бас. Гарна?
Хлопець. Чудо яка!
Степан. Ти-бо мені, гляди, і честь знай, бо язика й полатати можна!
Хлопець. Що ж я сказав? От напасть!
Другі. Цитьте! Он Голохвостий іде!
ВИХІД III
Ті ж і Голохвостий.
Дехто. Здрастуйте, Свириде Петровичу, а ми вас оце згадували…
Голохвостий. А, хорошо, добре…
Степан (набік). Шкода, що не чув!
Голохвостий (подає декому руку, а решті кланяється згорда). Меня таки вездє споминають: значить, моя парсона у шику!
Степан (набік). Як свиня в дощ!
Голохвостий (вийма цигарницю). Нєт лі у кого иногда сірника?
Хлопець. Ось у мене єсть. (Запалює йому). А мені, Свириде Петровичу, можна одну взяти?
Голохвостий. На! Може, чи не угодно ще кому? Цигарка первий сорт!
Дехто. Давайте, давайте! (Закурюють). Нічого собі!
Голохвостий. Нічого! Понімаєте ви, як свині у апальцинах! Це шик — не цигарки! Каждая стоїть п'ять копеєк; значить, примєром: затягся ти, а уже п'яти копеєк нема.
X л о п є ц ь. От дорогі!
Степан (набік). Бреше гладко!
Д є х т о. Ви таки кидаєте силу грошей!
Голохвостий. Чаво мінє дєньог жалєть? Главноє дєло сабє удовольствіє! Можеть, у меня їх іногда перегорєло сколько тисячов, дак зато ж вийшов образованним, как первий дворанин!
Степан (тихо до других). Такого дворанина під тина!
Другі. І правда: надів жупан та й дума, що пан.
Голохвостий. Тепьор, слєдственно, меня по всєх усюдах первим хвисоном принімають; а почому? Потому, што я умєю, как соблюсти свой тип, по-благородньому говорить понімаю!
Степан (вголос). А по-собачому, добродію, часом не вмієте?
Дехто сміється.
Голохвостий. Ще нєт! Прийдьоться хіба-развє од вас науку получить!
Степан. Ви таки, як бог дасть, на мою науку дочекаєтесь!
Голохвостий (згорда). Наведіть сначала себя палітурою!
Степан. Цур дурня та масла грудку!
Д р у г і. Та годі вам!
Голохвостий. Невєжество шмаровозне! Што з вами тут фиксатуарнічать? Єщо уберешся в мужичество!
Хлопець. Скажіть-бо, будь ласка, хоч що-небудь по-хранцюзькому!
Голохвостий. Да што ви понімаєтьо?
Хлопець. А яке убрання на вас, Свириде Петровичу, — чудо! Певно, дороге!
Голохвостий. Конєшно, не копеєшне! Хвисонистої моди і загрянишного матеріалу, да і шив, можно сказать, первий магазин. От ви думаєтьо, што плаття — лиш би што, а плаття первоє дєло, потому што по платтю всякого стрічають.
Степан (до других). А по уму виряджають!
Голохвостий (не звертаючи уваги). От, вбзьмем, примєром, бруки: трубою стоять, как вилиті, чисто аглицький хвисон! А чаво-нибудь не додай, і вже хвизиномії не імєють!

Это ознакомительный отрывок книги. Данная книга защищена авторским правом. Для получения полной версии книги обратитесь к нашему партнеру - распространителю легального контента "ЛитРес":


1 2

загрузка...