Власне, найбільше н впирав сам процес облизування власної шкіри.
— Ну та бо що робити, коли немає поряд дєвочки красивої?
Зате були поряд двоє відірваних, такі ж недоречні на вигляд, як і сама Марла. чуваки, був поряд кальян з яблучним куревом і якийсь підозрілий тип в окулярах, що той кальян розкурював. Марла раптом згадала, що останній відвіданий нею клуб залишився у Бангкоку. Там вона пила просто пиво. В крайньому разі, кампарі.
— Прибиваю гербарій, поливаю кампарі! — проспівала Марла.
— Что? — нахилився до неї Денис.
— Ничего! — прокричала Марла. — Здається, останні мої клубні походеньки теж ознаменувалися присутністю там росіян. Російських проституток. Чим то все закінчилося? Клуб вибухнув.
Цього разу вибухнути обіцяв принаймні Марлин вестибулярний апарат. Можливо, вкупі зі шлунком (жодного алкоголю при гастритах!) чи з загальним екстер'єром — Марлу навіть до жіночого туалету вже пропускали без черги, хоча вона про те й не просила. Потім іще замовили суші. Закономірно, шалено дороге, але навдивовижу нормальної (саме нормальної, в сенсі стандартної. Стандартної в сенсі не гіршої й не кращої, ніж у будь-якому суші-барі будь-якого аеропорту чи цокольного поверху торговельного центру) якості. Марла ще повикаблучувалася своїм знанням сортів риби, переплутавши по ходу свій улюблений squid (як то українською, вона ще й досі не подивилася у словнику) із рибою-мечем. Утім, цього ніхто й не помітив. Доштрикавши паличками останні грудочки рису, дивнувата трійця вирішила вибратися на танц-підлогу.
— Хорошее такое имя — Funk Master de Luxe. Чувак делал ремиксы на Боба Марли. на первых местах в мирових чартах зависает.
Марла навіть обернула тіло в той бік, де мав стояти за пультом цей самий мега-стар. Через її стощістдесятисангиметровий зріст, звісно, нічого Марлі побачити не вдалося. Вона знизала плечима й заходилася божевільне стрибати, зображуючи танці. І тут раптом помітила дивну закономірність: якимось чином люди, навіть якщо вони складають стадо (як на дискотеці), спроможні відчути, коли одна з особин їхнього стада досягає точки з нульовою похідною першого порядку. Тобто, того стану, коли припиняється рух в одному напрямку і от-от почнеться в напрямку іншому. Такій особині, наче зірці, готовій до згоряння, виділяється якомога більше простору. Головним чином це зумовлено небажанням інших особин стада ставати перепоною на шляху вільного падіння нещасного тіла. Чи то пак, щасливого тіла. Бо Марла бовталась у тупому блаженстві, мантиляючи головою й шарпаючи руками, час від часу відкриваючи очі й перевіряючи, чи на місці її орієнтири — праворуч Ілля, ліворуч Денис — знов очі заплющувала і продовжувала свої ламані танці. А потім прилетіли вертольоти (слова «гелікоптери» чи «гвинтокрили» вданому випадку не несуть достатнього емоційного навантаження) і Марла вирішила, що їй кров з носа потрібні вулиця й холод. Хаотично перебираючи руками й обмацуючи принагідні опуклості принагідних дівчат та хлопців, Марла посунула до виходу, її колеги також вирішили, що тут стає трохи нудно, і, певно, треба сходити в казино.
— Тільки давайте до нього довго-довго йти по вулиці!
— Прости, не понял?
— А… Говорю, давайте останемся на улице. Подольше останемся.
— Ну, пошли пешком. Конечно.
Холодна мжичка видавалася Марлі доречною і рятівною — за інших обставин її би трусило і гнало у перше-ліпше тепле місце. Цього разу все було по-іншому. Сама система виміру температури Марлиного тіла сповзла кудись на бік. Біля банкомату на порозі якогось великого банку, схилившись на свої гігантські клунки, спала бабця у квітчастій хустці. (Наступного дня, знайшовши нарешті місце, де вони покинули машину, Марла з Іллею застали ту ж бабусю в тій же позиції. і тільки невеличка зміна її дислокації на порозі (0,5 м зміщення) свідчила про те, що бабця жила своє таємниче життя).
Вийшовши відтак на Велику Васильківську й уздрівши вдалині світла готелю «Прем'єр Палац», Марла пригадала жлобську історію, розказану про цей заклад Х'ялмаром. У чому там полягала інтрига, з'ясувати їй зараз не вдавалося, але те, що із Х'ялмаром якісь недолугі тамтешні адміністратори поводилися, як із маленьким пивом (навіть коли Х'ялмар був там на якійсь конференції і навіть коли начепив краватку), вона пам'ятала достеменно і швиденько все переповіла приятелям.
— Ну что, Денис, пойдем куражиться в этот их «Премьер палац»? Такие три лабуха в капюшонах…
— Можно й пойти.
— Да, й заказать крупье в номер. Рулетка в пент-хаузе.
— Я бы пошла только ради выражения лиц этих несчастных администраторов. Бедненькие… наверно, от удивления у них бы лопнули глаза. И кожа на лбу треснула бы. От непонимания происходящего.
Але вони не пішли до того готелю. Чи то ліньки було підійматися вгору по вулиці, чи просто ідея такого відриву втратила свою привабливість одразу ж після того, як була висловленою, але трійця продовжила свою нетверезу ходу в бік Майдану Незалежності. Чи то пак, Майдану Незаможності, як колись обізвав його Х'ялмар.
— Хорошее казино, — сказав Ылля, коли вони дісталися будинку з червоноламповим словом «Казино», — здесь, когда все деньги проигрываешь, тебе вызывают такси и не берут с тебя ничего за выпивку, а на следующий день присылают к тебе домой крупье, чтобы уговорить прийти сюда еще раз и оставить здесь еще немного денег. Вон та баба — она крупье — белая, с большой жопой. Вот она к нам и приходила.
Пізніше Марла взнає, що ту саму бабу-круп'є приятель Іллі натхненно трахав просто на підвіконні в кухні Іллєвого помешкання на Оболоні, і що сумочка й босоніжок баби-круп'є падали при тому на землю з третього поверху. Літні оргії були страшними, літні витрачені гроші — незліченними, літні київські дівчата — найкрасивішими і найдоступнішими.
Але тепер була зима. і пост-абсентове казино.
О цій порі — 4.00 ранку — вони були єдиними відвідувачами. Круп'є і бармени сонно блимали червоними очима і шморгали червоними носами.
— Делайте ваши ставки, — прогундосив круп'є.
Ілля висипав перед себе купу різнокольорових фішечок, частину яких пересунув Марлі.
— Давайте все на ноль! — Марла віддала пригоршню фішок круп'є.
— Поставить на зеро? — перепитав він.
— Ага. На з-е-р-о.
Випало 26. Марлі, певно, жодного разу не пощастило, а от Ілля вигравав цілком стабільно. Коли сума виграшів сягнула двох тисяч гривень і дві останні спроби скінчилися повною невдачею, він сказав:
— А теперь йдем играть в «Вlасk jасk».
— Я не умею.
— Й я не умею.
— А там уметь нечего, я все обьясню.
Марлі вже все це встигло набриднути. Вона шпурляла фішки куди завгодно, часто змушуючи круп'є лазити за ними під стіл. Кожну стогривневу фішку вона відкладала в бік, запитавши перед тим в Sллі:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58
— Ну та бо що робити, коли немає поряд дєвочки красивої?
Зате були поряд двоє відірваних, такі ж недоречні на вигляд, як і сама Марла. чуваки, був поряд кальян з яблучним куревом і якийсь підозрілий тип в окулярах, що той кальян розкурював. Марла раптом згадала, що останній відвіданий нею клуб залишився у Бангкоку. Там вона пила просто пиво. В крайньому разі, кампарі.
— Прибиваю гербарій, поливаю кампарі! — проспівала Марла.
— Что? — нахилився до неї Денис.
— Ничего! — прокричала Марла. — Здається, останні мої клубні походеньки теж ознаменувалися присутністю там росіян. Російських проституток. Чим то все закінчилося? Клуб вибухнув.
Цього разу вибухнути обіцяв принаймні Марлин вестибулярний апарат. Можливо, вкупі зі шлунком (жодного алкоголю при гастритах!) чи з загальним екстер'єром — Марлу навіть до жіночого туалету вже пропускали без черги, хоча вона про те й не просила. Потім іще замовили суші. Закономірно, шалено дороге, але навдивовижу нормальної (саме нормальної, в сенсі стандартної. Стандартної в сенсі не гіршої й не кращої, ніж у будь-якому суші-барі будь-якого аеропорту чи цокольного поверху торговельного центру) якості. Марла ще повикаблучувалася своїм знанням сортів риби, переплутавши по ходу свій улюблений squid (як то українською, вона ще й досі не подивилася у словнику) із рибою-мечем. Утім, цього ніхто й не помітив. Доштрикавши паличками останні грудочки рису, дивнувата трійця вирішила вибратися на танц-підлогу.
— Хорошее такое имя — Funk Master de Luxe. Чувак делал ремиксы на Боба Марли. на первых местах в мирових чартах зависает.
Марла навіть обернула тіло в той бік, де мав стояти за пультом цей самий мега-стар. Через її стощістдесятисангиметровий зріст, звісно, нічого Марлі побачити не вдалося. Вона знизала плечима й заходилася божевільне стрибати, зображуючи танці. І тут раптом помітила дивну закономірність: якимось чином люди, навіть якщо вони складають стадо (як на дискотеці), спроможні відчути, коли одна з особин їхнього стада досягає точки з нульовою похідною першого порядку. Тобто, того стану, коли припиняється рух в одному напрямку і от-от почнеться в напрямку іншому. Такій особині, наче зірці, готовій до згоряння, виділяється якомога більше простору. Головним чином це зумовлено небажанням інших особин стада ставати перепоною на шляху вільного падіння нещасного тіла. Чи то пак, щасливого тіла. Бо Марла бовталась у тупому блаженстві, мантиляючи головою й шарпаючи руками, час від часу відкриваючи очі й перевіряючи, чи на місці її орієнтири — праворуч Ілля, ліворуч Денис — знов очі заплющувала і продовжувала свої ламані танці. А потім прилетіли вертольоти (слова «гелікоптери» чи «гвинтокрили» вданому випадку не несуть достатнього емоційного навантаження) і Марла вирішила, що їй кров з носа потрібні вулиця й холод. Хаотично перебираючи руками й обмацуючи принагідні опуклості принагідних дівчат та хлопців, Марла посунула до виходу, її колеги також вирішили, що тут стає трохи нудно, і, певно, треба сходити в казино.
— Тільки давайте до нього довго-довго йти по вулиці!
— Прости, не понял?
— А… Говорю, давайте останемся на улице. Подольше останемся.
— Ну, пошли пешком. Конечно.
Холодна мжичка видавалася Марлі доречною і рятівною — за інших обставин її би трусило і гнало у перше-ліпше тепле місце. Цього разу все було по-іншому. Сама система виміру температури Марлиного тіла сповзла кудись на бік. Біля банкомату на порозі якогось великого банку, схилившись на свої гігантські клунки, спала бабця у квітчастій хустці. (Наступного дня, знайшовши нарешті місце, де вони покинули машину, Марла з Іллею застали ту ж бабусю в тій же позиції. і тільки невеличка зміна її дислокації на порозі (0,5 м зміщення) свідчила про те, що бабця жила своє таємниче життя).
Вийшовши відтак на Велику Васильківську й уздрівши вдалині світла готелю «Прем'єр Палац», Марла пригадала жлобську історію, розказану про цей заклад Х'ялмаром. У чому там полягала інтрига, з'ясувати їй зараз не вдавалося, але те, що із Х'ялмаром якісь недолугі тамтешні адміністратори поводилися, як із маленьким пивом (навіть коли Х'ялмар був там на якійсь конференції і навіть коли начепив краватку), вона пам'ятала достеменно і швиденько все переповіла приятелям.
— Ну что, Денис, пойдем куражиться в этот их «Премьер палац»? Такие три лабуха в капюшонах…
— Можно й пойти.
— Да, й заказать крупье в номер. Рулетка в пент-хаузе.
— Я бы пошла только ради выражения лиц этих несчастных администраторов. Бедненькие… наверно, от удивления у них бы лопнули глаза. И кожа на лбу треснула бы. От непонимания происходящего.
Але вони не пішли до того готелю. Чи то ліньки було підійматися вгору по вулиці, чи просто ідея такого відриву втратила свою привабливість одразу ж після того, як була висловленою, але трійця продовжила свою нетверезу ходу в бік Майдану Незалежності. Чи то пак, Майдану Незаможності, як колись обізвав його Х'ялмар.
— Хорошее казино, — сказав Ылля, коли вони дісталися будинку з червоноламповим словом «Казино», — здесь, когда все деньги проигрываешь, тебе вызывают такси и не берут с тебя ничего за выпивку, а на следующий день присылают к тебе домой крупье, чтобы уговорить прийти сюда еще раз и оставить здесь еще немного денег. Вон та баба — она крупье — белая, с большой жопой. Вот она к нам и приходила.
Пізніше Марла взнає, що ту саму бабу-круп'є приятель Іллі натхненно трахав просто на підвіконні в кухні Іллєвого помешкання на Оболоні, і що сумочка й босоніжок баби-круп'є падали при тому на землю з третього поверху. Літні оргії були страшними, літні витрачені гроші — незліченними, літні київські дівчата — найкрасивішими і найдоступнішими.
Але тепер була зима. і пост-абсентове казино.
О цій порі — 4.00 ранку — вони були єдиними відвідувачами. Круп'є і бармени сонно блимали червоними очима і шморгали червоними носами.
— Делайте ваши ставки, — прогундосив круп'є.
Ілля висипав перед себе купу різнокольорових фішечок, частину яких пересунув Марлі.
— Давайте все на ноль! — Марла віддала пригоршню фішок круп'є.
— Поставить на зеро? — перепитав він.
— Ага. На з-е-р-о.
Випало 26. Марлі, певно, жодного разу не пощастило, а от Ілля вигравав цілком стабільно. Коли сума виграшів сягнула двох тисяч гривень і дві останні спроби скінчилися повною невдачею, він сказав:
— А теперь йдем играть в «Вlасk jасk».
— Я не умею.
— Й я не умею.
— А там уметь нечего, я все обьясню.
Марлі вже все це встигло набриднути. Вона шпурляла фішки куди завгодно, часто змушуючи круп'є лазити за ними під стіл. Кожну стогривневу фішку вона відкладала в бік, запитавши перед тим в Sллі:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58