– а далі підвівся з-за столу, від щирого серця потис Кроликові лапку й сказав, що йому вже час іти.
– Так скоро? – ввічливо спитав Кролик.
– Та бачиш,– знітився Пух,– я міг би побути ще трохи, якби ти... якби в тебе... – затинався він і при цьому чомусь не зводив очей з буфета.
– Правду кажучи,– виручив його Кролик,– я й сам збирався піти погуляти.
– Ага! От і чудово! Тоді і я піду. Бувай!
– Ну що ж, бувай, якщо ти справді більше нічого не хочеш.
– А хіба є щось іще? – зацікавився Пух.
Кролик зазирнув у всі банячки та горщики й, зітхнувши, сказав:
– На жаль, уже не лишилося нічого.
– Я так і знав,– співчутливо сказав Пух і похитав головою.– Ну, прощавай, мені треба йти.
І він почав вилазити з нори.
Він щосили тягнув себе передніми лапками, він над силу штовхав себе задніми лапами, і поволеньки-поволі на білий світ вистромився його ніс... далі вуха... далі передні лапки... далі плечі... а далі...
А далі Вінні-Пух закричав:
– Ой мамонько! Я краще полізу назад!
А ще трохи далі він закричав:
– Ой таточку! Ні, краще я полізу вперед.
А ще-ще трохи далі він зарепетував:
– Ой мамусю-татусю! Не можу ні вперед ні назад!
Тим часом Кролик намірився, як і казав, піти погуляти, але побачив, що передній хід його хатки затулений. Тоді він вискочив на вулицю чорним ходом і підбіг до Пуха.
– Ти що – застряг? – спитав він.
– Н-ні,– відповів Пух, силкуючись говорити безжурним голосом.– Це я просто відпочиваю: думаю про се, про те і потихеньку співаю.
– Ану, давай мені лапу! – сказав Кролик.
Вінні-Пух простягнув лапу, і Кролик почав його витягати. Він тягнув-тягнув, смикав-смикав, аж поки Пух закричав:
– Ой-ой-ой! Боляче!
– Тепер ясно,– сказав Кролик.– Ти застряг!
– А все через те,– сердито сказав Пух,– що дехто робить такі вузькі двері.
– Ні! – суворо мовив Кролик. – Усе через те, що дехто надто ласий до меду. І за столом,– сказав Кролик,– мені весь час здавалося, що хтось із нас надто багато їсть! І хоч я,– сказав Кролик,– із ввічливості мовчав, проте добре знав, що той "дехто" не я. А тепер,– сказав Кролик,– нічого вже не вдієш, треба кликати Крістофера Робіна.
Крістофер Робін, якщо брати звідти, жив досить далеко – ген аж із протилежного краю Лісу. Проте він хутенько прибіг на поміч, тільки-но Кролик його гукнув, а прибігши, побачив, що з нори стирчить лише передня половина Пуха, і, побачивши це, Крістофер Робін сказав:
– Ох, ти, дурненьке ведмежа!
Та сказав він це таким ніжним голосом, що всім одразу на серці полегшало.
– А я саме почав думати,– сказав Вінні-Пух, стиха шморгаючи носом,– а що, як бідному Кроликові вже ніколи-ніколи не доведеться ходити крізь парадні двері. Мені було б страшенно прикро...
– І мені,– сказав Кролик.
– Не доведеться ходити крізь парадні двері? – перепитав Крістофер Робін.– Чому? Доведеться, будь певен, ще й як! Бо якщо ми не зможемо витягти тебе сюди, то напевно зможемо заштовхати туди,– закінчив Крістофер Робін.
Кролик глибокодумно почухав за вухом і сказав, що коли Пуха знов заштовхати туди, тобто назад до нори, то він там назавжди й залишиться. І хоча він, Кролик, щомиті страшенно радий бачити Пуха, проте, що не кажіть, одним усе ж належить жити на деревах, а іншим під землею, і...
– То ти гадаєш, що я вже ніколи не виберуся на волю? – жалібно спитав Пух.
– Я гадаю, що коли ти вже наполовину вибрався, то шкода зупинятися на півдорозі,– сказав Кролик.
Крістофер Робін кивнув головою:
– На це є лише одна рада,– сказав він,– треба почекати, доки ти знову схуднеш.
– А як довго треба худнути?– стривожено спитав Пух.
– Ну, так, мабуть, з тиждень.
– Але ж я не можу стирчати тут цілий тиждень!
– Саме стирчати ти й можеш, дурненьке ведмежа, ще й як! А от витягти тебе звідси, то вже штука хитріша.
– Не журися, ми тобі будемо щось гарненьке читати вголос,– весело сказав Кролик.– Аби тільки сніг не пішов,– додав він.– І ще невеличке прохання... Розумієш, друже, ти зайняв собою майже всю мою хатку... То можна, я вішатиму рушники на твої задні лапки? Бо, бачиш, ці лапки стирчать там зовсім без діла, а з них вийде чудовий вішак для моїх рушників!..
– 0-хо-хо! Цілий тиждень! Цілих сім днів! – сумно сказав Вінні-Пух.– А як же обідати-снідати?
– Боюся, що з цим доведеться потерпіти,– сказав Крістофер Робін.– Бо ти маєш чимшвидше схуднути. А замість "обідати-снідати" ми будемо тобі вголос читати.
Ведмедик хотів зітхнути, але не зміг – так щільно він застряг.
З очей у нього викотилася сльозинка, і він сказав:
– Ну, то, прошу, ви бодай читайте якусь таку смачненьку книжку, що зможе підтримати й утішити нещасного ведмедя, якщо вже він устряв у таку халепу...
І от цілих сім днів Крістофер Робін читав саме таку смачненьку, тобто цікаву і зрозумілу, книжку біля Північного Кінця Пуха (тобто біля голови), а Кролик розвішував випрані рушники на його Південний Кінець (тобто на ноги).
А Пух тим часом дедалі тоншав, тоншав та тоншав... І коли сім днів минуло, Крістофер Робін сказав:
– Пора!
Він ухопився за передні лапки Пуха, Кролик ухопився за Крістофера Робіна, а всі Кроликові Родичі та Знайомі ухопилися за Кролика і гуртом потягли на всю силу!...
І спершу Вінні-Пух озивався лише одним словом:
– Ой!
А далі ще одним словом:
–Ох!
А далі – зовсім несподівано і раптово – він сказав:
– ПУМК! – точнісінько мов той корок, що вилітає з пляшки.
І тоді Крістофер Робін і Кролик, і всі Кроликові Родичі та Знайомі тільки замиготіли в повітрі п'ятами й попадали на одну купу!.. А зверху на тій купі опинився вільний-превільний Вінні-Пух!
Він вдячно кивнув своїм друзям за визволення і потюпав гуляти до Лісу, гордовито буркочучи улюблену пісеньку.
А Крістофер Робін поглянув йому вслід і ніжно прошепотів:
– Ех ти, дурненьке ведмежа!
ПРИГОДА ТРЕТЯ,
У якій Пух та Паць пішли на лови і ледь-ледь не зловили Бабая
Був у Пуха найкращий друг – таке собі крихітне поросятко, якого звали Пацем.
Паць мешкав у великій-превеликій хатці, у великому-превеликому дереві. Те дерево – бук – стояло посередині Лісу, хатка була у самій середині бука, а Паць мешкав у самій середині хатки.
А поблизу хатки стирчав стовпчик, на якому була прибита поламана дощечка з написом. І кожен, хто хоч трохи вмів читати, міг на ній прочитати: "Стороннім В" . Більше прочитати там не міг навіть найудатніший грамотій.
Якось Крістофер Робін спитав Паця, що на тій дощечці написано. І Паць умить відповів, що там написано ім'я його дідуся і що ця дощечка з написом – то їхня родинна реліквія, тобто найдорожча для їхнього сімейства річ.
Крістофер Робін сказав, що не може бути такого імені "Стороннім В", та Паць заперечив, що от і може, бо ж дідуся саме так звали! А "В" – це просто скорочено, бо повне ім'я дідуся "Стороннім Віллі", хоч це також скорочено, бо його цілком повне ім'я – "Стороннім Вільям".
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43
– Так скоро? – ввічливо спитав Кролик.
– Та бачиш,– знітився Пух,– я міг би побути ще трохи, якби ти... якби в тебе... – затинався він і при цьому чомусь не зводив очей з буфета.
– Правду кажучи,– виручив його Кролик,– я й сам збирався піти погуляти.
– Ага! От і чудово! Тоді і я піду. Бувай!
– Ну що ж, бувай, якщо ти справді більше нічого не хочеш.
– А хіба є щось іще? – зацікавився Пух.
Кролик зазирнув у всі банячки та горщики й, зітхнувши, сказав:
– На жаль, уже не лишилося нічого.
– Я так і знав,– співчутливо сказав Пух і похитав головою.– Ну, прощавай, мені треба йти.
І він почав вилазити з нори.
Він щосили тягнув себе передніми лапками, він над силу штовхав себе задніми лапами, і поволеньки-поволі на білий світ вистромився його ніс... далі вуха... далі передні лапки... далі плечі... а далі...
А далі Вінні-Пух закричав:
– Ой мамонько! Я краще полізу назад!
А ще трохи далі він закричав:
– Ой таточку! Ні, краще я полізу вперед.
А ще-ще трохи далі він зарепетував:
– Ой мамусю-татусю! Не можу ні вперед ні назад!
Тим часом Кролик намірився, як і казав, піти погуляти, але побачив, що передній хід його хатки затулений. Тоді він вискочив на вулицю чорним ходом і підбіг до Пуха.
– Ти що – застряг? – спитав він.
– Н-ні,– відповів Пух, силкуючись говорити безжурним голосом.– Це я просто відпочиваю: думаю про се, про те і потихеньку співаю.
– Ану, давай мені лапу! – сказав Кролик.
Вінні-Пух простягнув лапу, і Кролик почав його витягати. Він тягнув-тягнув, смикав-смикав, аж поки Пух закричав:
– Ой-ой-ой! Боляче!
– Тепер ясно,– сказав Кролик.– Ти застряг!
– А все через те,– сердито сказав Пух,– що дехто робить такі вузькі двері.
– Ні! – суворо мовив Кролик. – Усе через те, що дехто надто ласий до меду. І за столом,– сказав Кролик,– мені весь час здавалося, що хтось із нас надто багато їсть! І хоч я,– сказав Кролик,– із ввічливості мовчав, проте добре знав, що той "дехто" не я. А тепер,– сказав Кролик,– нічого вже не вдієш, треба кликати Крістофера Робіна.
Крістофер Робін, якщо брати звідти, жив досить далеко – ген аж із протилежного краю Лісу. Проте він хутенько прибіг на поміч, тільки-но Кролик його гукнув, а прибігши, побачив, що з нори стирчить лише передня половина Пуха, і, побачивши це, Крістофер Робін сказав:
– Ох, ти, дурненьке ведмежа!
Та сказав він це таким ніжним голосом, що всім одразу на серці полегшало.
– А я саме почав думати,– сказав Вінні-Пух, стиха шморгаючи носом,– а що, як бідному Кроликові вже ніколи-ніколи не доведеться ходити крізь парадні двері. Мені було б страшенно прикро...
– І мені,– сказав Кролик.
– Не доведеться ходити крізь парадні двері? – перепитав Крістофер Робін.– Чому? Доведеться, будь певен, ще й як! Бо якщо ми не зможемо витягти тебе сюди, то напевно зможемо заштовхати туди,– закінчив Крістофер Робін.
Кролик глибокодумно почухав за вухом і сказав, що коли Пуха знов заштовхати туди, тобто назад до нори, то він там назавжди й залишиться. І хоча він, Кролик, щомиті страшенно радий бачити Пуха, проте, що не кажіть, одним усе ж належить жити на деревах, а іншим під землею, і...
– То ти гадаєш, що я вже ніколи не виберуся на волю? – жалібно спитав Пух.
– Я гадаю, що коли ти вже наполовину вибрався, то шкода зупинятися на півдорозі,– сказав Кролик.
Крістофер Робін кивнув головою:
– На це є лише одна рада,– сказав він,– треба почекати, доки ти знову схуднеш.
– А як довго треба худнути?– стривожено спитав Пух.
– Ну, так, мабуть, з тиждень.
– Але ж я не можу стирчати тут цілий тиждень!
– Саме стирчати ти й можеш, дурненьке ведмежа, ще й як! А от витягти тебе звідси, то вже штука хитріша.
– Не журися, ми тобі будемо щось гарненьке читати вголос,– весело сказав Кролик.– Аби тільки сніг не пішов,– додав він.– І ще невеличке прохання... Розумієш, друже, ти зайняв собою майже всю мою хатку... То можна, я вішатиму рушники на твої задні лапки? Бо, бачиш, ці лапки стирчать там зовсім без діла, а з них вийде чудовий вішак для моїх рушників!..
– 0-хо-хо! Цілий тиждень! Цілих сім днів! – сумно сказав Вінні-Пух.– А як же обідати-снідати?
– Боюся, що з цим доведеться потерпіти,– сказав Крістофер Робін.– Бо ти маєш чимшвидше схуднути. А замість "обідати-снідати" ми будемо тобі вголос читати.
Ведмедик хотів зітхнути, але не зміг – так щільно він застряг.
З очей у нього викотилася сльозинка, і він сказав:
– Ну, то, прошу, ви бодай читайте якусь таку смачненьку книжку, що зможе підтримати й утішити нещасного ведмедя, якщо вже він устряв у таку халепу...
І от цілих сім днів Крістофер Робін читав саме таку смачненьку, тобто цікаву і зрозумілу, книжку біля Північного Кінця Пуха (тобто біля голови), а Кролик розвішував випрані рушники на його Південний Кінець (тобто на ноги).
А Пух тим часом дедалі тоншав, тоншав та тоншав... І коли сім днів минуло, Крістофер Робін сказав:
– Пора!
Він ухопився за передні лапки Пуха, Кролик ухопився за Крістофера Робіна, а всі Кроликові Родичі та Знайомі ухопилися за Кролика і гуртом потягли на всю силу!...
І спершу Вінні-Пух озивався лише одним словом:
– Ой!
А далі ще одним словом:
–Ох!
А далі – зовсім несподівано і раптово – він сказав:
– ПУМК! – точнісінько мов той корок, що вилітає з пляшки.
І тоді Крістофер Робін і Кролик, і всі Кроликові Родичі та Знайомі тільки замиготіли в повітрі п'ятами й попадали на одну купу!.. А зверху на тій купі опинився вільний-превільний Вінні-Пух!
Він вдячно кивнув своїм друзям за визволення і потюпав гуляти до Лісу, гордовито буркочучи улюблену пісеньку.
А Крістофер Робін поглянув йому вслід і ніжно прошепотів:
– Ех ти, дурненьке ведмежа!
ПРИГОДА ТРЕТЯ,
У якій Пух та Паць пішли на лови і ледь-ледь не зловили Бабая
Був у Пуха найкращий друг – таке собі крихітне поросятко, якого звали Пацем.
Паць мешкав у великій-превеликій хатці, у великому-превеликому дереві. Те дерево – бук – стояло посередині Лісу, хатка була у самій середині бука, а Паць мешкав у самій середині хатки.
А поблизу хатки стирчав стовпчик, на якому була прибита поламана дощечка з написом. І кожен, хто хоч трохи вмів читати, міг на ній прочитати: "Стороннім В" . Більше прочитати там не міг навіть найудатніший грамотій.
Якось Крістофер Робін спитав Паця, що на тій дощечці написано. І Паць умить відповів, що там написано ім'я його дідуся і що ця дощечка з написом – то їхня родинна реліквія, тобто найдорожча для їхнього сімейства річ.
Крістофер Робін сказав, що не може бути такого імені "Стороннім В", та Паць заперечив, що от і може, бо ж дідуся саме так звали! А "В" – це просто скорочено, бо повне ім'я дідуся "Стороннім Віллі", хоч це також скорочено, бо його цілком повне ім'я – "Стороннім Вільям".
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43