Ти мне на десятки тисячей спас; благодарствую тебе».
От уже Трохим зрадувався! Та і як же пак? Скільки він грошей принесе додому! Зроду не заробляв по стільки! Спасибі, що хазяїн дав золотими, так їх можна так заховати, що не загублю і ніхто не примітить, що в мене вони є, а цілкові окроме положу. От, узявши золоті, позашивав у онучу, а срібні які були, цілкові і полтиники, і мілоч усяку та позашивав у полу свити, так що і пізнати не можна було, що є при ньому гроші.
Зібравшись так і пішов з губернії, і не куди ж, як прямо додому. «Чого вже по другим місцям ходити? – дума собі, дорогою ідучи. – Спасибі богу, заробив добре; буде з нас зо всіх. Зараз куплю шкапу, справлю віз – і пішов луччий заробіток, чим від пішого. Жінці накуплю льону, нехай пряде: нехай наньмичку наньме, удвох більш нароблять. Матері буду усього постачати, чого забажа. Нехай, коли досі бідкалась, нехай на старості у розкоші поживе. Діточок приодягну; на зиму дровець роздобуду і усього придбаю, і будемо жити, гадки не маючи».
Сердешний!
Ідеть він так собі, йдеть, поспішаючи додому, щоб радість їм принести, що бог щастя дав, і вже верстов з п'ятдесят зосталося йти до села свого… як зирк: догани його… хто ж? Денис! Як уздрів його Трохим, так і руки, і ноги опустилися, і у животі похолонуло, серце так і трепечеться, і душа щось недобре почула. Не зійтись з ним не можна: по одній дорозі йдуть. Піти швидше, щоб не нагнав, поки до села, а у селі можна пересидіть день, поки від далеко зайде; так Трохим-бо, стільки пройшовши, вже притомився і як би не поспішав, Денис його нажене, бо він здоровіший і привичний більш ходити.
Бачить Трохим, що нічого робити, подумав: «Що ж? Божа воля! не буду з ним іти, буду собі окроме держатись; буду приставати, не поспішаючи з ним, то він і відв'яжеться від мене».
йде, йде, як ось Денис і наздогнав його; вдарив по плечам і каже:
– Здоров, товаришу! Не втік від мене?
– Здоров, Денисе! де се ти взявся?
– А ти думав, що Денис вже став бездільником, піде на каторгу, так отеє швидше біжиш додому розказати про мене, що я попався?
– Господь з тобою! Яка мені нужда до тебе? Я й сам жалковав, побачивши тебе у такій нужді.
– Жалковав, ти?
– Далебі, що жалковав. Ні ти мені нічого, ні я тобі ніколи: так чого ж нам? Скажи мені на милость, як ти викрутився?
Тут Денис так глянув на Трохима, що у того усі жижки задрижали і у душі похолонуло. Далі і каже:
– Викрутивсь! Коли ж на мене напрасно сказали. Хіба не бува на чоловіка наговорів?
– Як то без того? Ти ж мене повеселив, що ти не був з ними.
– Хіба ж я злодіяка який, га? – грізно крикнув на нього Денис.
– Та хто про тебе таке дума? Зглянься на бога! І замовкли обидва, і мовчать, і йдуть укупі. Геть-геть Денис вп'ять і одізвався до Трохима, та таким страшним голосом, неначе зовсім не він:
– Ти думаєш, що я через твої замки пропав?
– Через які замки?
– Через такі, що думаєш, я нічого і не знаю?
– Бог з тобою! Я тільки чув про сі замки та й забув зараз.
– Забув! Забудеш і справді. – І вп'ять замовкли.
Ідучи так довгенько, переходили через невелике село.
Трохим тут мав знакомого і хотів було зайти відпочити. «Не треба сього!» – вже крикнув на нього Денис, а плохенький Трохим і послухав його, боячись, що як він був против нього утроє здоровіший, так щоб не зробив якого худа. Так думав собі Трохим: «Не буду його сердити; буду піддаваться, нехай вередує, аж поки до своїх місць дійду; тоді викручусь від нього».
Перешедши те село, Денис завернув з дороги геть під лісок і Трохима покликав за собою.
– Оттут відпочинемо! – сказав сідаючи Денис під грушу. – Давай, чи є що в тебе, так пообідаємо або пополуднуємо.
– А що в мене є? – сказав Трохим і достав з торбинки хліба, тарані скільки та огірочків.
Денис достав із-за халяви ніж престрашенний. Трохим, як побачив його, так морозом обдало. Денис розпорядкує, мов сам усе придбав: хліба відрізав собі попереду, а далі ткнув шматок і Трохимові. Теж і тарані собі луччої узяв, а дещо і огірків кинув, мов собаці, Трохимові. Сей усе терпить і мовчить та дума: «Донеси мене тільки, господи, додому. Цур тобі і зо всім! знати тебе не хочу».
– Знаєш що, пане брате? – наївшись, став казати Денис – Цур йому удень йти! Будемо удень віддихати: бач, як душно! Ніччю більш пройдемо і дальше станемо. Як отеє відпочинемо, а вечерком зорею та холодком ніччю мотнемось, так ми післязавтра і дома будемо. Лягай та спочивай, поки до вечора.
Лягли хлопці. Заснули добре. Над захід сонце; прокинулись, пополудновали – і усе-таки Трохимові харчі – і пішли.
– У тебе, бачу, і нема нічого для дороги? – спитав Трохим.
– А де я у чорта що озьму! Коли що й заробив було чого трохи, так ізтряс, у тім анахтемськім острозі сидівши; а заробити більш ти не дав. А було б і на твою долю; гадки б не маві
– Ти мені, Денисе, навдивовижу. Чи такий же ти був у нас у селі? Се ти, ходивши по усім усюдам, набрався такого духу.
– Цить, мовчи, не твоє діло!
І замовкли, і йдуть.
Через скільки там пройшовши, вже Денис вп'ять і обізвався:
– А що, товаришу! поперед усього жінці розкажеш, а там і до голови підеш і по усьому селу будеш проповідовати, як Денис Лискотун хотів лавку обікрасти, і як ти остеріг хазяїна, і як Дениса з острога під калавуром водили к допросу?
– Ні, Денисе! Не знаєш ти мене. Се страшне діло, щоб про кого таке розказовати. Нехай тебе бог у сім дєлі простить, а ти покаєшся і покинеш скверне таке діло. Що ж, спіткнувся та й схаменувся. А розказовати не моє діло. Не тільки жінці, я й сам молю бога, щоб я забув про се, бо, кажу, ти покаєшся.
– Аякже? Вістиме діло, що покаюсь. Так і почну молебні наньмати. Так грошей-бо нема – не добувся; хіба ти мені даси. А що, Трохиме, скажи по правді, багато тобі хазяїн дав за те, що ти про замки йому об'явив?
– Та не я ж то об'являв, він сам дознався.
– Та як собі там знаєш, а вже, вірно, дав таки що-небудь.
– Дав награжденія, відпускаючи, цілкових з пару,
– Та заробітних. Так скільки несеш додому?
– Хто його зна! – казав Трохим, а сам так і труситься, боїться, бо ніч, їх двоє, і Денис здоровіший його. – Я таки гаразд і не лічив, зложив та й пішов.
– Мабуть, багато, що ніколи було й перелічити. Чи поділишся ж зо мною?
– Щоб то як?
– Так, як діляться, пополам. Чи, може, усі віддаси? От сполать би парень був, якби усі віддав!
– Що се ти, Денисе, говориш? – ледве вже промовив Трохим, бачачи, до чого вже діло доходить.
– Та ну, цур тобі із твоїми грішми, що, мабуть, у тебе їх до сина, що так злякався! Ти ще й се розкажеш, що я дорогою мав тебе обідрати!
– Та зділай милость, не думай так про мене, Денисе! Я тобі казав, що нікому не скажу, і побожусь усім, і заприсягну.
– Ану побожись!
І Трохим почав божитися так, що аж страшно було слухати.
– А заприсягни! – каже Денис і подав йому жменю землі.
1 2 3 4 5 6 7 8
От уже Трохим зрадувався! Та і як же пак? Скільки він грошей принесе додому! Зроду не заробляв по стільки! Спасибі, що хазяїн дав золотими, так їх можна так заховати, що не загублю і ніхто не примітить, що в мене вони є, а цілкові окроме положу. От, узявши золоті, позашивав у онучу, а срібні які були, цілкові і полтиники, і мілоч усяку та позашивав у полу свити, так що і пізнати не можна було, що є при ньому гроші.
Зібравшись так і пішов з губернії, і не куди ж, як прямо додому. «Чого вже по другим місцям ходити? – дума собі, дорогою ідучи. – Спасибі богу, заробив добре; буде з нас зо всіх. Зараз куплю шкапу, справлю віз – і пішов луччий заробіток, чим від пішого. Жінці накуплю льону, нехай пряде: нехай наньмичку наньме, удвох більш нароблять. Матері буду усього постачати, чого забажа. Нехай, коли досі бідкалась, нехай на старості у розкоші поживе. Діточок приодягну; на зиму дровець роздобуду і усього придбаю, і будемо жити, гадки не маючи».
Сердешний!
Ідеть він так собі, йдеть, поспішаючи додому, щоб радість їм принести, що бог щастя дав, і вже верстов з п'ятдесят зосталося йти до села свого… як зирк: догани його… хто ж? Денис! Як уздрів його Трохим, так і руки, і ноги опустилися, і у животі похолонуло, серце так і трепечеться, і душа щось недобре почула. Не зійтись з ним не можна: по одній дорозі йдуть. Піти швидше, щоб не нагнав, поки до села, а у селі можна пересидіть день, поки від далеко зайде; так Трохим-бо, стільки пройшовши, вже притомився і як би не поспішав, Денис його нажене, бо він здоровіший і привичний більш ходити.
Бачить Трохим, що нічого робити, подумав: «Що ж? Божа воля! не буду з ним іти, буду собі окроме держатись; буду приставати, не поспішаючи з ним, то він і відв'яжеться від мене».
йде, йде, як ось Денис і наздогнав його; вдарив по плечам і каже:
– Здоров, товаришу! Не втік від мене?
– Здоров, Денисе! де се ти взявся?
– А ти думав, що Денис вже став бездільником, піде на каторгу, так отеє швидше біжиш додому розказати про мене, що я попався?
– Господь з тобою! Яка мені нужда до тебе? Я й сам жалковав, побачивши тебе у такій нужді.
– Жалковав, ти?
– Далебі, що жалковав. Ні ти мені нічого, ні я тобі ніколи: так чого ж нам? Скажи мені на милость, як ти викрутився?
Тут Денис так глянув на Трохима, що у того усі жижки задрижали і у душі похолонуло. Далі і каже:
– Викрутивсь! Коли ж на мене напрасно сказали. Хіба не бува на чоловіка наговорів?
– Як то без того? Ти ж мене повеселив, що ти не був з ними.
– Хіба ж я злодіяка який, га? – грізно крикнув на нього Денис.
– Та хто про тебе таке дума? Зглянься на бога! І замовкли обидва, і мовчать, і йдуть укупі. Геть-геть Денис вп'ять і одізвався до Трохима, та таким страшним голосом, неначе зовсім не він:
– Ти думаєш, що я через твої замки пропав?
– Через які замки?
– Через такі, що думаєш, я нічого і не знаю?
– Бог з тобою! Я тільки чув про сі замки та й забув зараз.
– Забув! Забудеш і справді. – І вп'ять замовкли.
Ідучи так довгенько, переходили через невелике село.
Трохим тут мав знакомого і хотів було зайти відпочити. «Не треба сього!» – вже крикнув на нього Денис, а плохенький Трохим і послухав його, боячись, що як він був против нього утроє здоровіший, так щоб не зробив якого худа. Так думав собі Трохим: «Не буду його сердити; буду піддаваться, нехай вередує, аж поки до своїх місць дійду; тоді викручусь від нього».
Перешедши те село, Денис завернув з дороги геть під лісок і Трохима покликав за собою.
– Оттут відпочинемо! – сказав сідаючи Денис під грушу. – Давай, чи є що в тебе, так пообідаємо або пополуднуємо.
– А що в мене є? – сказав Трохим і достав з торбинки хліба, тарані скільки та огірочків.
Денис достав із-за халяви ніж престрашенний. Трохим, як побачив його, так морозом обдало. Денис розпорядкує, мов сам усе придбав: хліба відрізав собі попереду, а далі ткнув шматок і Трохимові. Теж і тарані собі луччої узяв, а дещо і огірків кинув, мов собаці, Трохимові. Сей усе терпить і мовчить та дума: «Донеси мене тільки, господи, додому. Цур тобі і зо всім! знати тебе не хочу».
– Знаєш що, пане брате? – наївшись, став казати Денис – Цур йому удень йти! Будемо удень віддихати: бач, як душно! Ніччю більш пройдемо і дальше станемо. Як отеє відпочинемо, а вечерком зорею та холодком ніччю мотнемось, так ми післязавтра і дома будемо. Лягай та спочивай, поки до вечора.
Лягли хлопці. Заснули добре. Над захід сонце; прокинулись, пополудновали – і усе-таки Трохимові харчі – і пішли.
– У тебе, бачу, і нема нічого для дороги? – спитав Трохим.
– А де я у чорта що озьму! Коли що й заробив було чого трохи, так ізтряс, у тім анахтемськім острозі сидівши; а заробити більш ти не дав. А було б і на твою долю; гадки б не маві
– Ти мені, Денисе, навдивовижу. Чи такий же ти був у нас у селі? Се ти, ходивши по усім усюдам, набрався такого духу.
– Цить, мовчи, не твоє діло!
І замовкли, і йдуть.
Через скільки там пройшовши, вже Денис вп'ять і обізвався:
– А що, товаришу! поперед усього жінці розкажеш, а там і до голови підеш і по усьому селу будеш проповідовати, як Денис Лискотун хотів лавку обікрасти, і як ти остеріг хазяїна, і як Дениса з острога під калавуром водили к допросу?
– Ні, Денисе! Не знаєш ти мене. Се страшне діло, щоб про кого таке розказовати. Нехай тебе бог у сім дєлі простить, а ти покаєшся і покинеш скверне таке діло. Що ж, спіткнувся та й схаменувся. А розказовати не моє діло. Не тільки жінці, я й сам молю бога, щоб я забув про се, бо, кажу, ти покаєшся.
– Аякже? Вістиме діло, що покаюсь. Так і почну молебні наньмати. Так грошей-бо нема – не добувся; хіба ти мені даси. А що, Трохиме, скажи по правді, багато тобі хазяїн дав за те, що ти про замки йому об'явив?
– Та не я ж то об'являв, він сам дознався.
– Та як собі там знаєш, а вже, вірно, дав таки що-небудь.
– Дав награжденія, відпускаючи, цілкових з пару,
– Та заробітних. Так скільки несеш додому?
– Хто його зна! – казав Трохим, а сам так і труситься, боїться, бо ніч, їх двоє, і Денис здоровіший його. – Я таки гаразд і не лічив, зложив та й пішов.
– Мабуть, багато, що ніколи було й перелічити. Чи поділишся ж зо мною?
– Щоб то як?
– Так, як діляться, пополам. Чи, може, усі віддаси? От сполать би парень був, якби усі віддав!
– Що се ти, Денисе, говориш? – ледве вже промовив Трохим, бачачи, до чого вже діло доходить.
– Та ну, цур тобі із твоїми грішми, що, мабуть, у тебе їх до сина, що так злякався! Ти ще й се розкажеш, що я дорогою мав тебе обідрати!
– Та зділай милость, не думай так про мене, Денисе! Я тобі казав, що нікому не скажу, і побожусь усім, і заприсягну.
– Ану побожись!
І Трохим почав божитися так, що аж страшно було слухати.
– А заприсягни! – каже Денис і подав йому жменю землі.
1 2 3 4 5 6 7 8